«Опинитися там, де ти дуже потрібний»

Олексій Аркадійович Федоров народився 1961 року в с. Танабаєво Суржомського району Кіровської області (РФ). Після того, як закінчив школу, вступив у Орджонікідзівське (згодом Владикавсказьке) військове училище (тепер його закрили). Після училища за розподілом потрапив в Україну. Служив під Хмельницьким, у Вінниці та під Вінницею, в Ізяславі. Останнім місцем служби стали Чернівці. Саме в цьому місті відбулася його зустріч із Богом і виникло палке бажання служити Йому.

«Я б порадив усім людям, які ніколи не пробували благовістити, спробувати, — каже Олексій. — Моліться, щоб Господь показав той шлях, який є найбільш чудовим для вас. І Бог кластиме в серце певні плани, мрії, думки. Поступово кожен зможе дізнатися про Божий план для власного життя. Дуже добре, коли ти рухаєшся відповідно до Божої волі. Бог тоді сприяє, забезпечує потреби. Ти опиняєшся саме там, де дуже потрібен. Я це побачив у цій поїздці. Я по-особливому зрозумів, що ще так багато людей не знає Господа. Вони живуть у неймовірних проблемах, яких самі не можуть знести. І коли приходиш зі світлом Євангелії, то люди повертаються від гріховного життя до праведності. Вони радіють, що в їхнє життя прийшов Бог. І це надихає!»

Духовний вакуум

Коли Союз розпався, у моїй душі виник певний вакуум. У Росії була вся моя родина, лише дружина (її звати Раїса) — з України. Ми вирішили ходити в православну церкву. Дружина купила Біблію й стала її читати. Згодом до нас у гарнізон стали приходити віруючі, роздавали Нові Заповіти. Я дуже радів цьому. Ще до того, будучи командиром роти, щонеділі буквально строєм водив своїх підлеглих у православну церкву. Хто хотів — заходив у храм, а хто не хотів — стояв прямо на вулиці. Після церкви я вів їх у кінотеатр...

Одного разу до нас прийшла віруюча жінка. Її чоловік був замполітом і моїм заступником. Вона запросила нас на служіння у свою церкву, зрештою, нам із дружиною дуже сподобалося там. Дружина покаялася одразу, а я десь через місяць. Це була церква «Логос» (м. Чернівці). Я став благовістити у військовій частині. Іноді в кінці заняття залишалося 10 хвилин, і я розповідав про Ісуса Христа, пропонував помолитися молитвою покаяння. Бувало, за день 20 людей (рядових, офіцерів та прапорщиків) приймало Господа. У церкві я був лідером домашньої групи. Згодом звільнився зі служби, став працювати на будівництві, потім охоронцем. Усюди намагався свідчити про Бога.

Я багато проводив часу в молитві, серце ставало м’яким. Іноді міг просто дивитися на людей і плакати. Бог дав велику любов до усіх. І я вирішив усе життя присвятити служінню.

Після закінчення служби я поїхав в гості в Кіровську область — у селище Пісковку, але лише на вісім днів. Кілька людей там навіть навернулося до Господа. Серед тих, хто прий­няв Господа, був один майор. Його син був начальником еміграційної служби в Кіровській області, а рідна сестра — мером міста. Він сильно випивав, якось його знайшли в парку прямо на землі. Забрали в реабілітаційний центр.

Тоді побачив, наскільки важка духовна ситуація в цій місцевості, і на серці з’явився дуже важкий тягар. Я відчував духовний вакуум у себе на батьківщині, неймовірну потребу в Богові, і не міг залишатися байдужим.

З місією — на батьківщину

Закінчивши тримісячний Міжнародний місіонерський інститут в Києві, я відчув у серці щире бажання повернутися в Кіровську область і служити там місіонером. Звичайно, це було складно, бо дружина залишалася сама вдома. Але вона благословила мене.

Моє бажання дуже підтримала місія «Голос надії», спрямувала в Кіров, де місіонерське служіння виконує Павло Головій. Він допоміг облаштуватися. Одна сестра дозволила мені пожити в будинку, який їй залишився від матері.

Так я почав трудитися в Пісковці. Це невелике селище, близько 5 тис. жителів. Там є лише православна церква. А євангельських церков немає, оскільки туди раніше не приїжджали місіонери. І Бог поклав мені в серце розуміння, що потрібно спершу працювати з людьми, яких я знаю. Тобто починати не з вуличних євангелізацій, не з незнайомих людей, а спочатку йти до знайомих і розповідати їм про Бога. Це бачення стало дуже швидко реалізовуватися.

Від знайомих до незнайомих

На той час у Пісковці було лише три віруючі жінки: Галя, Таня і Зіна. У сестри Тані, яка, власне, надала мені житло, син — пастор у Молдові. Тобто вона вже утверджена у вірі. А дві інші жінки тільки недавно прий­няли Бога, і, оскільки дуже рідко вдавалося їм відвідувати служіння, вони духовно занепали. Тому я почав служіння саме з цих жінок. Відвідував їх, ми читали Слово Боже, досліджували, молилися разом. Сестра Таня була дуже відкрита. Галя теж добре прийняла мене. Але коли я прийшов до Зіни, вона спершу не хотіла навіть впускати в дім. Я запитав, які в неї є проблеми. Жінка відповіла, що з сином Сашею є проблема. Син був удома, і я запропонував помолитися за нього. Зіна нехотя мене впустила, але син охоче відгукнувся на пропозицію помолитися за нього. Він раніше служив прапорщиком у колонії, тепер на пенсії. Виявляється, він пішов у гості до друга на день народження, а там якраз були двоє колишніх засуджених із його колонії. Вони його дуже сильно побили. Він помолився зі мною молитвою покаяння, а в кінці нашого спілкування Бог хрестив Сашу Духом Святим. Він буквально ожив на очах і вирішив, що в той день ще раз відвідає того друга, у якого був день народження. Я не міг відпустити його самого, разом із тим, це був шанс увійти ще в одну сім’ю. Там я познайомся з Артемом. Того дня не вдалося добре поспілкуватися, тому домовилися про зустріч в інший день.

Артем розповів про свою скруту. Вони з батьком приїхали з Красноярська до батькової сестри. У Красноярську в них відібрали квартиру, тому що Артемова сестра уклала майнову угоду через недобросовісного юриста. Батько був інвалідом і потребував особливого догляду. Тітка Артема дуже пила. Одного разу вона сильно вдарила племінника й прогнала. Я пообіцяв допомогти йому влаштуватися, знайти роботу. Ці слова підбадьорили хлопця. Він відкрився мені. Я запропонував йому з Сашею (сином Зіни) поїхати в реабілітаційний центр. Вони погодилися. Я запросив Артема до себе додому, там ми помолилися, він прийняв Господа у своє серце й отримав хрещення Святим Духом. Павло Головій допоміг влаштувати їх в реабцентр.

Повернувшись назад у Пісковку, я взявся піклуватися про Артемового батька (його звати Микола), як і обіцяв. Сестра Зіна з подругою допомогли його помити. Принесли простирадло, ковдру, постіль, бо він лежав просто на дивані, без одягу. Також прибрали в кімнаті, бо там стояв просто нестерпний запах. А тітка Артемова (звати її Людмила) в той час була в запої й не приходила додому. Крім того, виявилося, що Людмила за тих півроку їх навіть не прописала, і батько не міг отримати пенсії та медичного страхування. Ми пішли в селищну раду, у поліцію, звернули увагу на цю сім’ю. Я бесідував із Людмилою, свідчив їй. Вона трохи вгамувалася, стала менше випивати, прибрала в домі, стала турбуватися про брата. Допомогли їм з документами. Органи соцзахисту, паспортисти всіляко сприяли нам. Так ми проявили турботу й подружилися з цією сім’єю.

Микола переніс параліч, тому говорив не дуже розбірливо. Я запропонував помолитися, і він радо погодився. У молитві щиро каявся перед Богом. Потім Люда підійшла до мене й попросила допомогти їй отримати звільнення від алкоголізму (до того вона недовірливо дивилася на мене, може, думала, що я хочу оформити пенсію на себе). Я і їй запропонував помолитися. У молитві вона отримала хрещення Святим Духом, радість сповнила наші серця! Вона усвідомила, що жила неправильним життям. Потім я приніс їй Новий Заповіт. Її серце відкрилося, вона стала довіряти, пізнавати Бога. Перестала пити, почала розповідати подругам про Бога. Але чоловік, із яким співжила, усе ж таки одного разу споїв її. Ми з Танею стали молитися: «Боже, збережи Люду від спокуси!» І раптом його з високим тиском забрала швидка, мало не помер у лікарні. А виписавшись, сказав: «Усе, більше не п’ю!» Відтоді я став по-серйозному розмовляти з цим чоловіком, свідчити йому.

Коли доглядав за Миколою, бачив, що в його дім приходили різні люди, які там часто випивали. Так я познайомився з Сергієм та Федею. Сергій служив у морській піхоті й певний час провів у Чечні. Під час служби йому доводилося вбивати людей. Я став розповідати їм про Христа. Сергій запитав: «А як же бути мені. Я вбивав людей». На це я сказав: «У Писанні написано: коли примножився гріх, зарясніла благодать. Тобто Бог має достатньо благодаті, щоб простити твій гріх!» Чоловік заплакав. Це торкнулося також Федорового серця. Він сказав: «Олексію, я так довго чекав такої людини, як ти, у своєму житті!» Ми розмовляли й реально відчували Божу присутність.

Наступного разу, коли я прийшов, вони вже були тверезі й радо прийняли мене. Я запропонував помолитися молитвою покаяння. Федя одразу погодився. Під час молитви з його очей текли сльози. Святий Дух торкався його духа. Після молитви він вийшов із хати, витираючи сльози, і каже: «Тепер, Сергію, твоя черга!» Сергій був більш закритим. У серці точилася боротьба, йому було дуже важко зробити цей крок, але ми знайшли спільну мову, і Сергій погодився помолитися. У молитві щиро каявся у своїх гріхах. Бог хрестив його Святим Духом. Він плакав, Божа присутність була неймовірною на тому місці.

Під проводом Святого Духа

Це мене так вперше Бог став вести, щоб після молитви покаяння молитися про хрещення Святим Духом. Для людей це було незвичайно. Була сильна Божа присутність, якої вони ніколи в житті не відчували. І після того, як вони отримували хрещення Духом Святим, ставали дуже слухняними Господу. Дуже швидко змінювалися. Я такого до цього не бачив і зрозумів, наскільки важливо людині, яка покаялася, одразу ж отримати хрещення Святим Духом. Ці посудини просто переповнюються Святим Духом — і ніщо нечисте не має місця в них. Єдине, що їм тепер потрібно, — перемінюватися розумом через вивчення та вкорінення в Слові Божому. Саме для цього ми стали проводити домашні групи. Окрім того, я намагався часто відвідувати їх вдома, щоб підтримати. Як пастух, ходив із дому в дім, особливу увагу звертав на інвалідів, яким важко пересуватися. Брав із собою Зіну, Таню, щоб вони долучалися до служіння й далі продовжували цю працю, коли я поїду. Я щиро вдячний Богові, що Він саме так повів нас, і ці люди одразу ж після молитви покаяння отримали духовне хрещення. Це дало їм стабільність.

Ще я там познайомився з одним таджиком на ім’я Інатурло. Він теж був військовим, майор у відставці. Пройшов Афганістан, а потім служив у колонії. Коли цей чоловік хворів, я молився за нього, і Бог допомагав. Тому він розповів мені про свого друга Заїра (молодий чоловік, 30 років, дуже освічений та розумний). У Заїра була між хребцями пухлина. І це обмежило його рухову активність. Коли він захворів, дружина залишила його, забрала дитину й пішла до іншого чоловіка. Це дуже пригнічувало хлопця. І в той момент Бог привів мене до нього. Я став розповідати про Христа. Він був готовий вхопитися за будь-яку соломинку, яка б давала надію. Особливо його засмучувала розлука з сином. У мене в ноутбуці було декілька роликів про те, як Бог зціляє людей. Я показав йому їх — і ми разом помолилися за зцілення. Заїр просив у Бога прощення, ми молилися молитвою покаяння — і він став говорити іншими мовами.

Коли ми виходили від Заїра, Інатурло попросив відвідати одну хвору жінку й помолитися за неї. Жінку звали тьотя Тася, вона була в депресії, думала лише про смерть. В аварії жінці перебило обидві гомілки. І вона могла лише ледь пересуватися по кімнаті з допомогою табуретки. Переживала, що стала тягарем для своєї доньки. Ми молилися молитвою покаяння. Бог хрестив її Святим Духом.

Тим часом в серці Заїра почалася велика боротьба. Він був мусульманином, а тут став наближатися до Христа. Ми молилися... Відвідавши його вдруге, я помітив, що в чоловіка спав набряк, який минулого разу був на руці та ногах. Я кажу йому: «Ти бачиш, що Бог тебе зцілив!» Він навіть не зауважив цього, тому що песимістично дивився на своє життя. Перед моїм від’їздом в Україну він дуже відкрився, радо приймав. Потім навіть Інатурло казав: «Ти знаєш, Заїр тебе так полюбив!» Тобто праця не була марною. Бог працює над серцем цієї людини.

Згодом я випадково на вулиці познайомився ще з однією жінкою — Людою. Вона пересувалася, спираючись на ціпок. Через день я прийшов до неї, щоб за неї помолитися, під час молитви вона сказала, що відчула тепло в ногах. Я зауважив, що в нас уже зібралася немаленька група людей, які хочуть пізнавати Бога. Тому домовилися збиратися в неділю о 12 годині на домашню групу. В першу неділю зібралося п’ятеро. І на ту зустріч Люда вже прийшла без ціпка, Бог її повністю зцілив. Ми дуже раділи й славили Бога за це. Виявилося, що Люда була однокласницею Тані та Зіни. Тому ця зустріч для них була дуже зворушливою. Ми читали Слово Боже, молилися, потім разом пили чай, спілкувалися.

Небесна радість

Було ще багато зустрічей, спілкувань, які зміцняли нас у тому, що Бог з нами і може через нас багатьом допомогти. За час, який я провів там, 21 людина навернулася до Господа, 6 — поїхали в реабцентр, а потім ще один знайшов мене по телефону й попросився в реабцентр. Стали діяти 3 домашні групи. Я молюся за усіх цих людей і маю бажання повернутися. Брати-служителі з Кіровської області пообіцяли, що підтримуватимуть християн у Пісковці. Також брат з сусіднього селища Кірси пообіцяв навідувати новонавернених.

Коли від’їжджав, багато людей дякували мені. Але я розумію, що вся вдячність та слава належить лише Богові. Він забезпечив мене всім необхідним для цього служіння і допоміг цим людям почути й сприйняти Радісну Вістку. Я не переставав дивуватися, бачачи благословенну руку Божу, Його любляче та милостиве серце.

Це дуже тішить! Це небесна радість! Я навіть не можу передати словами, наскільки сильні почуття сповнюють, коли бачиш, як Господь торкається людського серця — і воно навертається до Господа. Ти розумієш, що життя прожите не намарно, бо ще одна душа навернулася до Господа й відкрилася для Царства Божого. І коли бачиш сльози радості на очах людей, то ще більше вдячний Богові, що опинився на цьому місці й можеш послужити цим людям і Богові.

Олексій ФЕДОРОВ

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 3,2016