Сторінки історії

Полтавськi дороги пробудження

Я народилась на Полтавщині в сім’ї євангельських християн. Мої батьки увірували в Господа в 30-ті роки минулого століття. В часи НЕПу на Полтавщині була велика євангелізація. Мій тато завжди згадував ті часи з великою вдячністю Богові. З нашого села Гречанівки Гадяцького р-ну увірувало в живого Господа Ісуса Христа декілька молодих сімей віком до 30 років. Серед них і татів товариш — Микита Власенко. Та потім був страшний голод у 1933 році, багато віруючих виїхало з нашого села. Виїхав і брат Микита з трьома дітьми, його дружина померла.

А в 1941 році почалася війна, мого тата забрали на фронт. Наша мама захворіла і померла, а ми, четверо дітей, босі і голодні, залишилися в холодній хаті. Від холоду (а зими тоді були до 40 градусів) ми залазили під піч разом з домашніми тваринами, заривалися в солому і так спали до ранку. Сусіди інколи приходили дізнатися, чи ми живі. Вони нам давали їсти. Бог нас оберігав, ми навіть не хворіли і всі четверо залишилися живими. Тато написав листа в сільраду, щоб нас не забирали в дитячий будинок, а годували, доки він не прийде з війни. І двом молодшим з нас виділяли продуктовий пайок. Восени 1945 року тато повернувся з війни, тоді нам перестали виділяти пайок. Ми почали сильно голодувати. Тато приніс мішок канцелярського паперу з фронту, який він назбирав в Чехословаччині. Він подумав, що папір дітям пригодиться, але ми не скористалися ним, бо тато виміняв його в сільраді на зерно — і ми не померли з голоду.

Тато навчився робити ручні крупорушки, разом з моїм старшим братом вони ходили по навколишніх селах і вимінювали ті крупорушки на зерно. Тато ще й проповідував — де міг. Одного разу вони йшли через ліс і сіли перепочити на галявині. З лісу вийшов дідусь, то був лісник. Вони познайомилися і лісник запросив їх до себе в гості. Тато довго бесідував з його сім’єю про Бога. Вони усім серцем прийняли живе Слово Боже, бо були віруючими, тільки їм ніхто не проповідував Євангелію.
Пам’ятаю, як один раз на тиждень до нас додому приходили віруючі з навколишніх сіл (за 4- 9 км), щоб поспівати, помолитися. Коли вони співали, мені здавалося, що я на небі.

Пригадую, як нам було холодно і я та менший брат тулилися до тата, щоб зігрітися (він був великий і теплий). Ми просили, щоб тато розповів нам, як буде на небі. Він починав розповідати, а ми запитували: «А хліб там буде?» Тато нас запевняв, що там буде все і їсти нам вже не буде хотітися. Ми, щасливі, засинали з думкою, що на небі ми вдосталь наїмося хліба.

У 1946 році ми з братом пішли до школи. Тоді атеїзм набирав обертів і мене змушували йти в жовтенята, потім — в піонери. Але я відмовлялася, за що тата викликали в сільраду, мені вчителі занижували оцінки, директор викликав до кабінету і дуже сварив за те, що я вірю в Бога. Одного разу дуже погрожував, що виключить мене зі школи. Тоді я заплакала і сказала, що й сама маю намір покинути школу, бо вдома немає кому виконувати домашню роботу, мами ж в нас нема, а старша сестра вже щодня працює на ремонті доріг. Директор знітився і сказав, щоб я не залишала школу. Він мене більше не зачіпав. Деякі вчителі до мене ставилися добре, а вчитель алгебри дуже не любив віруючих, бо рідний брат його дружини був віруючим. Діти не любили цього вчителя і боялися.

Одного разу я захворіла і пропустила декілька уроків, почала відставати з деяких предметів, особливо з алгебри. Сталося так, що перестала розуміти цей предмет. Допомогти було нікому, старший брат і сестра в школу не ходили, працювали в колгоспі. Сидячи над злощасною алгеброю, я плакала, бо не знала, як розв’язати задачу. А тато ходив по кімнаті, не розуміючи — навіщо дітям в школі забивають голову тим, що ніколи їм не знадобиться в подальшому житті.

Це була зима 1951 року. Саме в ці дні повернувся до села брат Микита Власенко, який жив в П’ятихатках, що на Дніпропетровщині. Він привіз добру новину про хрещення Духом Святим. Пам’ятаю, як вечорами збиралися віруючі нашого села і він розповідав про те, як Бог його хрестив Духом Святим. Вони читали й роздумували над 14 розділом Першого послання апостола Павла до коринтян. Власенко говорив, що в П’ятихатках є брат, який має дар витлумачення мов. Для нас це було нове й нечуване. Ми одержували журнал «Баптист», і там писали, що з’явилася секта трясунів, і щоб ми не приймали тих, хто проповідує про хрещення з ознакою інших мов, бо то бісівський дух.

Тато вірив написаному в журналах і остерігався всього того, що він не розумів. Брат Микита поїхав. Віруюча молодь нашого села прийняла те, що проповідував татів друг, але він — ні. Він навіть на коліна не ставав, коли молилися за хрещення Духом Святим, а стояв при дверях. У нас кімната була маленька, тому всім місця не вистачало. Я, наприклад, з печі за всім спостерігала. Одного разу почула розмову двох сестер, що приїхали з Єнакієве, про те, що у них навіть шістнадцятирічні діти отримали хрещення Духом Святим з ознакою інших мов. Мене це здивувало і водночас захопило, я вирішила, що буду просити Бога, щоб і мене хрестив Духом Святим. Я подумала, якщо мене Бог хрестить, то я й алгебру стану розуміти. Я взяла три дні посту й молитви за цю потребу. Про це з дорослих ніхто не знав. Але тато побачив, що я не їм, коли ж я йому розповіла, то він нічого не сказав. На третій день посту мені так захотілося молитися, що я ледве діждалася кінця уроків. Бігла додому, а там вже були віруючі. Я підійшла до однієї сестри і сказала, що дуже хочу молитися. Всі стали на коліна, і тато поряд стояв. У мене молитва полилася рікою. Я сама дивувалася, що так гарно можу хвалити Бога. Я молилася дуже голосно, піднесено. Після молитви тато встав увесь мокрий і збентежений, бо він ніколи раніше не чув, щоб я молилася вголос. Тоді та сестра сказала, що будемо продовжувати молитися далі, вже за моє хрещення Духом Святим. І коли я ледь промовила: «Господи, хрести мене Духом Святим!», то одразу заговорила незнайомою мовою — і така радість наповнила моє серце, що я б молилася до ранку.

Тоді тато сказав, що тепер він повірив, що це дар від Бога. Але Бог не тільки хрестив мене Духом Святим, я стала розуміти алгебру, хоча й не думала про неї в ті дні. Я раділа, молилася, співала на незнайомій мові — вдома, на городі, на полі. Навіть у школі я закривала рота зошитом і тихенько молилася. Саме тоді була районна контрольна з алгебри, я однією з перших розв’язала задачі і поклала зошит учителю на стіл. Через тиждень привезли зошити з району. Вчитель був дуже розгніваний, бо з 42 учнів у 22 були двійки, і лише у двох — п’ятірки. Вчитель не повірив, що я самостійно розв’язала задачі, і викликав мене до дошки для перевірки знань. Коли ж я й біля дошки розв’язала задачу, вчитель похвалив мене. Для нього то було дивним, але я знала, що те диво вчинив Господь.

У 1952 р. я виїхала до Кривого Рогу, де проживаю до цього часу. Є членом церкви «Ковчег спасіння». У нас великий просторий дім молитви. Але часто з особливою теплотою згадую дні молодості. То були важкі й суворі роки, але які рясні благословення ми переживали! Ми збиралися в тісних хатах, нас переслідували комуністи, але як було добре нам, і не тільки тому, що ми були молоді, а тому що дуже сильно бажали й шукали живого Бога, Його сили. Мені зараз 73 роки. Стала погано бачити, але пишу ці рядки, бо так хочеться, щоб знали, що й на Полтавщині було духовне пробудження, і сподіваюся, що нині для нового покоління християн Бог дає чудову нагоду відродити п’ятидесятницю, те, що колись переживали ми і наші батьки.

Любов Никифорівна Листопад
(дівоче прізвище Оверченко).

На фото: церква с. Римарівки, Гадяцький р-н, Полтавщина. Приблизно 1950-1951 рік. Сестра Люба Оверченко на фото в першому ряду друга — сидить на землі — наймолодша. Її тато — через ряд вище (справа від с. Люби), чорнявий, з вусами.

"Благовісник", 2,2009