Інтерв’ю

Капеланство: на передовій духовної війни

З огляду на ситуацію збройного конфлікту, що склалася в нашій країні, Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій активно ініціює узаконення інституту військового капеланства в Україні. Та не чекаючи офіційного визнання, церкви почали активно розвивати цей новий напрямок служіння. Волонтери з церков виїжджають у зону бойових дій, щоб духовно та морально підтримати військовослужбовців, котрі знаходяться на передовій.

Оскільки дане служіння є для нас новим, довкола нього постає безліч питань. На деякі з них на сторінках нашого журналу відповідає голова Церкви християн віри євангельської Михайло ПАНОЧКО.

— Тепер в Україні розпочалася чергова хвиля мобілізації. Що ви порадите: йти служити чи йти під суд?
— Таке розуміння цієї ситуації залишилося в нашому мисленні ще з тих часів, коли наших братів, які відмовлялися служити, судили. Але нині питання так не стоїть.

Мені багато хто ставить це запитання, бажаючи отримати на нього чітку конкретну відповідь. Усі хочуть конкретного закону з моїх уст, але ми живемо не по закону, а по благодаті. Тому обміркуймо це, бо Бог хоче, щоб ми не були роботами чи якимись «зазомбованими». Він потребує тверезомислячих людей, які мають відкриття від Нього й здатні впливати на інших.

Тому й на це питання кожен із нас повинен сам шукати відповіді. Я ж прийшов до такої відповіді й іншої дати не можу: згідно з законом, ми маємо право проповідувати людям скрізь і всюди. У нас є закон про альтернативну службу, тому під суд йти не треба. Треба йти в армію, але, наприклад, який із мене солдат, якщо я не можу вбити людину. В армії мають бути спеціалісти, професіонали, а не «гарматне м’ясо». Це вже не ті часи, що були в правління Сталіна.

Та ухилятися від альтернативної служби в армії не потрібно. Ми повинні вкласти свою частку, бо інакше, як ми дивитимемося потім в очі людям, які воювали, як будемо проповідувати їм, якщо ми сховаємося, втечемо десь, уникнемо відповідальності. Вони обов’язково запитають нас: «А де ви були, коли ми стікали кров’ю, де були ви, коли ми потребували вашої підтримки?»

Якщо ви не можете взяти автомат, то маєте право не робити цього. Але ви можете виносити поранених і надавати їм першу допомогу, можете молитися за них, підтримувати, допомогти їм продуктами й іншими речами, яких вони потребують. Є безліч справ, які ми, як громадяни країни, можемо виконувати. І ми повинні це робити.

— Сьогодні заповідь «Не вбий» кожен трактує по-своєму. Як розумієте її ви? Бо якщо її розуміти буквально, то хіба священики можуть йти в армію, брати зброю чи підтримувати й благословляти тих, хто це робить?
— Ця заповідь стосується ближнього. Не позбавляй ближнього життя, якщо ти незадоволений ним чи ображений на нього особисто. Ці слова не стосуються захисту батьківщини й життя інших людей. Кожна країна має власні силові структури, і це та влада, яка поставлена Богом.

Іноді ми вириваємо певні слова з Біблії, щоб підтвердити власну думку. Але ми повинні досліджувати весь контекст Писання, щоб зрозуміти суть того, про що йдеться в ньому. У Посланні до римлян сказано: «Він — Божий слуга, який носить меч, щоб карати тих, хто чинить неправду». Влада має право це робити. Мойсей, про якого сказано, що він був найбільш лагідною людиною, безліч людей покарав за їхні гріхи. І той же Бог, Який сказав: «Не вбий», у тому ж Старому Заповіті дав веління побивати камінням. І ті, хто побивав, не були винними. Коли до Ісуса привели жінку й хотіли побити її камінням, Він не сказав: «Що ви робите? Спиніться! Покайтеся!» Він спочатку мовчав, щоб совість цих людей почала функціонувати, а потім сказав: «Зробіть це, але ті, хто без гріха».

Так само й влада, про яку сказано, що це Божі слуги, які мають право карати тих, хто робить зло. Влада кожної країни наділена правом судити. І, чесно кажучи, мені навіть довічне ув’язнення здається більш жорстоким, ніж смертна кара. Це ж людина все життя повинна провести в клітці!

Земні влади наділені повноваженнями від Бога й існують для покарання зла. Силові структури були, є й будуть. Інакше буде анархія, й жити в такій країні стане неможливо. Тому не слід плутати заповіді «Не вбий» з виконанням обов’язку з метою підтримання порядку. Наприклад, міліціонер, який має зброю, не може її використовувати без потреби. Він підзвітний перед законом за правомірність використання зброї. Якщо він порушив припис, то він злочинець.

Бог теж судитиме людей і скаже: «Киньте негідного в темряву зовнішню!» Це ще гірше, ніж стріляти. Але Бог є Суддя праведний, Він має право судити і дав певним людям право звершати вже на цій землі суд над беззаконниками, які вбивають людей. І ті, хто взяв меча незаконно, підпадають під суд з боку влади, встановленої Богом.

— Як ви ставитеся до військових капеланів? Чи не йдуть вони на самогубство, перебуваючи в зоні бойових дій і заявляючи, що вони не беруть зброї, а служать тільки словом?
— У всіх цивілізованих країнах світу є служба капеланів. У нашій країні це нововведення. І тому в нас виникає безліч питань щодо цього. Але, як на мене, чому б нам не підтримати наших військових? Чому б не помолитися з людиною, якій, можливо, через годину доведеться постати перед Богом? Хіба вони не потребують спасіння, хіба вони не мають потреби в Ісусі, у Його Слові? Ісус сказав: «Йдіть по всьому світу…» Це значить, що і в окопи також. Бо там також живі душі, за які помер Христос.

Наші капелани не кажуть: «Убивайте ворога». Це служба військових служителів, покликаних для того, щоб люди не стали жорстокими, щоб вони не мали насолоди від того, що вбивають інших. І я був дуже зворушений, коли з уст одного нашого комбата почув слова: «Зрозумійте, нам дуже не хочеться вбивати». І я радий тому, що люди не мають насолоди від вбивства. Вони просто захищають країну й нас із вами.

Тому я вважаю, що служіння капелана — це мужній вчинок тих братів, які пішли, щоб Словом Божим, власним прикладом, підтримкою служити тим, чиє життя може в будь-яку мить обірватися.

Чи мудро йти на передову без зброї? У цьому суть служіння капелана. Якщо капелан взяв зброю в руки, він уже не капелан. Він може бути християнином, але він уже воїн. Але капелан не бере зброї в руки й навіть ворогу повинен свідчити про Христа, підтримувати його й молитися за нього. Поле бою — це присінок пекла. Там завжди загроза смерті. А де загроза смерті, там по-особливому сильно звучить слово життя.
Лікар, який перев’язує рани, дуже важливий на фронті. І всі з повагою ставляться до тої праці, яку виконують військові лікарі. А хто перев’яже поранене серце? Хто зцілить ще більш складну людську сутність — душу, яка травмована, налякана, розлючена. У ній безліч думок: хочеться жити, а тут таке твориться! Працювати саме з цими душами повинні наші брати-капелани. Вони повинні постійно й дуже сильно молитися, тому що зцілити ці рани й спинити внутрішню духовну кровотечу може тільки Дух Святий і Слово Боже.

Капелан Артем Бабійчук: «У людей на Донбасі змінюється мислення — уже війна нікому не потрібна, від неї всі втомилися»

Уже більше як півроку минуло з тих пір, коли служителі церкви «Скинія» (м. Київ) стали відвідувати військові підрозділи в зоні АТО у якості військових капеланів, зокрема служити в бригаді, до якої після мобілізації потрапив один із членів церкви. Спочатку просто доставляли допомогу, намагалися свідчити про Бога при будь-якій можливості, а потім дійшли висновку: щоб насправді здобути довіру й увагу військових — людей, які перебувають на передовій день і ніч і ризикують своїм життям, — треба долати з ними всі негаразди польового життя. Тоді братерська рада церкви узгодила бажання капеланів перейти на служінням вахтовим методом — в середньому по 10 днів. До служіння долучилися капелани інших київських церков, та й не тільки київських.

Свій капеланський досвід брати здобували, як мовиться, на полі бою, безпосередньо на практиці. Та з часом Бог послав й інші можливості отримати знання — з 16 по 20 грудня 2014 року військові капелани мали можливість пройти навчання на Міжнародному базовому курсі-тренінгу з організації надання духовної опіки та психологічної допомоги в умовах бойових дій (кризових ситуацій). Лекції читала відома у світі християнська та громадська діячка, керівник комітету з духовного піклування National VOAD (Національна організація волонтерів в боротьбі зі стихійними лихами США) доктор Наомі Пейджет.

Нещодавно Бог благословив капеланів чудовими транспортними засобами. Зокрема, з допомогою давнього друга «Скинії» Ігоря Жуковського із США та за сприяння пастора з Литви Альбертаса Лучунаса служителі тепер мають хороший позашляховик. Автомобіль курсує дорогами Донеччини та Луганщини під номерним знаком «КАПЕЛАН».

— У кожній поїздці є щось своє, особливе. Завдяки Господу, Який прихилив серця людей до пожертв, ми змогли придбати комплекти теплого одягу та відвести на передову, у підрозділ нашого брата Олександра Алієва, — розповідає військовий капелан, пастор церкви «Скинія» Артем Бабійчук. — Цього разу найбільш запам’яталося відвідування села Гранітне Волноваського району Донецької області. Там було дуже неспокійно, постійно відбувалися провокації з боку сепаратистів. Ми мали можливість поспілкуватися як з особовим складом розміщеної в селі військової частини, так і з місцевим населенням.

За словами Артема, картина сумна: навколо багато зруйнованих, залишених будинків... Але життя триває. «Цікаво, як змінюється думка людей. На початку цієї військової кампанії місцеве населення на 70% було настроєне проти української влади, зараз суспільна думка змінилася із значною перевагою у бік симпатій до української армії і нашого уряду. Найбільше лякає людей невідомість: «Що буде далі?» Саме це запитання нам найчастіше ставлять на передовій. І ось на цьому етапі завдання церкви — підтримати людей і донести їм, що Христос при­йшов у цей світ, щоб дати майбутнє та надію», — каже пастор Артем.

Капелан В’ячеслав БЕВЗ: «Солдати думали, що ми їх закидаємо цитатами з Біблії, а ми почали просто з ними жити»

— Розкажіть про свій досвід роботи в зоні АТО?
— В основному ми працюємо з військовослужбовцями, але у Волновасі спілкувалися й із цивільними. Ми у військовій формі з шевронами батальйону військових капеланів. Цивільні запитують — переконуємо їх на користь України, а також потішаємо духовно, тому що вони дуже налякані.

Дехто з них негативно налаштований щодо української влади. Відкрито про це нам не казали, але ми відчули. Та разом із тим вони в жодному разі не хочуть, щоб повернулася ДНР.

— Це позиція «проти всіх»?
— Це позиція «набридло». От і все. Позиція «хочемо жити нормально». У Волновасі постійно чути, як працює артилерія. І дарма, що це наша українська сторона стріляє у відповідь. Усе одно страшнувато.
На день Збройних сил нашого політрука попросили провести профілактично-просвітницьку роботу серед дітей. Ми, капелани, напросилися з ним, оскільки я працював із молоддю і п’ять-шість років проводив у школах заняття із профілактики ВІЛ-СНІДу, куріння та наркозалежності. Ми розмовляли з дітьми й про Україну, і про надію. Діти запитували: «А що буде?» — «На Бога треба надіятися. Ми повинні зрозуміти, що ні Європа, ні Америка нам не допоможе. У цій ситуації нам може допомогти тільки сам Бог. Якщо будете молитися — Бог допоможе».

— У Росії священики можуть казати те ж саме. Зазвичай у конфліктах кожна сторона стверджує, що з нею Бог.
— Це відома позиція. Тільки є одна відмінність. Ми ні на кого не нападали. Ми захищаємося.

— Чи стикалися ви з випадками озлоблення солдатів проти капеланів?
— Тільки один раз, і були дуже здивовані. Солдат був з Івано-Франківської області, де дуже набожні люди. І він був ущерть п’яним. Таких там називають «аватарами» (тобто «синіми»). Він підійшов до нас і почав ставити провокаційні запитання: «А де Бог, коли гинуть мої друзі? За що Він таке допустив?» Це єдиний випадок. Я думаю, що переважна більшість людей все-таки боїться Бога.

— Я так розумію, один із ваших обов’язків — боротися з таким явищем як п’янство?
— Ну, як обов’язок... Іноді ми напрошуємося на спілкування, щоб підтримати солдатів. Я б хотів, щоб це було нашим обов’язком. Поки що все добровільно й неформально.

А от в Америці я бачив, як армія молиться. Стільки людей одразу — на сльозу пробиває. Ми ж запропонували командуванню виділяти щоранку під час планування хоч п’ять-сім хвилин для молитви.

— А хто не хоче молитися?
— Таке питання поки що не стоїть. Питання в тому, чи варто це робити і чи це нормально. У нас же все швидко не вирішується.

Звичайно, що ніхто змушувати не буде. Хто захоче, той залишиться. Ми коротко помолимося.

— Незалежно від конфесії?
— Незалежно від конфесії. Я хочу сказати, що на війні конфесія вже не має значення. Я поки що не стикався з випадками міжконфесійного непорозуміння. Є одна мета, одна мрія, бо горе об’єднує всіх.
Правда, у свідомості людей проповідник-протестант — це зазвичай груда цитат і людина, яку ніщо не цікавить, крім того, як когось «загрузити». До речі, 72-а бригада, з якою ми почали жити, чекала, що на них обрушиться шквал цитат і почнеться схиляння до несамовитого християнства. А ми стали просто жити з ними. У їхньому ж побуті. Поряд був скотомогильник — уявляєте, який запах там був. І капелани замість проповіді почали закопувати цей ско­томогильник. Я переконаний, що священикам передусім треба не цитувати з Біблії, а жити згідно з нею.

А ще я вважаю, що Бог допустивцю війну. Вона лікує серця українців.

— Близько п’яти тисяч загиблих. Чи не зависока ціна лікування сердець?
— Нам цього не збагнути. Погодьтеся, що Його мудрість і наша — це зовсім різні речі. Якщо Він щось робить, то бачить кінцеву мету.

— Та все ж у світських людей часто звучить це питання: чи оправдовує мета засоби? Скільки страждань допущено…
— Я не можу всього пояснити. Можу лише висловити власну думку того, чому люди страждають чи гинуть. Війна допущена не лише для того, щоб скинути брудну владу, а й для того, щоб народ очистився і навернувся до Бога. Якщо змінити владу, а народ залишиться невіруючим, ми прийдемо до того ж.
Хочу зауважити: якщо стільки людей гине — значить народ України мало молиться. І основна претензія тут саме до церков: ми, християни, мало молимося. Якщо чекати, що в Україні щось зміниться тому, що прийде якась надлюдина, нічого не зміниться. Біблія чітко свідчить, що надлюдиною, яка наведе порядок у світі,— буде Антихрист.

"Благовісник", 1,2015