Емi Кармайкл: серце, вiддане дiтям

Можна віддати не люблячи, але не можна любити не віддаючи. Емі Кармайкл

На початку ХХ століття місіонерка Емі Кармайкл стала для християнок усіх деномінацій у Великобританії зразком християнського життя і самовідданого служіння. Тридцять п’ять книг, які детально описують 56 років її служіння в Індії, зробили її однією з найулюбленіших місіонерок усіх часів. Надзвичайна скромність цієї жінки, м’якість та щирість поставили її в ряд тих рідкісних особистостей, яких можна назвати «надто хорошими, щоб бути реальними». Народилася Емі Кармайкл у 1867 році в забезпеченій північно-ірландській сім’ї у селі Михайл. Одна історія з її раннього життя оповідає про те, що дівчинка дуже хотіла мати голубі очі, тому що справжня ірландка, на думку її друзів і її самої, мала бути саме блакитноокою. Вона часто молилася, щоб Ісус змінив їй колір очей, і була розчарована, що цього не відбувалося. Однак, ставши дорослою, вона зрозуміла, чому Господь не відповів на її молитву. В Індії, куди Бог послав її на служіння, всі були кароокими і їй було б важче знайти їхню прихильність там, якби її очі були блакитними.

Коли дівчині було 18 років, помер батько, і, як старша з семи дітей, вона взяла на себе важку відповідальність за всю сім’ю. Батько залишив їм багато боргів, чим прирік їх на важке існування. Невдовзі вони переїхали в Белфаст, де Емі вперше близько познайомилася з місіонерською роботою, що перевернуло її життя і спонукало зростати духовно. Емі відчула покликання до місіонерського служіння і в 1893 році у віці 25 років уже була в Японії. Дівчині дуже важко давалася мова, тому вона переїхала на Цейлон, а згодом остаточно визначилася з місцем служіння, де провела решту 55 років свого життя без відпустки і поїздки додому.

Через кілька років після приїзду в Індію Емі оселилася в Донашпурі. Там вона несподівано для себе отримала особливе служіння, яке полягало у спасінні храмових дітей, особливо дівчаток, від їх повної деградації. Саме за це її запам’ятали. Дівчаток продавали як храмових проституток, спочатку ніби для того, щоб «видати заміж за богів», а потім зробити доступними для індійських чоловіків, які відвідують храм. Це був один із «секретних гріхів» індуїзму, і навіть деякі зарубіжні місіонери, як стверджувала Емі, відмовлялися вірити цьому. Деякі вважали, що вона намарно витрачає час, розшукуючи дітей, яких не існує. Але Емі так не думала. Навернені індійки, які більше знали про місцеві звичаї, допомагали їй розкривати ці жахливі злочини.

Хоча вона не була одинокою в подібних пошуках, та стикнулася з особливо сильним тиском опозиції. Її не раз звинувачували у викраденні дітей, і над нею постійно нависала загроза фізичної розправи. Тим не менше, Емі продовжувала роботу, і до 1913 року, через 12 років своєї місіонерської роботи, вона зібрала під своє крило сто тридцять дітей. У наступні десятиліття сотні інших дітей були врятовані та влаштовані в Донашпурі.

У 1931 році Емі Кармайкл отримала серйозну травму, яка прикувала її до постелі. Але протягом останніх 20 років свого життя Емі могла писати книги і молитися за справу своїх дорогих дітей. Вона померла в Донашпурі в 1951 році у віці 83-х років. Її служіння продовжили її діти, які ніжно називали її Амма, що тамільською означає «мама». І саме матір’ю стала для них ця жінка, яка заради служіння відмовилася від подружнього життя і не мала власних дітей. Критикам, які звинувачували її в тому, що вона приділяє надто багато часу задоволенню фізичних потреб дітей, отриманню ними освіти і формуванню їхнього характеру, що, на їх думку, ніяк не відповідало євангельському духу місіонерського служіння, Емі відповідала: «Не можна спасти душу і відразу вознести її на небеса. Душі так чи інакше прикріплені до тіл. Оскільки не можна дістати душу і працювати над нею окремо, нам доводиться працювати і над душею, і над тілом». Для цього вона віддала своє життя.

Підготувала Ольга Міцевська

Пошук дорогоцiнностей

— Мене звуть Перлинка. Я втекла і прийшла до тебе, щоб залишитися з тобою назавжди. Служительки богів мене не люблять. Моя мама мене також не любить. Ніхто мене не любить! — з цими словами дівчинка вибралася на коліна Емі, обвила ручками її шию і поклала свою кучеряву голівку їй на плече.

Емі обняла дівчинку, її обличчя виражало крайній подив.

— Хто це? — запитала вона літню індійку, яка стояла неподалік. Жінка розповіла все, що знала. Емі нахилилася, підняла з підлоги ляльку, зроблену з ганчірок, і дала дівчинці. А старенька пішла геть.

— Добре, що ви повернулися, — прокричала вона, на мить оглянувшись. — Храм — це таке зле, нехороше місце!

Захоплена своєю новою іграшкою, Перлинка не вмовкала ні на мить. Вона розповідала Емі про все, що робили з нею в храмі, про таке, від чого чорніло сонце і день перетворювався на темну ніч. А дівчинка ще й показувала все на своїй ляльці.

Це було 7 березня 1901 року. Емі назавжди запам’ятала цей день і розповідь дитини, яка притискалася до неї. Почуте нею було неймовірно мерзенним…

* * *
Але якщо те, що розповіла дівчинка, — правда, то треба щось робити. Як добратися до фактів? Будеш ставити запитання, то натикатимешся тільки на зачинені двері. Індія — країна таємниць. Тільки через три роки наполегливих пошуків Емі, нарешті, вдалося виявити, звідки храми беруть собі дівчаток та хлопчиків.

Тим не менше, вона робила все, що могла. Спочатку розіслала листи всім знайомим місіонерам. Ніхто нічого не знав. Дехто навіть натякнув, що в неї надто розігралася уява. Працівники державної соціальної служби дещо знали про це, але не могли нічого довести.

Одного разу Емі ночувала в одному з придорожніх готелів, призначених для мандрівних священнослужителів та пілігримів. Сидячи на підлозі, вона зі своєю супутницею спостерігала за тим, як майстер складає квіткову гірлянду, вміло нанизуючи на шнурок суцвіття олеандра. Її супутниця обережно ставила запитання людям, які зупинилися в готелі, а Емі уважно слухала. І ось що вона почула. Якщо в когось помирала жінка під час пологів, то вдовець посвячував свою новонароджену донечку для служіння в храм. Зрештою, вона нікому не потрібна, а так не доведеться наймати годувальниці, та й на весілля потім витрачатися. Це була їх перша зачіпка — перша і дуже важлива.

Іншого разу вони почули розмову, яка долинала через тонку стіну.

— Три доньки! Це надто багато. Позбався хоч однієї.

Почулися придушені жіночі ридання.

— Віддай одну в храм. Хіба це не гідна справа?

Ще вони дізналися, що якщо, наприклад, у сім’ї помирав батько, мати могла продати одну з доньок в храм. Якщо сім’я так бідувала, що не вистачало грошей навіть на рис, можна було продати в храм своє немовля. Коли якась дитина хворіла, то батьки не раз давали клятву, що віддадуть її богам, якщо ті пошлють їй зцілення.

Якщо в подружжя не було синів, вони віддавали в храм доньку. Тоді вона ставала «ритуальним сином» і отримувала право успадковувати майно і проводити поховальні обряди. Якщо першою в сім’ї народжувалася донька, батьки посвячували її в храм на служіння богам з молитвою про те, щоб наступним у них народився син.

* * *
Згодом колишня служителька храму, яка стала християнкою, підтвердила чутки про те, що в Індії ведеться підпільна торгівля дітьми.

Щоб зробити з дівчинки храмову служницю, її виховання треба було починати дуже рано, інакше не вийде навчити її як слід. У храм часто віддавали новонароджених дівчаток, тому що віддати доньку богам означало отримати їхню прихильність. Іноді дівчаток зачиняли в задніх кімнатах храму й карали, якщо ті вибігали на вулицю. Іноді дітей карали розпеченим залізом, роблячи знак у непомітному місці. Іноді просто били.

Дівчаток учили читати і змушували вивчати напам’ять безліч віршів, причому більшість з них були сповнені різних непристойностей. Дитина з самого початку привчалася до гріха. Ще до того, як дівчинка набувала здатності обирати хороше і відкидати зле, її інстинктивне почуття моральності робилося настільки спотвореним та зламаним, що розум просто втрачав будь-яке вміння обирати.

* * *
Одного вечора вона сиділа на підлозі в затіненій частині веранди караван-сараю. На ній було індійське сарі, і вона їла, правою рукою зачерпуючи рис і карі з загальної посудини. Сходинками піднялося декілька чоловіків. Кожен із них шанобливо привітав її так, як в Індії вітають жінок вищої касти брамінів. Її помічниця Поннаммал, яка сиділа поряд, усміхнулася про себе, а Емі відчула неймовірну радість. Перемога! Тепер вона по-справжньому увійшла в Індію — справжню Індію!

* * *
Емі вела щоденник і в одному з записів розповіла про свою поїздку в село, де мати хотіла продати свою дев’ятирічну дівчинку у великий храм Тутикорні. Емі благала її не віддавати дитину. «Приїжджайте через тиждень», — сказала їй мати, яку майже переконали докази місіонерки. Весь цей довгий тиждень Емі тільки те й робила, що молилась, а потім поспішила назад в село. Пізно! Нагодована сонними порошками, дівчинка лежала на підлозі, а мати з хвилини на хвилину чекала, що приїде служителька храму, щоб забрати свою чергову жертву.

Далі в щоденнику знову згадується та ж сама дівчинка. Із записів ми дізнаємося, що її видали заміж за одного з богів. Після того вона прожила ще рік, а потім померла в таких муках, що чоловік, який був із нею в той момент і став винуватцем її смерті, втік із храму, затикаючи вуха, щоб не чути її крику.

* * *
Емі ніколи не була такою вдячною Богові за негативну відповідь на її дитячу молитву про блакитні очі, як у той день, коли вона, натерши обличчя та руки кавовим розчином і одягнувши індійське сарі, сама спробувала увійти в храм.

Емі знала, що блакитнооку іноземку розірвуть на шматки, якщо та спробує увійти в храм. Але в такому індійському наряді їй, можливо, вдасться хоч дещо дізнатися про дітей, які живуть тут. Мимо священиків вона пройшла у внутрішній двір, де було темно, і тільки жовті факели тьмяно освітлювали стіни. У серці храму, в чорному святилищі був розташований жахливо потворний ідол, оточений каганцями з оливою з палаючими ґнотиками, — і це був єдиний бог, відомий людям, які приходили сюди. І хоча в усій Індії тисячі людей гинули від голоду, цього ідола постійно обсипали тоннами м’ятих бананів.

Раптом у темній задній кімнаті Емі помітила шістьох пухкеньких індійських хлопчаків. Вона було вирушила до них, але до неї тут же підбіг священик і відпихнув її вбік.

Вона щільніше загорнулася в сарі, краще прикрила обличчя і, весь час благаючи про Божий захист, увійшла в наступну кімнату. Там стояли в ряд десять гарненьких дівчаток чотирьох-шести років і чогось чекали. Вони були одягнені в шовкові сарі, їхні руки і ноги сяяли дорогоцінним камінням, у повітрі повис запах дорогих пахощів, а у волосся були вплетені квіти. Очі дітей були великі від жаху. Вони стояли непорушно, наче статуї. Тут привідкрилися двері, з-за яких вирвалися звуки дивної, страшної музики. Потім звідти вийшов священик і повів їх за собою.

Значить, це правда. Тепер у неї самої не було сумнівів. Але як же переконати в цьому інших? Вона повернулася додому, відчуваючи, як до горла підкочується тужлива і мерзенна нудота.

Її дорожня сумка завжди була приготовлена для того, щоб у будь-який час вона сама чи її помічниця могла зірватися з місця на пошуки дитини, яку, за чутками, збираються продати чи віддати в храм, — і спробувати вмовити батьків не робити цього.

* * *
Минуло довгих три роки. Емі помітила, що всюди, при найменшій можливості отримати дитину, одразу ж з’являлися служителі храму, щоб купити малюка собі, начебто в них був надприродний нюх.

І ось 1 травня 1904 року настав ще один радісний пам’ятний день. Вдалося врятувати ще одну дівчинку, присвячену батьками в храм. Страшну угоду вдалося відвернути. Емі взяла немовлятко на руки. Цю тринадцятиденну крихітку послав до них пастор християнської церкви, якому вдалося перехопити її майже перед носом у служительки храму. Перлинка вибрала для дівчинки ім’я з книги Об’явлення, 21:20. Раніше, коли Емі читала й пояснювала цей вірш, дівчинці дуже сподобалося слово «Аметист».

За цим відбулися просто неймовірні події! Уже в червні в Емі було 17 дітей, які навернулися до Христа, і ще шестеро малюків, врятованих від продажу в храм.

І саме в той час батько одного сімейства прямо запропонував Емі купити в нього восьмирічну доньку за сто рупій. Та чи правильно платити за це гроші? Эмі довго молилась про це, але оскільки йшлося про дитину, в неї не було часу і права вагатися. Вона заплатила те, що від неї вимагали, а потім помолилася про те, щоб сто рупій звалилися на них буквально з неба. Через десять днів прийшов чек на потрібну суму від людини, яка нічого не знала про те, що відбувалося. Тоді всі переконалися в тому, що спасінням дітей керує Божа рука.

* * *
Але з часом християни, які помітили нову роботу Емі, почали постійно повторювати: «Взагалі-то місіонери приїжджають сюди не для того, щоб бавити немовлят».

— Яка ж ти місіонерка? — запитав Емі один її приятель. — Ти ж просто нянечка-гувернантка!

Проти Емі піднімалися цілі кампанії, які несправедливо бруднили її репутацію. Однак усі колишні неприємності були дрібницями в порівнянні з тим фурором, який викликала перша книга Емі про Індію «Як все насправді». В ній Емі розповідала правду — стримано, намагаючись не перебільшувати. Але християнський світ нічого не хотів знати. «Така книга може серйозно підірвати справу місіонерства», — писали Емі друзі з Англії. Тим не менше, вже тоді книгу довелося перевидавати цілих 12 разів.

«Господа також звинувачували в тому, чого Він ніколи не робив, — часто заспокоювала себе Емі. — Люби, прощай — і побачиш втіху від Господа».

Але навіть зі своєю живою уявою Емі навряд чи могла заглянути вперед і побачити, що через десять років вона стане матір’ю для двохсот дітей, а до кінця її життя таких малюків буде майже тисяча.

Це було майже неймовірно…

З книги Лоїс Хоудлі Дік «Пустіть дітей приходити до Мене»

Фотоілюстрації з книги Емі Кармайкл «Бутон лотоса», 1912 р.

"Благовісник", 2,2011