Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Сторінки історії

Вигнанцi за чистоту вiри, якi сформували Сполученi Штати Америки

Перебираючи в пам’яті прізвища історичних осіб та назви релігійних рухів, які вирізнялися особливою святістю, наша редакція чомусь спинилися на пуританстві. «Що ж насправді личить святим?» — це питання особливо гостро постало в часи Реформації, одним із етапів якої став пуританський рух.

Пуритани (від англ. purity — чистота) — послідовники кальвінізму в XVI-XVII столітті в Англії, які вимагали очищення англіканської церкви від старих католицьких обрядів. У переносному сенсі слово «пуританин» вживається також для людини, яка дуже переймається чистотою своїх думок і вчинків і вимагає такої чистоти від інших.

Нині слово «пуританський» для нас є синонімом до слова «аскетичний». Це вчення, як часто вважають, призначене для літніх та хворих, або ж таких, кого відкинуло суспільство. Людина, яка веде пуританський спосіб життя, на думку наших сучасників, одягнена в темний, скромний та немодний одяг, майже не посміхається і не виявляє жодних емоцій; це люди, які вважають музику гріхом, спорт чи інші розваги — неприпустимим заняттям для християнина і є ніким іншим, як моралістами-законниками, яким чуже все людське, неосвічені та нетерпимі до тих, хто не згоден із їхніми переконаннями.

Так, ці люди жили за високими моральними стандартами, ретельно дотримуючись норм Писання. Вони прагнули духовної чистоти — і це насторожувало інших людей, оскільки викривало їхню гріховність. Коли англійський проповідник-пуританин Ричард Роджерс читав лекції у Уетерфілді, хтось сказав йому: «Мені дуже подобаєтеся ви і ваша компанія, але ви такі педантичні». На що Роджерс відповів: «Я служу строгому Богу!» І, як зауважив хтось з дослідників пуританства, «немає нічого протиприродного в тому що людина серйозно і вимогливо ставиться до того, що цінує понад усе. Атлети суворо ставляться до тренувань. Музиканти — до репетицій, ділові люди — до свого бізнесу. Пуритани ж були суворими до своїх моральних і духовних вчинків».

Сучасні дослідники християнства доводять, що пуритани — це не дивні релігійні фанатики чи соціальні екстремісти, а, навпаки, «совісні та освічені громадяни, які наділені здоровим глуздом, принципові, благочестиві, рішучі та дисципліновані люди, з неймовірними сімейними чеснотами...»

Цей рух виник в середині XVI століття в Англії як відгалуження кальвінізму. Тут поряд з реформацією церкви, яка виникла з ініціативи влади і привела до утворення національної англіканської церкви, з’явилася народна реформація — пуританізм, який розпочав боротьбу з офіційною церквою. Пуританами називали прибічників усіх протестантських груп, які були незгодні з «установленою» церквою і прагнули очистити її від залишків католицизму, що збереглися в англіканстві.

При Єлизаветі пуританство представляли як суто релігійну опозицію. І хоча королева боролася проти цього руху, кількість пуритан постійно зростала. Більшість багатих торговців і провінційних джентльменів були тоді пуританами. Вони боролися проти тих обрядів національної церкви, які для пуритан мали певне символічне значення і не були дрібницями.

Спочатку пуритани були віддані владі, вірячи в її священний характер і божественні права короля. Але водночас вони проповідували загальне братство у Христі й поширювали ідеї соціальної рівності.
Пуритани мали величезний вплив на англійську культуру, на характер англійської нації. Зразком для англійських пуритан стала церква, заснована Джоном Ноксом в Шотландії. Та особливо великий вплив пуритани зробили на Америку, куди вони змушені були переселитися через тиск з боку влади.

Цей період переселення почався з 1605 року, коли на престол сів Яків І (1603 - 1625). Тоді пуритани думали, що для них настав сприятливий момент, оскільки король був вихований у пресвітеріанському дусі, тому вони й вийшли до нього на зустріч з так званою «петицією тисячі», під якою підписалося 827 чоловік, тобто десята частина духовенства Англії. Вони вимагали відміни обрядів, реформи церковного суду, більш суворого дотримання недільного дня. Король прийняв петицію, обіцяв скликати конференцію єпископів та богословів для її обговорення, але це не привело до бажаних результатів. А через певний час він взагалі заявив, що або змусить пуритан стати конформістами (конформізм — пасивне, некритичне прийняття пануючого ладу, норм, цінностей, традицій, законів і т.і.) або ж вижене їх із країни. З 1605 р. почалися вигнання пуритан та виселення їх в Америку.

XVII століття в Англії було часом культурної, релігійної, соціальної та політичної боротьби. У цій боротьбі політичні партії об’єдналися з релігійними. Центральну роль у ній відігравав саме пуританізм, який розділився на дві крупні фракції — пресвітеріан та індепендентів.

Тоді як вплив пуританізму в Англії перебував на спаді, пуритани стали головною релігійною силою в Новій Англії. За винятком Род-Айленда, всі американські колонії заснували індепендентські церкви. Хоча цей рух зазнав певного спаду в кінці XVIII століття після появи руху унітаріїв, пуританізм продовжував визначати релігійне життя Нової Англії і вихідців із неї аж до ХІХ століття. І в Англії, і в Південній Америці увага, яку приділяли пуритани освіті, моральності та багатьом (якщо не всім) демократичним принципам, здійснили неймовірний вплив. Зокрема, відомий на весь світ Гарвардський університет був створений у 1636 році, майже одразу після приїзду в ту місцевість пуритан, які втікали від переслідування з боку англійської корони.

Отже, за своєю суттю пуританство було духовним рухом, де на першому місці стояв Бог і святість. Як підсумовує один із дослідників цього руху, «в формування пуританства внесли свій вклад оновлений біблеїзм Тиндала; благочестивість серця та совісті Джона Бредфорда; ревне прагнення Джона Нокса до вшанування Бога в національних церквах; пристрасне прагнення до євангелічної пасторської компетентності, яке помітне в житті та служінні Джона Хупера, Едварда Деринга та Ричарда Грихема; погляд на Священне Писання як на «регулюючий принцип» церковного богослужіння та порядку в Томаса Картрайта; прагнення Перкінса та Джона Буньяна популяризувати і впроваджувати в практику біблійне вчення та багато іншого». Пуританство, по суті, було рухом за реформування церкви, оновлення пасторства, пасторське проповідування та духовне відродження. Крім того, воно було світоглядом, який виражав пристрасне прагнення до вшанування Бога та до повної і безперечної святості перед Ним.

Підготувала Ольга Міцевська


«Перший день подяки у Плімуті», з картини Jennie A. Brownscombe

Чого ми можемо навчитися у пуритан?

Літературний спадок, залишений пуританами, може допомогти нам сьогодні досягнути тієї зрілості, якої ми так потребуємо. Чого саме ми можемо в них навчитися?

По-перше, впорядкованості повсякденного життя. Їхнє християнство було всеохоплюючим, їхнє життя було цілісним і оберталося довкола єдиної мети — шанування Бога, роблячи все «святістю для Бога». В них не було роздвоєння між святим і світським. Усе, створене Богом, було святим. Будь-яка діяльність мала бути освяченою, тобто все робилося для Божої слави. У своєму прагненні до небес пуритани стали людьми порядку, практичними реалістами, набожними, цілеспрямованими та практичними. Сприймаючи життя в усій його повноті, вони поєднували споглядання з дією, поклоніння з працею, роботу з відпочинком, любов до Бога з любов’ю до ближнього, особисте з суспільним і мали широке коло різнорідної відповідальності один перед одним.

Вони ретельно розподіляли свій час не стільки для того, щоб не допустити у своєму житті нічого поганого, скільки для того, щоб привнести в нього все хороше і важливе. У наш час ми схильні жити наугад, як доведеться, не плануючи свого життя.

По-друге, вони можуть дати нам уроки якості духовного життя. У спілкуванні пуритан з Богом Ісус Христос був у центрі, а Священне Писання — найпершим і найвищим авторитетом, у відповідності з яким вони намагалися жити. Знаючи нещирість і схильність до обману серця грішної людини, вони виховували в собі смирення, скромність і недовір’я до самих себе. Тому вони регулярно досліджували самих себе, перевіряючи, чи немає в них тяги до зла. Однак при цьому їх не можна звинуватити в нездоровому «самокопанні». Навпаки, дисципліна самоаналізу відповідно до Святого Писання в поєднанні з дисципліною сповідання, залишення гріха були для них джерелом безмежного духовного спокою та радості.

По-третє, ми можемо навчитися в пуритан їх пристрасного прагнення до ефективних дій. Хоча в пуритан, як і у всіх людей, були свої мрії про те, що може бути і як повинно бути, їх не можна назвати «порожніми мрійниками». У них не було часу на неробство, як це бачимо в житті лінивих та пасивних людей, які хочуть, щоб інші змінювали світ. Пуритани були людьми дії в чисто реформаторському вигляді — енергійні прихильники активних дій. Але разом з тим вони не розраховували тільки на сили людини. Вони працювали для Бога і повністю покладалися на Господа, Який діяв через них. Вони завжди славили Бога за все, що зробили і що їм здавалося правильним. Ніхто з них не хотів бути революціонером у церкві чи державі, хоча деякі з них мимоволі стали ними. Але всі вони щиро прагнули бути активними провідниками Божої дії у процесі зміни від гріха до святості, де це вимагалося. Тому їхні проповідники довго і ревно молилися перед своїми проповідями в церкві, а прості люди — перед будь-якою важливою подією в житті (шлюбом, діловими угодами, великими покупками і т.і.).

У наші дні християни західних країн ведуть безпристрасне, пасивне і, боюсь, немолитовне життя. Вони займають таку моральну позицію, коли особисте благочестя замикається в набожному коконі, пускають суспільні справи на «самоплин», не чекають жодного впливу ззовні і в більшості випадків не шукають його поза власним християнським колом. Пуритани ж молилися за святу Англію, розуміючи, що там, де нехтують обов’язками і править невірство, державна політика стає загрозою. Сучасні ж християни задоволені дотриманням загальноприйнятої благопристойності, але не більше того.

По-четверте, пуритани можуть дати нам уроки своєю програмою міцної сім’ї. Не буде перебільшенням сказати, що в англомовному світі християнську сім’ю створили саме пуритани. Пуританська етика шлюбу полягала не в тому, щоб шукати чоловіка (дружину), опираючись на пристрасну миттєву любов, а в тому, щоб шукати людину, яку ви зможете любити протягом всього свого життя як найкращого друга, і з Божою допомогою знайти таку людину.

Пуританська етика виховання дітей полягала в їх навчанні правильному життєвому шляху; в турботі одночасно про тіло і душу; в підготовці до благочестивого і суспільно-корисного дорослого життя. Пуританська етика сімейного життя базувалася на підтриманні порядку в домі, вихованості та сімейних богослужіннях. Доброзичливість, терпіння, постійність і підбадьорення один одного вважалися головними сімейними чеснотами. У той час не було ні побутових пристроїв, ні розвиненої медицини, ні інших сучасних зручностей. У цих умовах сімейне життя було школою виховання характеру, але те, як пуритани противилися всім відомому бажанню зірвати на домашніх свій настрій, як шанували Бога своєю поведінкою в сім’ях, заслуговує щирої похвали. Вдома пуритани проявляли свою зрілість, приймаючи труднощі та біди реалістично, як від Бога, вони не лякалися і не озлоблювалися.

Крім того, дім був першим місцем, де кожен пуританин євангелізував та служив. Гере писав: «Пуританин намагався створити Церкву зі своєї сім’ї… щоб народжені в його сім’ї народилися б знову згори для Бога». У наш вік, коли сімейне життя стало хистким, навіть серед християн, коли малодушне подружжя обирає легкий шлях розлучення, а не зусилля для покращення своїх стосунків, а самозакохані батьки балують дітей в матеріальному сенсі, нехтуючи їхньою духовністю, нам ще раз варто повчитися у пуритан, поведінка яких щодо цього була зовсім іншою.

По-п’яте, ми можемо навчитися в пуритан розумінню цінності людини. Завдяки вірі у великого Бога пуритани змогли повною мірою усвідомити глибину вічності та людської душі. Пуритани гостро відчували чудо людської індивідуальності. Хоча під впливом середньовіччя вони не завжди могли поважати тих, хто відрізнявся від них у суспільному плані, вони цінували гідність людини, вважаючи людину створеною для того, щоб бути другом Бога.

По-шосте, ми можемо навчитися в пуритан ідеалу обновлення (відродження) Церкви. Вони не вживали термінів «обновлення» чи «відродження», а лише говорили про реформацію та реформу. Для нас тепер ці слова означають тільки зовнішні аспекти церковної ортодоксальності, порядку, форм богослужіння та дисциплінарних правил. Але коли пуритани вживали слово «реформація», то мали на увазі не тільки це, а набагато більше. Суть реформації, на їх думку, полягала в кращому розумінні Божої істини, в пробудженні палкої ревності в молитовному житті, більшої любові, радості та непохитної християнської цілеспрямованості у покликанні людини та в її особистому житті.

Виходячи з цього, робимо висновок про те, що в пуританському ідеалі церкви, який безумовно, є правильним, і в пуританських критеріях християнського життя, які надзвичайно високі, є багато повчального для сучасних християн.
Д. П.

"Благовісник", 4,2010


Реконструйоване перше селище пуритан-пілігрімів на американському континенті.

Українська християнська поезія