Благовісник

Історичні постаті

Микола Храпов: у пошуках щастя втраченого життя

Господи, як добре в Тебе і з Тобою, хоча вже немає сил, щоб жити на землі. Не знаю, що чекає мене попереду, бо все, що мав — нині втрачено. Не знаю, що доведеться ще розгубити. З усього мого життя залишилися тільки це арештантське лахміття, яким тіла не зігрієш, та останній подих, з яким звертаюся до Тебе. Збережи ж мені нелицемірну віру до цього самого останнього подиху, віру в Тебе, віру в Твоє милосердя і співчуття, віру в Твою любов. Амінь!
М. Храпов, «Счастье потеряной жизни»

 

Микола Петрович Храпов — відомий служитель братства євангельських християн-баптистів, пастор, багатолітній в’язень за віру, християнський поет, письменник, автор книги «Щастя втраченого життя». Він написав близько 55-ти віршів. Багато з них стали християнськими гімнами. Найбільш відомі з них: «Гимн страдальцев», «Привет вам Христово, цветущее племя», «Два друга» та інші. Значне місце в поезії М. Храпова займає поема «Подруга», присвячена дружинам в’язнів-християн. Через твори Миколи Храпова проходить євангельська істина, яку він висловив так: «Без хреста неможливо обійняти Христа. Без хреста неможливо зрозуміти Христа». Він прожив 68 років, з яких 28 провів у в’язниці. Пройшовши через тягарі, втрати, переслідування, гоніння, служитель не втратив віри, не зламався і досі залишається прикладом мужності та довіри Богові у важкі часи.

Батьки Миколи Храпова — вихідці з православ’я. Батько, Петро Іванович, народився 1888 року. Увірував і прийняв хрещення в церкві баптистів Москви в 1921 році. Майже одночасно з батьком навернулася й мати Степанида Юхимівна. Вони приєдналися до Коломенської громади, яка була заснована в 1922 році. У ній батько виконував служіння благовісника.

За поширення євангельського вчення батько, а разом із ним і вся сім’я перенесли багато страждань. У 1929 році після особливої наради НКВД, без суду і слідства, він був засланий на Північ у розпорядження Управління Соловецьких таборів особливого призначення (УСТОП). Після восьмирічного позбавлення волі батько, перебуваючи на нелегальному становищі, виконував пресвітерське служіння в церкві, за що в 1937 році був знову заарештований і за постановою «Трійки» розстріляний 21 серпня 1937 року. Батьків приклад вірності Господу закарбувався в серці сина Миколи. Пам’ять про нього він трепетно проніс через усе своє життя.

Микола Храпов народився 17 березня 1914 року в Коломні Московської губернії. Його духовне виховання проходило в баптистській сім’ї та громаді. Уперше усвідомлено каявся перед Богом в нічній молитві в дев’ятирічному віці.

15-річним підлітком він змушений був залишити батьківський дім, щоб знайти засоби до існування. Самостійне життя перетворило побожного підлітка на безбожника. Пройшовши певну науку життя, Микола вже до 20 років працював на машинобудівному заводі, а у вечірній час навчався на третьому курсі робітничого факультету при Московському державному університеті. Але Господь не покинув Свою дитину. Він послав йому чудесну зустріч із християнами, які запросили його до церкви. Перше служіння справило сильне враження на юнака і привело його до щирого покаяння. Він з притаманною йому невичерпною енергією став проповідувати людям про дароване йому спасіння в Ісусі Христі.

Арешти і подальший шлях служіння

10 лютого 1935, через два тижні після свого навернення до Бога, двадцятирічний Микола Храпов був заарештований органами НКВС Московської області за свідчення про свою віру й позбавлений волі на 5 років. Його відправили виснажливим етапом на Крайню Північ, на Колиму.

Після закінчення п’ятирічного терміну ув’язнення у 1940 році Миколу Храпова залишили проживати на Крайній Півночі «до особливого розпорядження», якого довелося чекати понад сім років. Там, на Колимі, через 10 років після покаяння, у листопаді 1945 року в ясний морозний день Микола увійшов у заповіт з Господом у крижаній воді річки Детрін — притоки Колими.

За персональним клопотанням місцевої адміністрації Миколі було дозволено виїхати до центральних районів країни, щоб одружитися і привезти дружину на місце свого заслання.

Його поневіряння на Крайній Півночі розділила дівчина-християнка Єлизавета Андріївна Чекашкіна (10.02.1921 – 22.04.1980) з міста Ташкента. Їхнє одруження відбулося 3 березня 1946 року. У спільному шлюбі подружжя мало шістьох дітей.

У 1947 році Храпови переселилися в Ташкент. Присвятивши себе справі благовістя і бачачи відступлення від істини серед служителів церкви, вони не могли приєднатися до офіційно діючої громади ВСЄХБ міста Ташкента і стали збиратися окремою групою. Микола Храпов був висвячений служителем А.І.Чекашкіним на справу благовістя, яке здійснював близько трьох років.

У жовтні 1950 р. Микола Храпов був знову заарештований органами КДБ, які висунули йому вигадані звинувачення в антирадянській пропаганді й засудили строком на 25 років з подальшим позбавленням виборчого права на 5 років. Ув’язнення відбував Микола Храпов у Східному Сибіру, в Ангарську, і на Далекому Сході, в Хабаровському краї, де разом з ним перебували й інші брати-в’язні.

У квітні 1956 р. Микола Храпов був звільнений і реабілітований, відбувши 5 років і 6 місяців із 25-річного терміну.

Улітку 1957 року на запрошення братів Храпов із родиною виїхав у Йошкар-Олу для служіння марійському народу (черемисам). Восени 1958 сім’я Храпових повернулася в Ташкент. Микола Петрович виконував служіння в різних містах країни, особливо в тих церквах і групах, які влада гнобила і яким відмовляла в реєстрації. Храпов підтримував гнаних і утверджував їх у вірі, брав участь у справі будівництва церкви і пробудження віруючих. Девізом його життя як у неволі, так і на волі були слова Писання: «Рятуй узятих на смерть, і невже відмовишся від приречених на страту?» (Пр.24:11). Серце Миколи Храпова горіло бажанням віддано служити Господу, його проповіді були полум’яними, глибокими й тематичними. Господь наділив брата музичними здібностями, він мав прекрасний баритон, любив співати, його щирий і змістовний спів нікого не залишав байдужим.

18 березня 1961 р. Миколу Храпова в черговий раз арештували за поширення євангельського вчення і за політичною статтею засудили до ув’язнення в спецтаборі на території Мордовської АРСР (ст. Потьма) на 7 років. Через три роки справу було переглянуто прокуратурою СРСР, політичні звинувачення знято, а брата звільнено. Це сталося в 1964 році. Микола Храпов повернувся в Ташкент і приєднався до братерства Ради Церков ЄХБ. У цьому ж році ташкентська незареєстрована громада одностайно довірила Храпову служіння пресвітера церкви. Разом із цим на розширеній нараді служителів громад РЦ ЄХБ півдня Середньої Азії Микола Храпов був обраний керівником ради південного об’єднання.

У 1966 році Миколу Петровича вчетверте арештовано органами КДБ і засуджено до п’яти років ув’язнення, які відбув повністю в таборі міста Бухари, на півдні спекотного Узбекистану.

Останнє десятиліття життя (1971 – 1982)

Звільнившись із ув’язнення в травні 1971 року, Микола Храпов знову повернувся до служіння і вже влітку був обраний у члени Ради Церков ЄХБ.

У тому ж 1971 році Храпови всією сім’єю переїхали в місто Ростов-на-Дону. Через півроку роботи в Побуткомбінаті за наполяганням працівників КДБ Храпов був звільнений. Не маючи можливості влаштуватися на роботу, був змушений піти на нелегальне становище.

Як написано в його некролозі: «Найяскравішою рисою характеру Н.П. Храпова була його безкомпромісність, любов до правди і євангельської чистоти. Він був чоловіком справедливості, жертвуючи заради неї всім: свободою, сім’єю і самим життям. Усі інші якості, такі, як гостро виражений індивідуалізм, свобода думки, незалежність суджень, прямота, яка часто межувала з різкістю, непримиренність до лицемірства — були ніби похідними від головного. Не в його дусі було рахуватися з думкою натовпу, іти за більшістю, лестити високопоставленій особі, раболіпствувати перед авторитетами. Все це різко виділяло його серед оточуючих людей, викликало непомірну заздрість і служило джерелом всіх його бід і поневірянь».

Храпов пройшов через періоди духовної молодості, духовної зрілості й властивої кожному віку недосконалості, яка проявлялася в його поглядах і різких виразах. Він вкрай негативно ставився до ВСЄХБ, називав його «станом відступників». Але з 1976 року його погляди на багато речей змінилися. Його спіткали важкі переживання свого неприйняття, які супроводжували його до самої смерті, і про які він говорив, що за своєю тяжкістю вони складають «суму всього пережитого».

Однак, незважаючи на свої переживання, Микола Петрович Храпов далі здійснював духовну працю в Середній Азії. Його життя було школою мужності, самовідданості й любові: яку б роботу йому не доручали брати, він ніколи не відмовлявся і виконував її з усією акуратністю і чесністю. Брат Микола був небагатослівний, але коли його запитували, говорив по суті, чітко і ясно. Глибокі смиренність і лагідність, як вінець, прикрашали його сиву голову. Серце його вміщувало всіх братів, зайва суворість до інших змінилася зиченням добра й благодаті.

3 березня 1980 Миколу Храпова вп’яте, востаннє, арештували й засудили на три роки позбавлення волі. Причиною арешту стали молодіжне спілкування в місті Караганді, де він, як духовний наставник, брав безпосередню участь, а також написана ним автобіографічна трилогія «Щастя втраченого життя».
Через півтора місяця після арешту, 22 квітня 1980 року, від раптового інсульту-паралічу відійшла у вічність вірна супутниця Миколи Петровича Єлизавета Андріївна, залишивши шістьох дітей сиротами.

А 6 листопада 1982, на 68-му році життя, перебуваючи в таборі посиленого режиму в Мангишлакських степах (м. Шевченко) через повторний інфаркт Микола Петрович Храпов помер. Труну з тілом дозволили доставити додому. Похорон відбувся 13 листопада в Ташкенті при багатолюдному скупченні віруючих, рідних і друзів із різних міст країни.

Так закінчилося життя, як сказав Г.П. Вінс, «християнина в найвищому сенсі цього слова і багаторічного в’язня за Слово Боже... мужнього глашатая євангельської істини в країні войовничого атеїзму».
«Дорога в очах Господа смерть богобійних Його!» (Пс. 115: 6).

За В. Ю. Катко

"Благовісник", 1,2015