Сторінки історії

Звідки віяв «Талліннський вітер?»

«Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде» (Iв. 3:8).

Я був ще підлітком, коли в євангельських церквах Радянського Союзу рознеслася новина про незвичні події в естонській столиці. Для сучасного пострадянського християнства подібні речі не є дивиною: в умовах свободи та комунікацій вже нічим не здивуєш. Тоді ж дивував не стільки сам факт Божих чудес: справжні віруючі не сумнівалися у силі Духа Святого і завжди вірили в чудеса, а те, що вони відкрито звершаються в тоталітарно-атеїстичній державі в офіційно визнаній владою баптистській церкві. В час, коли заборонялося навіть згадувати про Бога, Той самий Бог робив очевидні ознаки. Звичайно, про це не писали в газетах, не показували по телебаченню, але новина за короткий час поширилася поміж віруючими і дуже швидко в Таллінн стали їхати з усього Радянського Союзу.

Що ж відбувалося у невеликій прибалтійській республіці 30 років тому?

Думка написати матеріал про талліннське пробудження виникла у мене давно. Але протягом кількох років я не міг приступити до неї через брак інформації. Дивний парадокс: подія, яка набула світового резонансу (в Таллінн приїжджали іноземні проповідники, був навіть американський астронавт Ірвін), не залишила після себе якихось помітних документальних підтверджень. За невеликим винятком, не допоміг навіть інтнернет, в якому, здавалося б, можна знайти що завгодно. Очевидці, які там побували і з якими мені довелося зустрічатися, розповідали, як правило, власні переживання, що мали більше емоційний характер, аніж інформаційний. І лише останнім часом в інтернеті з’явилися інтерв’ю двох головних діючих осіб талліннського пробудження. І особливо цінним став приїзд восени 2008 року в Київ Рейна Ууемийса і Яніса Озолінкевича. Але навіть та інформація, яку вдалося зібрати, нерідко суперечить одна одній, в розповідях та інтерв’ю бракує послідовності та чіткості, і переважає емоційний момент. Тому моє дослідження не претендує на повноту освітлення піднятого питання. І не тільки через брак інформації, а й тому, що ми, люди, не все можемо бачити і розуміти з того, що робить Дух Святий. Увесь час, коли роздумував над цією темою і ніяк не наважувався взятися за неї, я шукав відповіді на головне запитання: «Чому це сталося саме в Таллінні, саме тоді, і саме в такій формі?» Зізнаюся: точної відповіді не знаю й досі. Але, в черговий раз молитовно звертаючись до Бога за відповіддю, раптом відчув її у своєму серці та розумі чітко та зрозуміло. Це були слова Ісуса, які Він сказав до Никодима: «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде». Я зрозумів, що талліннські чудеса — суверенна дія суверенного Бога, і не нам запитувати Його про те, чому Він так діє.

З давніх часів церква Олевісте з повним правом вважалася візитною карткою Таллінна. Її височезний готичний шпиль гордо піднімався в небо, свідкуючи про вражаючу майстер¬ність середньовічних майстрів. Заснована у 13 столітті (перші писемні згадки датуються 1269 роком), до кінця 19 століття вона вважалася найвищою будовою Європи — 159 метрів (сьогодні — 124)! Жоден турист не обмине увагою цю споруду, про яку екскурсоводи розкажуть не одну легенду.

Післявоєнний період вніс суттєві зміни в життя прибалтійських республік — сюди прийшли «брати-визволителі» зі сходу. Встановлення радянської влади торкнулося і релігійного життя. Приміщення церкви Олевісте, яке будувалося католиками, а потім протягом 400 років належало лютеранам, було націоналізоване. Деякий час воно пустувало, збираючи під склепінням лише голубів. Але, зважаючи на історичну цінність і на те, що Олевісте знають у цілому світі, атеїсти не наважилися перетворити її на складське приміщення, як це зазвичай робилося. Вони вчинили хитріше: зробили там «релігійне гетто» — закрили усі євангельські церкви міста, зігнавши прихожан в одне приміщення. Так з 1950 року Олевісте стала офіційно баптистською, увібравши в себе 8 конфесій: п’ятидесятників, євангельських християн, лютеран, вільних християн та ін.

І саме у цій церкві наприкінці 70-их початку 80-их років Бог вилляв Свою силу.
Згадує пастор талліннської церкви Юле Нійнемягі.

— Мені було 19 років, коли я, довговолосий хіпі, переступив поріг церкви Олевісте. Для мене церква була абсолютно невідомим місцем. Але коли я прийшов туди і прийняв спасіння, моє життя змінилося на 180 градусів. Я звільнився від усіх залежностей, з фанатика став дитиною Божою. Тоді в цілому світі довговолосі хіпі стали приходити до Ісуса, це ж відбувалося і в Естонії. Я не можу сказати, скільки їх прийшло до Ісуса в Олевісте, але багато. (Читаючи ці слова, я пригадав, як одна молода жінка із Західної України, яка у 1980 році приїжджала в Таллінн, згадувала про відвідування служінь в Олевісте. У розмові вона зауважила, що за неї молився молодий служитель, який запам’ятався їй перш за все тим, що у нього було довге волосся та дуже широка обручка — прим. автора).

У той час проходили вечори за участю ансамблю «Селла». По суті це перший в Радянському Союзі хор прославлення. Брав також участь сімейний ансамбль «Іхкрус», який в піснях використовував сучасні тексти. Їх попереджували, навіть залякували, щоб вони не робили цього. В один з вечорів, коли виступав цей ансамбль, я вперше розказав своє свідчення. Від цього переживання у мене аж захопило дух.

З того часу щось стало відбуватися в Естонії. Якесь пожвавлення, щось подібне до того, що було у 1988 році, коли естонський народ прагнув свободи. Тоді ж подібне відбувалося в питаннях віри.

На цих вечорах утворився хор «Еффата». Ці хорові вечори потім перенесли з каплиці, де власне все і розпочиналося, у великий зал. У 1986 році був створений мюзикл «Май піпл» («Мої люди»). Було багато декорацій, грали на барабанах, в темноті, коли горіла лише одна свічка, — і багато проблем. Але постійно звучали заклики до покаяння. Це був пік пробудження.

Я був віруючим уже три роки, і мене почали запрошувати на таємні богослужіння, на яких часто були іноземні гості.

Згадує пастор Рейн Ууемийс (на той час він був простим членом церкви).

— Один брат з Фінляндії зробив свій вклад в талліннські події. Коли перед олімпіадою будувався знаменитий готель «Віру» в центрі естонської столиці, там працював електриком один колишній злочинець Паулі Ярвілайнен. Він на той час був відродженим та хрещеним Святим Духом. Ми зустрілися з ним у церкві і стали друзями. Одного разу він сказав нам: «Хлопці, в мене є бажання говорити вам про Духа Святого». Він розповів, як Господь хрестив його Святим Духом прямо в тюрмі. Ми тоді ще не мали такого досвіду. Через цього електрика Бог дав нам спрагу за Духом Святим.

Ми годинами молилися в нашому домі, шукали Бога — і отримали хрещення Святим Духом. На одній молитві один брат побачив видіння, як сотні людей в Олевісте падають від Божої сили. Потім приїхав проповідник — і коли він проповідував, то люди стали падати від Божої сили.

Я особливо запам’ятав один день. Це сталося саме перед тим, як почався Божий рух. Ми молилися в мене вдома, як раптом подзвонили з КДБ (Комітет державної безпеки). А приміщення КДБ розташовувалося якраз напроти Олевісте, метрів за 10. Нам повідомили, що біля церкви стоїть натовп, чоловік зі 150, і запитали, чому ми не впускаємо їх всередину. Ми швиденько прийшли до церкви і побачили людей з усього Радянського Союзу. Служіння повинно було розпочатися о шостій, а тут тільки друга година. І ми розпочали раніше. Зал був переповнений. Я тільки почав проповідувати, як побачив недалеко від себе чоловіка, дуже скаліченого, на милицях. Віра прийшла в моє серце — і я сказав йому: «Іменем Ісуса Христа, будь зцілений!» Він відразу ж встав, почав танцювати і скакати по церкві! І тоді сталося щось неймовірне. Церква наповнилася шумом, ніби десятки локомотивів мчали по залізній дорозі, навіть штукатурка почала відпадати зі стін. Це було чутно навіть на вулиці, люди збіглися на шум, навіть з Ратушної площі. Почалися масові зцілення. Люди приїжджали звідусіль. Бог діяв особливо сильно, напевне, років чотири. Деякі свідчення про зцілення потрапляли в газети. Але і тиск КДБ та міліції був сильний. Нас штрафували, залякували, забороняли.

Служіння пробудження та зцілення ми проводили три рази на місяць, в суботу, потім і в неділю. На таких зібраннях спочатку співав хор. Потім — свідчили люди, які прийняли Ісуса, отримали зцілення, у яких змінилося життя. Після цього була проповідь, дуже проста, хвилин на 20. Ми відкрито говорили про гріх, про можливість попасти в пекло, не боялися цього. Потім — заклик до покаяння і загальна молитва. Ми молилися за всіх — і за зцілення, і за покаяння. Але наші пастори сказали: «Рейн, головне все ж — спасіння душі. Ті, хто зцілюється, так радіють, що скачуть, голосно славлять Бога. А це лякає невіруючих». Тому нас попросили молитися за покаяння в другому залі. А після покаяння молилися за зцілення. Часто все приміщення було так переповнене людьми, як оселедці в бочці, неможливо було до всіх підійти. Тоді ми просили людей класти одну руку на хворе місце, а другу — піднімати вгору. І Господь зцілював. Там стояв рояль. І на ньому була купа носовичків, хусток, кусків матерії. Ми над ними молилися, люди їх розбирали — і вони діяли зцілююче. Мені розповідали, як люди брали магнітофон з записами наших проповідей, їхали за Урал. Там люди клали хустинки прямо на магнітофон, і люди від них отримували зцілення. І не тільки зцілювалися, але й каялися.

Згадує пастор Юле Нійнемягі.

— Люди залишали милиці, слухові апарати, одяг — і все це складали біля піаніно. Людям роздавали біблійне вчення російською мовою, терпляче говорили, що найбільш важливе: чисте серце, любов до Ісуса. Це було основне, базове вчення для людей.

Одна із пам’ятних історій сталася з чоловіком, який приїхав з глухонімим сином. Він приїхав — і поїхав ні з чим. Потім приїхав вдруге. Коли ж приїхав утретє, Рейн відчув духом якусь зміну. Після молитви глухонімий хлопчик раптом промовив: «Тату, поїхали додому». Після цього стали приїжджати цілими селами. Пам’ятаю, довелося навіть зробити загорожу зі стільців, щоб якось обмежити кількість людей. В каплиці Марьє був великий простір перед вівтарем. Тоді ж довелося замінити вівтар на менший, щоб було більше місця. Вечорами продовжувалися молитви, потім грав ансамбль «Еффата». Ми спостерігали за роботою Господа. У людей текли сльози, зцілені наповнювалися Святим Духом, люди падали від дії Святого Духа.

Практика падіння для віруючих Радянського Союзу тоді була новою та незрозумілою. Це був один із каменів спотикання, який нерідко призводив до різких розходжень в думках. Особливо це стосувалося п’ятидесятницьких лідерів України. Як відомо, група старших братів (Микола Камінський, Віктор Бєлих, Іван Левчук та інші) спеціально поїхали в Таллінн, щоб на власні очі побачити, що там сталося. Не все було зрозуміло, особливо падіння людей під час молитви. Деякі єпископи саме тому не прийняли талліннського пробудження, оголосивши його не від Бога. Окрім того, мало значення і те, що такі могутні дії Духа Святого відбуваються не у них, п’ятидесятників, а в баптистській церкві.

«Для п’ятидесятників Радянського Союзу, які були виховані в дусі радикальних настроїв стосовно баптистів та інших традиційних церков, талліннське пробудження було легким шоком та предметом дискусій. Але Дух Святий не проводить попередніх консультацій з людьми на тему, що Йому і з ким робити. Так було і на цей раз: Бог вилив благодать Святого Духа на передових і шанованих у церкві Естонії баптистських проповідників. Церква Олевісте, яка мала сильну теологічну базу, особливо в особі пастора-богослова Тярка, сприйняла це небувале явище спокійно, доброзичливо та з розумінням» (Василь Боєчко, з книги «Правда про харизму»).

Згадує єпископ Василь Боєчко.

— Брати з Таллінна перші до нас приїхали. Це були Олександр Попов, він уже у вічності, брат Рейн, брат Удан і ще інші, імен та прізвищ яких не пам’ятаю. Ми з ними познайомилися, вони розказали нам, як ці служіння відбуваються, давали нам поради, що це просто, якщо до Духа Святого підходити неупереджено, не конфесійно, і, як то зараз говорять, незаангажовано. Тоді вони нас запросили до себе, щоб ми могли ближче познайомитися із цим процесом. Спочатку ми зустрілися в домі Рейна з їхніми служителями перед тим, як мала відбуватися молитва за зцілення та за вигнання нечистих духів. Люди їхали масово — і була проблема, де їх розмістити, як їх нагодувати. Потрібно було вирішувати питання, як забезпечити людей гарячою їжею. Прямо туди, до церкви, приносили великі каструлі з кавою чи чаєм. Після обіду ми вирушили до церкви, де вже зібралося дуже багато людей. Нас поділили, якщо не помиляюся, на чотири групи по два брати. Я був в одній групі з Поповим. Я був не просто спостерігачем усього, але й учасником молитов за зцілення. Я особисто бачив куток, закладений милицями, інвалідними візками, окулярами, слуховими апаратами, які люди залишали там. Я бачив, як люди зцілювались, тому що я особисто брав участь у цьому. Молитва продовжувалася довго, близько чотирьох годин, тому що люди йшли — і їх неможливо було зупинити. Підійшов одержимий один, у нього були всі ознаки біснуватості, він викрикував нецензурні слова, скреготав зубами, і ми ревно, як ми це вміємо, довго молилися. Він заспокоївся, і тут я бачу, що Рейна немає. Мені стало трошки образливо, думаю, в такий гарячий час він нас залишив. Коли припинилася молитва, запитую, де Рейн. Брати кажуть, що пішов у бокову кімнату відпочивати. Я пішов до нього і кажу: «Брате, чому ти нас залишив?» А він відповідає: «Тому що Дух Святий мені показав, що цей чоловік уже очищений, і якщо ви хочете молитися ще до безкінечності, то моліться, а мені Бог уже дав відпочинок».

Тоді до Таллінна потягнулися п’ятидесятницькі лідери, яким хотілося, щоб той, як ми казали, «талліннський вогонь» перенести в свої регіони. Так виникли центри «бердичівський», «коростеньський», «київський» та інші. І тоді з’явилася негативна сторона цього явища, коли братства, «омиваючі» і «неомиваючі», реєстровані і нереєстровані, хотіли якось долучити братів з Таллінна на свій бік. Але ті мудро сказали: «Ми є в структурі цього братства, і нікуди не збираємося іти». І якщо естонські брати поводилися дуже скромно, виважено і богобійно, то у наших братів появлялася зверхність. Коли приїжджали в якусь церкву, то місцевих відсторонювали: «Ми тепер будемо молитися, Господь через нас буде звершувати чудеса». Звичайно, це Господу не подобалося. Як наслідок, виник розкол в поглядах на «Талліннське пробудження», особливо щодо їхньої практики падіння.

Пробудження та чудеса в Таллінні були короткотривалими. Є декілька причин згасання дії Духа Святого. Згадує пастор Рейн Ууемийс.

— Спочатку естонці були більшістю на наших служіннях. З часом їх стало менше, близько 80 % — це приїжджі з України та Росії. Тоді ми почали проводити богослужіння російською мовою. Але восени 1980 року КДБ заборонив нам проповідувати по-російськи, інакше погрожували закрити церкву. Мені соромно говорити, але факт залишається фактом: ми втомилися і ми боялися. І ми погодилися на це. Я працював головним технологом по 9 годин в день. І я так втомився! В мене росло троє дітей. І плюс погрози КДБ. Спочатку я не піддавався усьому цьому. Але коли все нашарувалося…

Мене запрошували в різні місця. Але Господь сказав: «Рейн, твоє місце в Таллінні». Постійно їздив Олександр Попов, трохи менше Удо Веєво.

Згадує Яніс Озолінкевич, старший пастор церков ХВЄ Латвії.

— Попов продовжував їздити навіть тоді, коли в Естонії все припинилося. Але коли пробудження затихло в Таллінні, його відлуння чулося ще довго — в Єлгаві, Коростені, Бердичеві.

Вважаю, є ще одна причина, чому це пробудження зупинилося у вас, в Україні — через традиції, на які люди дуже вважали. Наприклад, приїжджаючи в деякі церкви, я повинен був знімати галстук, обручку. В одному селі на нас косо дивилися, бо в одного з братів був капелюх. Ми сховали капелюха, стали молитися. І Дух Святий так зійшов, що ми торкнулися одного хлопця — і його підняло в повітря і кинуло далеко в натовп. Це було в одному із сіл недалеко від Шепетівки. Було багато розмов, чому люди падають. Одного разу ми були у реєстрованій громаді, молилися усю ніч за зцілення. Ні один чоловік не пішов незціленим. А ранком приходить пастор із нереєстрованої церкви і каже: «Яке ви мали право йти до реєстрованих!» Ось ця міжусобиця шкодила…

Згадує пастор Юле Нійнемягі.

— Ситуація була дуже непростою. Потрібно було постійно звітуватися перед владою. Я віддаю пошану брату Рейну за те, що він вистояв, вірив і пішов далі, навіть тоді, коли, здавалося б, виходу немає. І в той же час Дух Святий діяв. І діяв в інших місцях. Церква Олевісте була в той час маяком. Духовним маяком, і люди могли бачити це світло. Це було протиставленням усьому радянському режимові, який руйнував все живе, все добре.

З того часу минуло майже 30 років. Хтось згадує ці події із захопленням. Хтось — зі скептицизмом, настороженістю, не розуміючи, звідки ж віяв отой «Талліннський вітер», як назвали цей рух деякі недоброзичливці. А хтось — з сумом, що пробудження зупинилося. Звичайно ж, тоді були людські фактори, які не дозволили продовжитися пробудженню, пригасили його. Але було б помилкою вважати, що із пригасанням цього прибалтійського вогнища Дух Святий перестав діяти. Сьогодні мало хто знає про те, що одним із могутніх вогнищ «талліннського пробудження» став Коростень, церква, де служителем був Микола Маркіянович Камінський. Він був одним із небагатьох старших служителів, які після відвідання Естонії побачили у цих подіях присутність Духа Святого.

Згадує єпископ Микола Камінський:

— Ми бачили, як Господь розпочав цю роботу, возревнували перед Богом, щоб і в нас це проявилося, сила Господня наповнила нас — і ми отримали Боже благословення на працю. Це не були поодинокі випадки, це була масова праця Духа Святого, яка розповсюджувалася в Україні. Розповісти про це важко. В нас залишилися хороші спогади. Ми по два тижні мали пости та молитви, чекаючи такого ж вогню. Правда, трохи незручно було декому з братів, що це розпочалося не з нас, але ми схилили голови перед Божим благословенням, яке вже розпочалося. Навіть їдучи з Таллінна в поїзді з Іваном Южаковим, ми переживали Боже благословення. Ми привезли хорошу новину нашим служителям, почали молитися, об’єдналися з тими, хто мав такий досвід. І Господь поблагословив братів там, в Естонії, і нас в Україні. Ми вже працювали самостійно, бо сила Божа була в дії. Люди їхали не тільки з України, але й з цілого Союзу, особливо до нас, в Коростень. У Бердичеві також відбувалися чудеса: люди приїжджали з палицями, а поверталися без них, зцілялися хворі на рак, туберкульоз. Це пам’ятно, це залишилося на все життя.

Можливо, однією з причин, нехай не головних, величезного пробудження кінця 80-их початку 90-их років стало те, що перед цим переслідувана церква Радянського Союзу пережила надзвичайне могутнє, хвилююче талліннське пробудження. Пробудження, яке продовжується і донині. Можливо, в іншій формі, в інших регіонах, через інших людей. Бо «Дух дихає, де хоче…»
Єпископ Микола Камінський:

— Господь Той же, що і тоді, у Нього джерела безмежні, Він готовий благословити і сьогодні. І якщо щиро прагнутиме народ, Бог проявить Свою силу і сьогодні. Хоча я вже не молодий, але я чекаю чогось, я хотів би своїми очима бачити цю роботу Духа Святого, яка б повторилася серед народу Божого.

У матеріалі використані інтерв’ю Алана Кроля з Юле Нійнемягі та Рейном Ууемийсом (http://www.lifetv.ee/forum/showthread.php?t=146),
Руслана Кухарчука з Рейном Ууемийсом та Янісом Озолінкевичем (газета «Камень краеугольный», №11 (66), 2008),
інтерв’ю Юрія Вавринюка з Василем Боєчком,
інтерв’ю Миколи Савчука з Миколою Камінським,
проповіді Рейна Ууемийса та Яніса Озолінкевича (Київ, жовтень, 2008 р.).

Юрій Вавринюк,
головний редактор журналу "Благовісник", м. Луцьк,
"Благовісник", №1,2009

* * *
Під час так званого Талліннського пробудження мене мучив дуже сильний головний біль. Майже щотижня по два дні я був не в змозі працювати, хотілося сховатися під подушку і лежати, бо жодні, навіть найсильніші ліки не допомагали мені. Я молився, я вірив, але коли хоч маленький протяг був у кімнаті, моя голова відразу це відчувала і давала про себе знати сильним болем, вибиваючи мене з колії.

Одного дня влітку в одній із квартир зібралася молодь, близько 50 людей, там були люди і з України. Жарко було, тісно, тому всі вікна були відчинені. І ось я відчув, що моя голова знову почала сильно боліти. А я ж був запрошений туди, щоб молитися за наповнення Духом Святим. Я розповідаю це для того, щоб ви знали, що й нам не так все легко давалося. Господь учив нас упокорятися, вчив любити, терпіти, все переносити, щоб ми могли допомогти іншим людям. Колись я вчився рятувати тих, хто тоне. Одним із головних правил було те, що треба підпливати до потерпілого знизу, бо інакше він потягне тебе за собою. Так само й ми маємо підходити до людей знизу: маємо омивати їхні ноги, схилившись перед ними, маємо поважати їх.

І тоді, пам’ятаю, я сказав Господу: «Боже, в мене знову болить голова». Я проголошував, що Слово Боже — істина, що ранами Христа ми зцілені. Я не сумнівався в цьому, але голова все одно боліла. Це викликало в мені суперечливі думки. Я розумів, що вина не в Бозі, і почав шукати, що не так у мені. В мене не було часу для глибокої самооцінки, я просто сказав Богові: «Я маю зараз молитися за людей. Якщо я потрібен тобі з головним болем, то єдине, чого я дуже хочу, це те, щоб бути в Тобі, а Ти в мені. І якщо Ти вважаєш, що це добре, що в мене болить голова, я згоден. Я все одно вірю, що Твоє Слово — істина!»

Відтоді минуло, я думаю, тридцять два роки, — і я не знаю, що таке головний біль. Не завжди ми казатимемо: «Зцілись!» — і приходитиме зцілення. Передусім ми маємо впокоритися перед Богом, іноді навіть визнати, що в нас не вистачає віри.

Я намагався змінювати людей — і провалився. Намагався змінити самого себе, але залишався й далі таким, як був. Звичайно, на певний час я міг приховати це від інших, іноді побороти це в собі, але з часом воно все одно виявлялося. Але воістину змінити може лише Бог. І те, ким ми є, для Бога набагато важливіше від того, що ми робимо. Тому впокорімося перед Богом, приймімо Духа Святого, шукаймо перед усім Господа Ісуса Христа і пізнання любові до Нього, — і лише після того йди та виганяй демонів, молися за зцілення… Господь не каже: «Рейне, ти зцілив 1226 людей, ти молодець!» Сказано лишень: «Ти добрий і вірний раб! Ти знав Мене, ти любив Мене, ти виявив Мою любов до людей». Ось істинне повеління Боже для нас — любити Господа й один одного.

Рейн Ууемийс,
Конференція, присвячена 30-річчю талліннського пробудження, Київ, 2008