Сторінки історії

Розстріляна віра

У самій глибині Волинського Полісся, десь на півдороги поміж Ковелем та Камінь-Каширським, є невелике село Ставище. Колись воно звалося Вілька Качинська. У це звичайне, нічим не примітне поліське село, яке протягом своєї історії знало лише важку селянську працю, увірвалася війна. Період фашистської окупації є особливою сторінкою в історії Полісся. Тут, у тилу ворога, йшла жорстока партизанська війна. Про неї написані десятки книг, тут діяли відомі партизанські герої. Втім, війна разом з безглуздістю та жахливістю принесла у Вільку і щось особливе. Під час окупації тут почалося євангельське пробудження. Сьогодні важко сказати хто і як приніс туди Добру Вістку, але за кілька років тут утворилася невелика за кількістю, але ревна громада християн віри євангельської. Не рахуючись ні з часом, ні з роботою, вони часто перебували у молитвах та постах, хоча час, зрозуміло, був неспокійний.

... Ішов березень 1944 року. Німецькі війська прокотилися назад на Захід. «Партизанка», як тут кажуть, відчула себе вільніше і почала проявляти свою владу, тим більше, що свої, радянські війська, яких так чекали партизани, були зовсім близько. По селах оголосили мобілізацію чоловічого населення. Приблизно за тиждень чоловіків попередили про те, щоб готувалися «бити ворога». У це число потрапили і віруючі брати...

Згадує Анастасія Заводюк (Щербай), у хаті якої відбувалися богослужіння:

— У той час я була ще малою дівчиною, але цю подію пам’ятаю добре. Того дня брати зібралися у нас а хаті та й радилися: «Якщо на якусь роботу, то згідні, але зброї ми не візьмемо і з партизанами воювати не підемо». Спочатку було п’ять братів, а потім прийшов і шостий — Макарусь Михайло — один з найстарших серед них. Він прийшов з торбинкою і з харчами, але ж бачить, що брати нічого із собою не взяли і ніхто не збирається з партизанами йти, і каже до них: «Звичайно, ви такі сильні, а я, браття, не маю сили, я ще й Духом Святим не охрещений». Чи думав хто, що вчинять над ними розправу? Тоді ще брати цього не знали, вони побесідували та й кажуть; «Будемо молитись». Як схилили вони коліна, то така вже була молитва! І на цій молитві Бог хрестив Михайла Духом Святим. Коли вони піднялись з колін, то він каже: «І я вже готовий йти з вами». Ще вони розмовляли, коли раптом заходить партизанський черговий і каже: «Вас всіх кличуть у хату біля школи». Всіх шістьох їх і забрали, а двоє з них вже були проповідниками. Моя мама також пішла за ними. Приходять туди, сіли та й почали співати. Партизани до них: «Підете з нами?» Вони: «Ні. Зброї ми не візьмемо і людей вбивати не будемо». Партизани насміхалися: «Нікуди ви не подінетеся, візьмете». Особливо один з них сильно насміхався. Я не бачила його, але мама мені про це розповідала. Що я добре запам’ятала, то те, що брати співали псалом «На небесах не будєт смерті». Час від часу партизани викликали їх на допит, а брати сиділи там в хаті і все співали...

Згадує Євдокія Дручик (Кисляк), дружина Івана Кисляка:

— Я доглядала дочку, їй було тільки чотири місяці. Іван ввечері прийшов з роботи — вони на річці будували переправу. Я бачу, він такий засмучений, і питаю: «Іване, чому ти такий смутний?». Той каже: «Завтра мене забирають, сказали, щоб взяв із собою ложку, миску, казанок і ще деякі речі та й готувався йти в партизани». Питаю: «І що, ти підеш?» А він каже: «Нехай мене збереже Господь від такого!» Ми встали, помолились. Він поїв та й пішов до братів. Коли він пішов, моя мама каже: «Чому ти нічого йому не готуєш? Ти ж чула, що він казав, що йому говорили партизани?» Я кажу: «Ну й що, що казали. Ви думаєте, що він піде до них з казанком і з мискою? О, ні, він такого не зробить». Я була впевнена в тому. Ще сусід у нас був, він за «совєтів» був головою, а коли покаявся, то часто приходив до нас, і ми разом молились у нашій хаті. А коли він ішов додому, а в нас на вулиці погріб був, то з чоловіком заходив туди, і там вони молилися. Мама бувало каже: «0й, щоб ти чула, як то вони моляться!» ...А вранці він зібрався, підійшов до дитини, заплакав, і я заплакала. Подивився так на дитину та й пішов. А я залишилася вдома...

Перед хатою, де зупинилися партизани, зібралося багато людей: прийшли родичі та односельці тих, хто мав іти в партизани. Усіх шістьох братів повели у хату, де уже вкотре пропонували іти разом з ними. Усі відмовилися.

Першим вивели з хати Івана Кисляка. Мати ще підбігла до нього, хотіла взяти його за руку, щось сказати. Мовив стиха: «Мамо, відійди». Один з партизанів звернувся до нього: «Чого ж ти відмовляєшся? Треба ж з ворогом воювати». Той відповів: «У нас ворогів немає. Єдиний наш ворог — це диявол». — «Востаннє запитую: зброю береш?» — «Ні». Гримнув постріл... Так по черзі вивели усіх шістьох. Останнім ішов Макарусь Махайло. Він бачив братів, що лежали мертвими, але не похитнувся у вірі: остання молитва дала сили залишитися твердим до кінця. Після розстрілу партизанський ватажок запитав: «Чи залишився ще хтось у живих?» Несподівано Федір Мельничук відізвався: «Я ще живий...» Йому випустили у голову кулю...

Ось біля того хліва закінчилася земна дорога християн

Другого дня був похорон. Траурне служіння відбувалося в одній хаті. Зібралося дуже багато людей, з усіх навколишніх сіл. Трагедія згуртувала віруючих. Згадували Федора Мельничука, якого вважали слабким у вірі. Він завжди сидів на зібранні позаду, в служінні участі майже не брав. Але коли настала хвилина випробування, твердо сказав: «Я буду разом з братами». Віруючі над його домовиною просили у нього пробачення...

Поховали їх також разом, в одній братській могилі. І стоїть вона сьогодні як пам’ятник мужності та твердої віри, як символ перемоги добра над злом. І коли зупинишся над холодними мармуровими плитами з іменами братів, здається, чуєш слова їхньої останньої пісні: «На небесах не буде смерті...»

Юрій ВАВРИНЮК,
фото автора