Журнал Благовісник

Сторінки історії

80 років Союзу церков християн
віри євангельської
Історична довідка

Говорячи про історію церкви християн віри євангельської (п’ятидесятників) у нашій країні, необхідно згадати, що джерела цього руху в Україні беруть початок з давніх часів, коли в середовищі ортодоксального православ’я Російської імперії, до складу якої входила Україна, з певних причин почалися духовні пошуки євангельського типу. Ці пошуки торкалися як віровчення, так і практики богослужіння, властивих для першоапостольскої церкви і описаних на сторінках Дій святих апостолів. Віруючі люди часто не були задоволені станом тодішньої Церкви і, бажаючи знати точку зору Євангелії із суперечливих питань, почали звертатися до Біблії самостійно. Читання Євангелії приводило їх на шлях євангельського вірування і євангельської практики богослужіння. Це послужило причиною виникнення так званого в релігієзнавчій літературі духовного християнства.

Особливо яскраво виявляє себе спорідненість сучасного п’ятидесятницького руху з рухом духоборців і молокан у царській Російській імперії. Багато громад духоборців і молокан у 18-19 ст. було утворено на півдні України, в Таврії — і це значною мірою підготувало ґрунт для наступного руху євангельських християн, баптистів і п’ятидесятників, що стрімко став розвиватися пізніше, коли поступово відбулося злиття духовних пошуків нашого народу з євангельськими рухами в інших країнах.

Організований п’ятидесятницький рух сучасного типу пов’язується передусім з двома іменами: Чарльза Пархама та Вільяма Сеймура. Але передумови для цього руху існували набагато раніше: в різні часи і в різних країнах знаходилися окремі особистості чи групи людей, які намагалися вірити, жити і служити Богові так, як це було в першоапостольські часи. Найбільш сильною і, без перебільшення, революційною стала діяльність Мартіна Лютера, яка спричинила так звану Реформацію і підштовхнула тисячі людей до істинного богошукання. На теренах християнської Європи почали виникати рухи, різні за своїм виникненням, розвитком, віровченням, духовною практикою, але єдині за суттю: віруючі намагалися йти за Словом Божим, яке офіційна церква часто забороняла навіть читати.

19 століття характерне особливим потягом віруючих до богошукання. Християни отримували все більшу можливість читати Євангелію, а це, у свою чергу, приводило до виникнення громад та рухів, які більше відповідали новозавітному зразку. Хоча, варто зауважити, у цей період також виникло і багато лжевчень, які до сьогодні набули світового поширення.

Чарльз Пархам, який народився у 1873 році, був методистським проповідником у США. Він належав до так званого «руху святості», вірив, що скоро розпочнеться час світової євангелізації, а для цього потрібна сила Духа Святого. Йому було відомо, що деякі віруючі, окремі місіонери та проповідники іноді говорили іншими мовами. Пархам прийшов до думки, що це і є ознакою хрещення Духом Святим. Пізніше він відкрив біблійну школу для вивчення Святого Письма. У цій школі темою колективного дослідження стало питання хрещення Святим Духом. Як наслідок таких роздумів над Словом Божим 31 грудня 1900 року одна із учениць школи заговорила іншими мовами. Пізніше духовне хрещення отримав і сам Пархам та інші учні школи.

Пробудження, яке сталося у стінах школи, стало поширюватися, але зустріло опір. У 1901 році школа закрилася і Пархам переїхав в інше місто як євангеліст. У 1905 році він відкриває нову біблійну школу в Хьюстоні (Техас), де одним з учнів стає чорношкірий Вільям Сеймур. Саме з його іменем пов’язане масове поширення п’ятидесятницького вчення.

У 1906 році баптистський проповідник Джозеф Смол розпочав проводити зібрання у Лос-Анджелесі, на які запросив Сеймура. Маленька групка віруючих, переважно негрів, збиралася у невеликій кімнатці для молитви. 8 квітня негритянський підліток заговорив незнайомою мовою, а наступного дня це явище набуло масового характеру. Саме 9 квітня 1906 року вважається початком сучасного п’ятидесятницького руху.
Цілих три роки у церкві на вулиці Азуса-Стріт в Лос-Анджелесі горів вогонь пробудження, дуже швидко поширившись по всій Америці та Європі.

В Україну п’ятидесятницьке пробудження прийшло трьома незалежними шляхами. У1919 році на захід України у район міста Кременця Тернопільської області (ця територія в той час була під владою Польщі) приїхали українські селяни, що були на заробітках в Америці: Порфирій Ільчук, Трохим Нагорний і Йосип Антонюк. Вдома вони почали активно проповідувати Євангелію і дуже швидко на Тернопільщині виникають нові церкви. Практично одночасно такі ж вогнища розгоряються на території сучасних Рівненської та Волинської областей завдяки діяльності реемігрантів, що поверталися зі США. Тернопільщину, рівненське, волинське та білоруське Полісся охопила хвиля пробудження. З проповіді окремих осіб у сотнях сіл швидко виникали євангельські церкви. Це привело до того, що 4-6 травня 1924 року в Кременці був проведений перший з’їзд християн Святої П’ятидесятниці, на якому був утворений п’ятидесятницький союз церков під керівництвом Івана Герасевича (Гереса). У 1928 році відбувся другий з’їзд, на якому були представлені українські та білоруські громади, а до 1929 року відбулося об’єднання українських, білоруських, польських і німецьких церков п’ятидесятників у тодішній Польщі і створений Всепольський союз християн віри євангельської (п’ятидесятників) під керівництвом Артура Бергхольца.

Друге вогнище пробудження розгорілося на Півдні України (тоді Радянської) з приїздом в Одесу місіонера Івана Воронаєва. Його справжнє ім’я Микита Черкесов. У 22 роки, перебуваючи на військовій службі в Оренбургській області, він увірував і прийняв хрещення у баптистській церкві. Емігрувавши з Росії в Америку, Воронаєв стає служителем, пастором церкви і там же знайомиться з п’ятидесятницьким вченням. Отримавши хрещення Духом Святим, він приймає рішення повернутися в Росію як місіонер: 1921 року разом з Василем Колтовичем прибуває в Одесу. За короткий час організовує церкву в самій Одесі й уже в 1924 році на обласному з’їзді проголошується створення «Обласного союзу християн євангельської віри». У 1925 році він реорганізовується у Всеукраїнський союз ХЄВ. П’ятидесятницькі церкви швидко зароджуються спочатку в Південних областях, а згодом і по всій Україні. У 30-их роках більшість керівників Союзу, в тому числі й Воронаєв були репресовані, багато з них загинули в таборах. Дата смерті Івана Воронаєва навіть точно не відома.
Третє вогнище розгорілося на Буковині, яка на той час була під владою Румунії. Пробудження туди також прийшло перш за все через свідчення емігрантів, які поверталися з Америки.

Повернімося до історії виникнення п’ятидесятницького руху на Волині. Єванге¬льські християни у цьому краї з’явилися ще у 19 столітті. Це були німецькі колоністи, яким російська влада дозволила селитися на українських землях. У переважній більшості це були щирі віруючі, які у своїй щоденній важкій праці не забували про служіння Богові і жили так, як проповідували. Їхня частка серед населення Волинської губернії була досить значною: згідно перепису 1897 року, тут проживало більше 171 тисячі німців, що за кількістю ставило їх на четверте місце після українців, євреїв та поляків. Хоча німці здебільшого проживали компактно, на хуторах, і проводили богослужіння відокремлено, вони, згідно біблійних слів, не могли сховати свого світла від людей, які проживали навколо них. Тому є конкретні історичні докази того, що вони зробили значний вплив на пробудження серед місцевого населення. За віровизнанням німці були лютеранами, методистами та баптистами. Перші євангельські громади на Волині були саме баптистськими. Перша юридично зареєстрована громада євангельських християн, які за віровченням нічим не відрізнялися від баптистів, була утворена в Ковелі 1909 року.

Але справді масового характеру пробудження на Волині набуло після закінчення першої світової війни, коли додому з фронту повернулися місцеві жителі. Багато хто з них, перебуваючи в Європі, часто в полоні, почули проповідь Євангелії і щиро увірували в Господа. Звісно, вдома вони ділилися з родиною та односельцями тим, що отримали від Бога.

Другим важливим чинником пробудження стало повернення додому з Америки заробітчан та емігрантів, які увірували і прийняли хрещення у баптистських та п’ятидесятницьких церквах. Історія зберегла не всі імена тих перших місіонерів, але варто згадати Степана Ярмолюка (село Добре біля Гути), Федір Кандиба (Риковичі, Іваничівський район), Давид Мінчук (Машів, Любомльський район), Яків Волошин і Охрім Бортник (Смідин, Старовижівський район), Йов Степанюк (Котів, Ківерцівський район), Яків Юркевич (Берестечко), Микола Ярощук (Датинь, Камінь-Каширський район), Петро Смітюх (Боровно, Камінь-Каширський район), Данило Коновальчук (Костюхнівка, Маневицький район), Лук’ян Новосад (Квасів, Горохівський район).
Утворення п’ятидесятницьких церков на Волині відбувалося двома шляхами. Одні громади організовувалися через свідчення та проповідь емігрантів, які увірували у п’ятидесятницьких церквах, своїм односельчанам. Інші громади утворилися з віруючих баптистів та євангельських християн, які прийняли проповідь про хрещення Духом Святим з ознакою інших мов. Саме так відбулося у селі Човниця.

Початок 20 століття. У селі Стара Човниця проживав коваль Йосип Кравчук(Тимофій Калинюк у книзі «Християни віри євангельської на Волині» помилково називає його Олександром — саме так звався Йосипів син, який у 20-их роках був служителем Човницької церкви). Він був шанованою людиною в селі і заможним господарем. До речі, він був дядьком відомого українського вченого-математика академіка Михайла Пилиповича Кравчука. Його навернення було трохи незвичним, навіть комічним. Якось, придбавши для себе обнову (у своїх спогадах Федір Каплун називає «сюртук і камаші»), він прийшов у ній в церкву. Люди заздрісно поставилися до його зовнішнього вигляду, мовляв, дивись, вже й старий Йосип панком зробився. Це зачепило коваля за живе, він образився і сказав, що більше не піде до церкви, буде сам читати Слово Боже. Що і зробив. Поїхав до Луцька, купив Біблію — і став читати в неділю разом з сім’єю. Це ще більше налаштувало односельців проти Кравчука, і вони донесли на нього священику. Коли ж Йосип і його не послухав та відмовився повернутися до церкви, за справу взялися священнослужителі з Луцька. Бунтівникові пригрозили виселенням у Сибір. Але багато селян, які поважали старого коваля, стали на його захист. Йосипа залишили в спокої. Але читання Слова Божого не пройшло намарно. Бог поступово зрощував посіяне у серцях насіння. На читання Біблії приходили односельчани Віталій та Йосип Момотюки, Андрій Пилипчук, Бакун. Про цю подію невідомо як дізнався один баптистський проповідник Правовєров з Києва, який приїхав до Кравчуків, побесідував з ними і наставив на дорогу істини. Йосип прийняв водне хрещення згідно віри, став членом баптистської церкви і з родиною почав відвідувати німецькі зібрання (у Рожищах була німецька баптистська церква).

Коли після світової війни розпочалося пробудження, Йосип Кравчук був уже в літах і 1920 року на 75 році життя відійшов у вічність. Але перед смертю він наказав синові Олександру виконати його найбільшу мрію: щоб у його домі проводилися зібрання і щоб на його землі був побудований дім молитви. Син виконав батькове прохання: саме на ділянці Йосипа Кравчука у 1924 році розпочалося будівництво великого дому молитви, який зберігся аж дотепер. Олександр Кравчук замінив батька у його служінні, активно працюючи на Божій ниві (його праця була недовгою — незадовго після освячення ділянки під будівництво дому молитви він захворів і на 48 році життя помер). Ще раніше він почав відвідувати зібрання у сусідніх Свозах, що відбувалися у баптистського диякона Шілберта, прийняв водне хрещення, вивчив німецьку мову, навчився музичній грамоті та грі на скрипці. У тій же громаді він закохався у німецьку дівчину Отилію Шот і одружився з нею.

26 червня 1922 року в колонії Пляшева відбулося членське зібрання, на якому було прийнято рішення про організацію та реєстрацію Човницької баптистської церкви. Пресвітером було обрано Федора Каплуна, дияконом — Олександра Кравчука. У 1923 році громада отримала реєстрацію, правда, через деякі чиновницькі нюанси під назвою Церква євангельських християн.

Федір Каплун народився у 1895 році у селі Свози Ківерцівського району. У 1913 році він поїхав на заробітки у Сполучені Штати, де увірував, прийняв святе водне хрещення і закінчив біблійну школу відомого баптистського проповідника В. Фетлера. Повернувшись 1921 року додому, він познайомився з Олександром Кравчуком та іншими братами з навколишніх сіл і активно взявся за місіонерську та проповідницьку працю. Стара Човниця та обійстя Кравчуків стають своєрідною місіонерською базою для проповіді Євангелії по всій Волині. Федір Каплун у своїх спогадах згадує 55 населених пунктів, де йому довелося проповідувати і де згодом виникли євангельські церкви. На базі Човницької церкви проводилися регентські курси та біблійна школа, організовувалися великі з’їздні зібрання. Наприклад, таке зібрання, або як тоді називали, з’їзд, відбулося у серпні 1924 року. На ньому були присутні більше 1000 чоловік. Човницю відвідали гості з Англії, Німеччини, проповідував відомий проповідник та християнський автор Освальд Сміт. Пісні співали українською, польською, німецькою та англійською мовами, грав духовий оркестр. Саме на цьому зібранні і відбулося освячення майданчика під будівництво дому молитви.

Але село Стара Човниця відоме ще однією важливою сторінкою історії. Воно було колискою і п’ятидесятницького руху, який набував усе більшого поширення. Як уже згадувалося, на Волинь п’ятидесятницьке вчення прийшло перш за все через повернених з полону, заробітчан та реемігрантів з Америки. Якщо у поліських районах вогнища п’ятидесятництва виникали незалежно одне від одного і носили локальний характер, то на Тернопільщині воно набуло більш організованого характеру. Саме тому вже в 1924 році там відбувся з’їзд і утворився п’ятидесятницький союз. Але він носив географічно обмежений характер, охоплюючи переважно Тернопільщину, частину Рівненщини та Львівщини. У другій половині 20-их років виникла потреба об’єднати п’ятидесятницькі церкви у єдиний союз. Для цього були вагомі причини. Перш за все, це стосувалося підготовки служителів, які б могли звершувати священнодії та правильно керувати громадами, що стрімко зростали. По-друге, потрібно було чітко виробити віровчення та богослужбову практику, які нерідко відрізнялися у різних громадах. По-третє, загальними зусиллями можна було б впроваджувати проекти, які не під силу окремим церквам. Окрім того, потрібно було захиститися і від лжевчень, що прийшли під виглядом п’ятитесятницького вчення та базувалися на духовних проявах без ґрунтовного знання Слова Божого і вже починали робити шкоду новим церквам. Такий об’єднуючий з’їзд і відбувся в Човниці 1929 року.

І тут неможливо обминути ще однієї постаті — Івана Зуб-Золотарьова. Народився майбутній євангеліст 14 січня 1903 року в Полтаві. Після закінчення школи був призваний у царську армію, де його направили на офіцерські курси. Але стати офіцером він не встиг: разом зі своєю частиною молодий юнкер втік від більшовиків на захід. У Польщі вони склали зброю і потрапили до спецтабору. Перебуваючи у таборі м. Воломін-Варшави, Зуб-Золотарьов почув Слово Боже від євангельських проповідників. Після увірування поселився в Човниці, де приєднався до місцевої баптистської громади і в жовтні 1922 року прийняв водне хрещення. Там одружився з удовою з родини Кравчуків.

Зараз майже неможливо прослідкувати, як і коли у Човниці утворилася церква п’ятидесятників. Майже в усіх джерелах про неї згадується як про вже звершений факт. Безсумнівним є те, що її основу склали члени баптистської церкви, які прийняли вістку про хрещення Духом Святим з ознакою інших мов. Невідомо також хто, де і коли про це розповів. Але враховуючи те, що на той час п’ятидесятницьке вчення було посіяне по всій Волині, а проповідники та євангелісти досить ревно ставилися до свого служіння і часто вирушали у місіонерські мандрівки на декілька тижнів чи місяців, то можна припустити, що в Зуб-Золотарьова було дуже багато шансів почути про нове вчення. Тимофій Калинюк у своїй книзі «Історія християн віри євангельської» наводить прізвища перших п’ятидесятників у Човниці: В. Білевич, М. Сац, Н. Момотюк, А. Кравчук, К. Дорошкевич.

Вихід з баптистської церкви і організація нової громади відбулася наіймовірніше в 1925-1926 роках. До такого висновку наштовхують такі факти. Іван Зуб-Золотарьов у журналі «Христианский вестник», що видавався в Аргентині, у № 329 за 1975 рік публікує фото (правда, низької якості) зі з’їзду в Човниці, про який ми вже згадували, що відбувся у 1924 році. Він детально та із захопленням пише про цю подію, зауважуючи, що саме у тій церкві він і прийняв водне хрещення. Судячи з тону замітки, можна припустити, що Зуб-Золотарьов був безпосереднім учасником цієї події і говорить про церкву, як свою. Разом з тим, той факт, що у 1929 році в Човниці відбувся такий серйозний п’ятидесятницький з’їзд, свідчить, що на той час там вже була окрема, чимала п’ятидесятницька церква, яка мала базу для проведення подібного заходу.

Тимофій Калинюк у своїй книзі «Християни віри євангельської на Волині» пише про те, що Федір Каплун, повертаючись з Америки, мав зустрічі з п’ятидесятниками, прийняв їхню науку, хоча сам не був хрещений Духом Святим. Він лояльно ставився до п’ятитесятницького вчення, але, будучи служителем баптистської церкви, змушений був чітко визначитися зі своє конфесійною приналежністю, що він і зробив, залишившись у своєму братстві. Але окрім згаданої книги, ця інформація більше ніде не підтверджена. Федір Каплун і надалі залишився пресвітером баптистської церкви, багато подорожував по Волині. У своїх спогадах, які він писав у 70-их роках у США, він згадує 55 населених пунктів, у яких він проповідував і де утворилися або церкви, або невеликі групки євангельських християн. Його праця продовжувалася аж до 1939 року. Після окупації Польщі Німеччиною та Радянським Союзом його разом з німецькими колоністами переселили на Захід, звідки він пізніше емігрував до Сполучених Штатів. У своїх спогадах він жодним словом не згадує п’ятидесятницьку церкву в Човниці. У 2009 році його син Фелікс у телефонній розмові з Юрієм Вавринюком сказав, що батько ніколи у родині не розповідав про взаємостосунки з п’ятидесятниками. Сам Фелікс народився у 1926 році, тому мало що пам’ятає. Залишився лише дитячий спогад про те, що п’ятидесятницька церква була розташована недалеко від баптистської, через річку, і він запам’ятав, що там були гучні молитви, які нерідко долітали аж до обійстя Кравчуків.

Зібрання п’ятидесятників проводилися в домі Віталія Біласевича, а коли з’явилася потреба у більшому приміщенні — у Зуб-Золотарьова, який відпустив половину свого будинку для проведення богослужінь. Ймовірно, саме там і відбувся третій за рахунком і перший об’єднаний з’їзд п’ятидесятницьких церков.

Починаючи з 1928 року історія п’ятидесятницького руху в Польщі тісно пов’язана з іменами служителів Східно-Європейської місії (СЄМ) Густава Шмідта та Артура Бергхольца (у інших написаннях Берґгольц). За національністю вони були німцями. Густав Шмідт народився на Житомирщині в 1891 році. У 1905 році сім’я виїхала в Німеччину. Там 17-літній юнак навернувся до Бога. Він продовжує світське та духовне навчання як в Європі, так і у США. Є дані, що на початку 20-их років Шмідт працював у Польщі як місіонер від Асамблей Божих. У 1925 році він повертається у США, де намагається знайти кошти для біблійної школи в Польщі, але це йому не вдається. У 1927 році Густав зустрічається з Паулем Петерсоном і з його допомогою та за підтримки бізнесмена Свансона вони утворюють Російську та Східно-Європейську місію для проповіді Євангелії у Східній Європі. Літом 1928 року Густав Шмідт приїздить у місто Данциг (нинішній Гданськ) як суперінтендант місії. Саме це місто стане на багато років базовою місіонерською станцією. Звідси Густав разом з дружиною Кері їздить в Естонію, Латвію, Румунію, Болгарію і, звісно ж, здійснює внутрішні поїздки по Польщі. Тут він переживе важку втрату дружини Кері у грудні 1929 року.

Вже в 1928 році працівники місії ведуть активну працю з об’єднання п’ятидесятницьких громад, які не увійшли до Союзу під керівництвом Івана Гереса. Потрібно було докорінно реорганізувати Союз, об’єднавши українські, польські, білоруські, німецькі та російські громади, зміцнити зв’язки між віруючими, виробити однодумність у питаннях віровчення, духовної практики, налагодити біблійну освіту. Густав Шмідт та Артур Бергхольц почали вести переговори з Іваном Гересом. Не все було гладко. Деякі брати, у тому числі й Іван Герес, поставилися до цього насторожено. Доводилося долати певні труднощі та непорозуміння. Не обійшлося без опозиції, яка пізніше об’єдналася у групу під назвою Церква Божа. Але нарешті всі питання вирішилися — і 5 травня 1929 року в селі Стара Човниця відбувся Всепольський об’єднаний з’їзд українських, польських, білоруських та німецьких п’ятидесятників. Головою з’їзду був обраний Іван Зуб-Золотарьов, пресвітер Човницької церкви п’ятидесятників. На з’їзді були присутні 83 делегати, які мали право голосу.

Важливим питанням, яке було вирішено на цьому з’їзді, стала назва Союзу. У всьому світі п’ятидесятники називають себе переважно християнами євангельської віри. Але, враховуючи те, що на території Радянської України з 1925 року діяв Всеукраїнський Союз християн євангельської віри під керівництвом Воронаєва, щоб не було непорозумінь та плутанини, було вирішено дати назву Союз християн віри євангельської.

На з’їзді в Човниці був прийнятий Статут Союзу ХВЄ, який роз’яснював порядок діяльності місцевих громад. Було прийняте рішення про відкриття у Данціигу біблійних курсів для проповідників, регентських курсів, а також про випуск журналу «Примиритель». Для керівництва Союзом ХВЄ та для духовної опіки церков було обрано комітет, в який увійшли такі служителі: Артур Бергхольц (голова Союзу), Йосип Черський (заступник голови), Іван Зуб-Золотарьов (секретар), Данило Комса (скарбник).

Іван Зуб-Золотарьов так писав про цей з’їзд у журналі «Примиритель»: «Господь услышал молитвы детей своих, и в мае 1929 года в деревне Старой Чолнице состоялся 1-й Объединённый съезд русских, украинских, польских и немецких общин со всей Польши, а не только с восточной её части, за что и Слава Иисусу. Перед открытием съезда пропели «О том возрадуйтесь друзья Христовы» (Гусли 302). Брат председатель съезда прочитал псалом 45, затем возблагодарили Господа, что Он помог нам собраться, и просили Его о благословении. На молитве уже чувствовалось, что Господь с нами, что Он услышал наши молитвы, и что Он благословит нас. И, истинно, Господь чудно благословил во время съезда, за что Слава Ему!»

Для успішної духовної праці було вирішено розділити територію на райони, що і було поетапно зроблено. У цих районах проводилися щорічні з’їзди, зібрання служителів, братські бесіди. Відразу ж після з’їзду розпочалася активна праця з вирішення тих питань, які обговорювалися. Вже через два місяці, у липні, Іван Зуб-Золотарьов відкриває у Човниці регентські та музичні курси, у сер¬пні виходить перший номер журналу «Примиритель».

У кінці 1929 року на запрошення місії в Данциг приїжджає вчитель Біблії Павло Стехлік (чех за національністю) — і 2 березня 1930 року відкриваються тримісячні біблійні курси, на яких навчалося 25 чоловік. Це була перша п’ятидесятницька школа в Європі. Викладачами були Густав Шмідт, Густав Кіндерман, Павло Стехлік. Але, без перебільшення, найбільший вклад у навчання як у біблійній школі, так і через публікації в журналі «Примиритель» вніс Дональд Джі (в Польщі його прізвище часто писали Гее). Він народився в Англії, чотирнадцятирічним юнаком навернувся до Бога, одним із перших в Англії прийняв вчення про П’ятидесятницю. Він служив пастором, вчителем, письменником, головним редактором п’ятидесятницького журналу. Він написав більше 30 книг, у тому числі книгу про духовні дари, яку друкував і журнал «Примиритель». Його називали «вчителем балансу» через те, що уникав крайнощів у п’ятидесятницькій доктрині. Першими курсантами біблійних курсів у Данцигу були Карл Леонович, Григорій Федишин, Григорій Селюжицький, пізніше — Михайло Вербіцький, Юхим Стрєлка, Лука Горошко, Сергій Каплун, Яків Селюжицький та багато інших відомих служителів. Лише з травня 1930 року до лютого 1933 курси закінчили 271 особа. Окрім того, Густав Шмідт та його працівники за період 1929-39 років провели близько 100 одно- та двотижневих курсів у місцевих церквах для тих, хто не мав можливості навчатися у Данцигу.

З 1 січня 1936 року в м. Кременці почав виходити щомісячний журнал українською мовою «Євангельський голос». До 1939 року вийшло 44 номери цього видання. На сьогодні цей журнал особливо цінний тим, що в ньому, на відміну від «Примирителя, друкувалося більше інформаційних матеріалів. Саме за цими публікаціями зараз можна відчути духовний ритм життя Союзу та місцевих церков, дослідити їхню історію.
З того часу духовна праця набула небувалого поширення. Бог чудовим чином діяв по всій Польщі. Тисячі людей каялися, приймали водне хрещення та приєднувалися до церков, які, у свою чергу, росли та множилися. Невеликий факт: лише в Ківерцівському районі у 1933 році увійшли в заповіт Бога через водне хрещення 295 душ. Об’єднання віруючих у 1929 році принесло хороші плоди як у житті самих громад, так і в питанні євангелізації. Як у самому Союзі, так і при районних об’єднаннях були рукопокладенні євангелісти, які роз’їжджали по церквах, викладаючи біблійне вчення та наставляючи членів місцевих громад.

За довоєнний період в Союзі відбулося 7 з’їздів (враховуючи два на Тернопільщині). Після Човниці вони проходили: у 1931 році — у Кричильську (Сарненський район); в 1933 — в Сільце; в 1935 — в Ківерцях; в 1937 — в Лодзі. Кількість віруючих стрімко зростала. Ось статистика лише за декілька років: в 1931 році в Союзі налічувалося 12204 члени, в 1932 — 15441, в 1935 — 18157, в 1937 — 21501. На початок другої світової війни у 15 районних об’єднаннях існувало 300 громад з більш як 25 тисячами членів.

У зв’язку з тим, що у тодішній Польщі було чимало сиріт, на базі Союзу було вирішено створити сирітський будинок. Він почав функціонувати у 1935 році в Барановичах. Спочатку відповідальною за це була Олена Покровська з Вільнюса, а пізніше туди прислали професійну вчительку Любов Коб’яко, яка стала справжньою матір’ю для дівчаток притулку. Як виявилося пізніше, клімат у Барановичах був не дуже добрий для дітей, то вирішили притулок перенести в інше місце. Вибір упав на Ківерці. Літом 1937 року на постійне проживання в Аргентину виїжджає Іван Зуб-Золотарьов. Він з великою знижкою пропонує свій будинок для дитячого притулку. Союз оголошує по церквах збір і купує дім. Після відповідного ремонту та переобладнання у ньому поселилися 14 дівчат-сиріт від 4 до 11 років. Притулок діяв до Другої світової війни. У вересні 1939 року радянська влада закрила дитячий будинок, дітей розвезли по інтернатах в різні кінці Радянського Союзу. Їх усіх розділили (навіть рідних сестер), щоб діти «чимскоріше забули релігійний дурман». Притулок конфіскували — і у ньому зробили квартири для чотирьох сімей. В одній з квартир великодушно дозволили поселитися Любові Коб’яко.

У 1939 році Всепольському союзові ХВЄ виповнилося 10 років (а враховуючи перший з’їзд на Тернопільщині — 15). Це був час розквіту та підйому. А 1 вересня увійшло в історію як чорний день: розпочалася Друга світова війна. Згідно таємного пакту між Сталіним та Гітлером Польща виявилася поділеною. Східну частину окупували радянські війська, західну захопила Німеччина. Центр Союзу в Гданську виявився під німецькою владою, зв’язок з церквами втратився. Для керівництва Союзу настають важкі часи. Густав Шмідт за кілька місяців до цього повернувся зі США. Німецька влада заборонила йому проповідувати, вбачаючи в ньому американського шпигуна. Його кидають у в’язницю, після звільнення з якої йому загрожує концтабір. Тому, коли з’явилася нагода, Густав у 1943 році виїжджає у нейтральну Швецію. Дружина Маргарет з двома дочками залишається на окупованій території. Розлука була настільки важкою, що на Різдво 1943 року Шмідт мало не помер від серцевого нападу. У 1944 році він отримує повідомлення про смерть дружини. Діти ще до 1946 року залишаються в Німеччині. І лише після війни за допомогою американського президента та Червогого хреста він забирає їх і оселяється у США. Помер Густав Шмідт у 1958 році.
Війна безжально розкидала по світі працівників Союзу. Артур Бергхольц залишався на окупованій німцями території, переживаючи переслідування та арешти. Помер він 21 квітня 1957 року в Нью-Йорку. Деякі працівники, які залишилися у Гданську закінчили життя мученицькою смертю.

А для віруючих, які в переважній більшості виявилися на радянській території, настали нелегкі часи. Брати на чолі із заступником голови Союзу Іваном Паньком намагалися зберегти єдність, шукали шляхи для братського єднання з іншими віруючими Радянської України. Але не пройшло і двох років, тільки-тільки населення почало входити в новий ритм, як впало нове страхіття: Німеччина напала на Радянський Союз. За період кривавої війни було зруйноване не лише народне господарство, загинуло більше як 50 мільйонів людей. Серед них і чимало служителів церкви. Структура Союзу була повністю зруйнована.

Ще в довоєнний період в Західній Україні набула масовості еміграція населення у Південну Америку: Бразилію, Уругвай, Парагвай і найбільше в Аргентину. Саме в Аргентину виїхав Іван Зуб-Золотарьов. Він очолює церкву в Буенос-Айресі, активно проповідує Слово Боже, організовує церкви, видає журнал. Помер Іван Зуб-Золотарьов у травні 1981 року.

А тим часом на окупованій Україні віруючі переживають важкі часи. Іван Панько з Вільного перебирається в село, що біля Барановичів. Але про якісь чіткі дії щодо координування церквами важко говорити. Служителі на місцях знаходили можливість в умовах німецької окупації продовжувати працю. Часто це їм вдавалося, навіть молитовні будинки відкривали. Але ця праця була локальною, кожен працював, виходячи із обставин, що складалися, на свій страх та ризик. Юхимові Стрєлці навіть вдалося провести з’їзд для служителів Полісся та частини Волині.

Хоча німецька влада з підозрою ставилася до п’ятидесятників і забороняла це вчення, у 1943 році вона видала офіційний дозвіл на діяльність п’ятидесятницьких церков та зареєструвала центр під назвою Консисторія церкви християн віри євангельської з центром в Барановичах. Згідно німецької термінології, Івана Панька стали називати єпископом, Сергія Вашкевича — генеральним секретарем. У 1944 році Західна Україна та Білорусь були звільнені від німецької окупації, але цей Союз продовжував діяльність. Радянська влада визнала його і навіть видала нові штамп та печатку. З весни 1943 року Панько та Вашкевич стали приїжджати в Україну, де спочатку на Рівненщині зустрічалися зі старими знайомими — Порфирієм Ільчуком, Антоном Никитчуком. Пізніше вони зібрали у Човниці з’їзд служителів, де стояло питання відновлення роботи Союзу п’ятидесятників. Пізніше подібні зустрічі відбулися у Львові.

Але до створення Союзу справа не дійшла: до того часу в Москві радянською владою було прийнято рішення зігнати усі протестантські конфесії в один союз. Як відомо, ще на початку війни Сталін, як далекоглядний політик, розумів, що для перемоги йому потрібно заручитися підтримкою усіх верств населення, в тому числі і віруючих. У 1942 році за наказом Сталіна з ув’язнення звільняються керівники євангельських християн та баптистів. Вони створюють Тимчасову раду євангельських християн та баптистів. 26-29 жовтня в Москві відбулося засідання керівників цих конфесій, на якому було прийнято рішення про злиття цих євангельських напрямків. Але для влади цього було замало. Вони добре розуміли, що п’ятидесятницькі церкви в Україні мають великий вплив та поширення, але політика з викорінення релігії не могла дозволити їх легалізувати. Тому усіма силами влада разом із новообраним керівництвом Союзу євангельських християн і баптистів (пізніше слово «і» було замінено на тире) намагається приєднати п’ятидесятницькі церкви до підзвітного владі Союзу.

З 18 до 25 квітня 1945 року в Москві відбувалося засідання, на якому були присутні 20 чоловік від ВСЕХБ (російська абревіатура — Всесоюзный совет евангельских христиан и баптистов) і четверо від п’ятидесятників: Панько, Вашкевич, Бідаш, Пономарчук. 25 числа була підписана так звана Серпнева згода про об’єднання п’ятидесятників з Союзом євангельських християн-баптистів. Від Всеукраїнського союзу ХЄВ (так зване «воронаєвське братство») його підписали А. Бідаш та Д. Пономарчук, від колишнього Всепольського союзу ХВЄ — І. Панько та С. Вашкевич.

Служителі на місцях та церкви по-різному поставилися до цього злиття. Протягом наступних років багато п’ятидесятницьких церков входили в об’єднання, розчаровувалися, виходили. Стосунки були непростими, особливо після того, як керівництво ВСЕХБ, всупереч угоді, розіслало в місцеві громади листи, в яких прямо виступило проти говоріння на інших мовах, гучних молитов і т.і. Розпочалася внутрішня боротьба за доктринальне вчення. Було чимало випадків, коли п’ятидесятницьких служителів утискували, відсторонювали від служіння. Це особливо проявлялося на Сході України, де п’ятидесятницькі громади переважно зливалися з баптистськими. На Заході це було менш відчутно, бо там п’ятидесятницькі церкви лише входили в Союз без злиття з іншими церквами і самі визначали свою діяльність та духовне життя. Таким чином, дуже швидко постало питання виходу зі ВСЕХБ та утворення свого Союзу.
14 лютого 1948 року в Києві зібралася група служителів, у тому числі А. Бідаш, С. Марін, М. Місюра, М. Бут, Ю. Самойленко, Є. Юрчак, В. Бойко, В. Бєлих, І. Левчук. На цьому зібранні було вирішено провести підпільний з’їзд з метою захистити п’ятидесятницьке братство, який було вирішено провести 17 березня у Дніпродзержинську.

З’їзд в умовах повної конспірації розпочався ще ввечері 16 березня у домі Федора Яшника. Протягом доби продовжувалася бесіда. Підозрюючи, що органи МДБ вже їх шукають, ніхто не виходив з дому. Зачитувалися листи від багатьох церков з фактами чисельних порушень Квітневої угоди. Було прийнято рішення звернутися з цим питанням на адресу ВСЕХБ та Голови Комітету в справах релігійних культів, а якщо не будуть прийняті ніякі заходи — виходити з ВСЕХБ. Делегати підписали текст листа ввечері 17 березня і вночі розійшлися. Бідаш, Марін та Панько, який з якихось причин не зміг приїхати на з’їзд, повинні були відвезти лист в Москву.

Ранком 18 березня розпочалися арешти. Когось арештували прямо на вокзалі, когось вже вдома, когось — дещо пізніше. Було арештовано 14 учасників з’їзду. 18 вересня їм були винесені вироки за антирадянську діяльність — від 5 до 10 років заслання.

У серпні 1956 року, вийшовши на волю, керівники п’ятидесятників на чолі з А.І. Бідашом, В.І. Бєлих та І.А. Левчуком зібрали ще один нелегальний з’їзд у Харкові, на якому також прийняли рішення звернутися до Уряду СРСР з аналогічним проханням про відновлення легальної діяльності Союзу. Цього разу вони отримали позитивну відповідь і почали збирати необхідні для реєстрації Союзу документи від місцевих церков. Документи були передані в Раду в справах релігії у Москві. Але відлига швидко закінчилася, і, замість реєстрації Союзу п’ятидесятників, на місцях, згідно того ж списку, який передали у Москву, почалися судові процеси над керівниками й активними членами церков по всьому СРСР. Для багатьох віруючих це стало останнім доказом того, що підступній радянській владі неможливо довіряти і неможливо з нею мати ніяких справ. Це і було головною причиною, чому значна частина п’ятидесятницьких церков до самої перебудови ні на який діалог з радянською владою більше йти не погоджувалася.

Усі ці роки братство п’ятидесятників було роздроблене на кілька частин, де були свої визнані керівники. Загального центру не існувало. Значна частина церков входила у ВСЕХБ, у якому працювали деякі керівники, що представляли п’ятидесятницькі церкви (Г.Г. Понурко, Д.І. Пономарчук, Д.Л. Вознюк, Р.І. Білас, В.С. Глуховський). Починаючи з 1968 року була дозволена реєстрація п’ятидесятницьких церков незалежно від ВСЕХБ. За станом на 1989 рік в Україні існувало близько 200 автономно зареєстрованих церков п’ятидесятників, діяльність яких координувала Рада Пресвітерів, у складі якої були В.І. Озеруга, Ф.А. Вознюк, Н.П. Рещиковець, П.В. Сердіченко, Я.Д. Кобилінский. Інші церкви не були зареєстровані, однак мали свій керівний центр (В.І. Бєлих, І.А. Левчук, І.П. Федотов, В.Г. Мурашкін, І.І. Южаков, В.Г. Прудников, Я.Г. Приходько, М.М. Камінський, М.А. Мельник та ін.).

У період після перебудови почалася робота з відновлення діяльності Союзу п’ятидесятників, що була організована оргкомітетом, до складу якого входили: Р.І. Білас, В.М. Боєчко, А.С. Гринчук, Н.А. Гущин, А.П. Ільчук, М.М. Камінський, Ф.К. Марчук, М.А. Мельник, В.І. Озеруга, Н.П. Рещиковець, П.В. Сердіченко, С.П. Цвор, Г.Ф. Черненко.

25-26 травня 1990 року в Коростені був проведений Всеукраїнський з’їзд, на якому була відновлена діяльність Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської (п’ятидесятників), що об’єднав у своїх рядах місцеві церкви, що належали раніше до різних груп зареєстрованих у ВСЕХБ, зареєстрованих автономно і незареєстрованних церков ХВЄ і ХЄВ. Головою відновленого Союзу був обраний Микола Адамович Мельник, який і керував Союзом церков до 1998 року. В цей час Союз ХВЄ, який є правонаступником раніше існуючого Всеукраїнського союзу християн євангельської віри і Всепольського союзу християн, очолює Михайло Степанович Паночко, обраний на це служіння на Всеукраїнському з’їзді, що відбувся 19-21 травня 1998 року в Києві. А на Всеукраїнському з’їзді в 2004 році Союз було перейменовано у Церкву християн віри євангельської України.

Окрім Церкви ХВЄ України в країні існують ще декілька п’ятидесятницьких союзів.
1-2 травня 1992 року в Москві відбувся з’їзд п’ятидесятницьких служителів, які представляли переважно нереєстровані церкви так званого «воронаєвського братства». На ньому було утворено Об’єднану церкву християн віри євангельської, яку очолив Віктор Бєлих. До сьогоднішнього часу вона географічно охоплює майже усі республіки колишнього Радянського Союзу та Німеччину. Українська ОЦХВЄ, яку очолює єпископ Георгій Бабій, входить до її складу і налічує приблизно 700 громад.
У 1990 році був утворений Союз вільних церков християн євангельської віри, який зараз очолює старший єпископ Василь Райчинець. В об’єднанні налічується 330 церков.

Юрій ВАВРИНЮК

Використана література.
1. В. Франчук, «Просила Россия дождя у Господа», 2001.
2. Т. Калинюк. «Християни віри євангельської на Волині», 1994.
3. Т. Калинюк. «Історія християн віри євангельської», 2006.
4. Л. Гапонюк, М. Пирожко, В. Чайка. «Євангельський рух на Волині», 2009.
5. В. Кіт. «Григорій Федишин», 2009
6. «История євангельських христиан-баптистов в СССР», 1989.
7. Журнал «Євангельський голос», 1,2002.
8. Журнали «Христианский вестник», 1972-1974.
9. Журнали «Примиритель», 1929-1936.
10. Журнали «Євангельський голос», 1936-1939.
11. Спогади Федора Каплуна. Рукопис.

Чарльз Пархам

Вільям Сеймур

Порфирій Ільчук

Комітет Союзу Пятидесятників Тернопільщини

З`їзд у Кременці, 1924

Іван Воронаєв

Хрещення на Волині
Іван Зуб-Золотарьов (у центрі в плащі) по дорозі до річки, де має звершатися водне хрещення над 102 новонаверненими, село Несухоїжи

Зібрання з духовим оркестром
Віруючі (ймовірно село Підріжжя) з учасниками духового оркестру. В центрі сидить І. Зуб-Золотарьов, справа від нього Лукаш Столярчук.