Інтерв'ю

Україна без сиріт

Коли говорити про значення дитини для сім'ї і значення сім'ї для дитини, неможливо оминути тему всиновлення. Тому наш співрозмовник сьогодні — президент Альянсу «Україна без сиріт», голова правління «Отчого дому» один із пасторів Церкви «Спасіння» Роман КОРНІЙКО.

Розповідаючи про своє покликання на служіння дітям-сиротам, брат Роман зазначає: «Вивчаючи педіатрію в медінституті, я не дуже-то любив дітей, тому протягом усього періоду навчання тільки думав про те, як зробити так, щоб не працювати з дітьми. Вони плаксиві, капризні, нічого не можуть розказати про те, що і як болить, щоб поставити діагноз. Одним словом, діти мене дратували. Мені таки вдалося уникнути долі педіатра, бо я зміг вступити в клінічну ординатуру за фахом акушера-гінеколога. Я був задоволений своєю роботою, мені вдавалося досягати нових вершин, і я був щасливий. Щастя не було лише в сім'ї. З дружиною постійно виникали певні труднощі, непорозуміння, і ми вже були готові подати на розлучення. Саме в цей кризовий період мене знайшов Бог — і я отримав прощення гріхів. Через деякий час Бог знайшов і мою дружину — і не дозволив моїй сім'ї розпастися. Із найбільш нещасної, як мені тоді здавалося, сім'ї, Бог зробив мою сім'ю однією з найщасливіших, і мені хотілося чимось віддячити Йому.

Тоді Бог відкрив мені два уривка з Писання, які й дотепер скеровують моє життя — з Послання Якова, 1:27, і Євангелії від Матвія, 25:40. І з того часу довкола мене, як гриби після дощу, стали появлятися безпритульні діти. Це не означає, що їх не було раніше, вони були, але я їх просто не помічав за своїми думками про хворих, про сім'ю, про проблеми, які в мене були. А тут Бог наче відкрив мені очі, щоб я побачив цих безпритульних дітей Його очима. Їхня доля дуже зворушувала мене. Я не знав, що робити з ними, як робити, я не мав педагогічної освіти, але мав щирі почуття до цих дітей, хоча, чесно зізнаюся, перше спілкування з ними було мені неприємним. Від них неприємно пахло, у них брудний одяг, на руках була короста, було видно, як на голові повзають воші. Я навіть якось Богові в молитві казав: «Боже, я готовий, я хочу Тобі служити, але не цим дітям, це для мене занадто, понад мої сили».

Але Бог дав мені можливість прожити одну ніч з життя безпритульних дітей. Тоді я почувався, як Йона в утробі кита. У ту ніч мені було дуже холодно, хоч я був одягнутий в добротний одяг, а діти одягнуті не по сезону, а то й наполовину роздягнуті. Як же їм холодно! Я був голодний, але знав, що прийду додому — і моя дружина нагодує мене, а вони прокинуться і будуть думати, де заробити, вкрасти чи випросити шматок хліба. Я почувався самотнім, але знав, що моя дружина в цей час молиться за мене, а за цих дітей ніхто, ніде, ніколи не молився. Я дорослий, можу за себе постояти. Одне те, що я лікар, викликає у всіх повагу. Я міг би покликати на допомогу міліцію, а ці діти навіть документів не мають про те, що вони є… А недобросовісні міліціонери, які повинні були б охороняти їх, знущалися над цими дітьми: клей видушували на голову, змушували бігти, стріляючи в повітря чи в них, на деяких наставляли зброю й змушували стрибати в крижану воду з мосту навіть у холодні осінні місяці. Ці діти переживали таке жахіття…
У ту ніч я, як ніколи, чекав настання світанку. Тепер уявляю, як ці діти бояться ночі й чекають, коли зійде сонце. Як бояться настання холодів і чекають, коли прийде весна.

Більшість людей дивляться на цих дітей, як дивився колись я, і не бачать нічого доброго. Я ж бачу в них наше майбутнє, бачу служителів, бачу успішних людей, бачу їх гордістю нації».

— У чому, на Вашу думку, корінь виникнення сирітства?
— Сирітство сьогодні пов'язують з економічними, соціальними труднощами й негараздами в нашій державі. Але питання сягає глибше. Ми в 1990-их роках стали молитися й запитувати в Бога: «Боже, чому так багато безпритульних дітей, дітей-сиріт з'явилося в Україні?» І Бог показав нам ті причини, які породили проблему сирітства.

Перша причина — це відсутність у людей духовних цінностей, відсутність у людей віри й усвідомлення того, що доведеться відповідати перед Богом за власних дітей. Люди не усвідомлюють того, що дитина — то дар Божий і Божий спадок, і коли ми станемо перед Богом, потрібно буде дати звіт, що зробили з Його спадком.
Друга причина — це прокляття, яке прийшло на наш народ за злочин, скоєний проти сімей і дітей християн. Був час, коли дітей забирали з сімей віруючих і робили їх сиротами: батьків відправляли в тюрми, на заслання, позбавляли їх батьківських прав, а дітей відправляли в інтернати. А в Біблії написано: «Хто до вас доторкнеться, доторкнеться до зіниці ока Мого», «Проклятий нехай буде той, хто тебе проклинає», «Що посієш, те й пожнеш» — це Божі принципи, які й сьогодні діють у нашому житті.

Третя причина — це руйнування інституту сім'ї, нівелювання поняття чистоти дошлюбних стосунків, втрата цінності взаємовідносин між чоловіком і жінкою, між батьками та дітьми.

Четверта причина — негативний вплив телебачення на формування світосприйняття дітей. Я не кажу про фільми-жахи чи якісь розпусні програми. Ми знаємо, що це погано. Але ці мелодрами, де показується, як сьогодні з однією переспав, завтра – з другою, вона з одним роман завела, від другого завагітніла, дитинку залишила батькам чи в інтернат здала. Це формує хибний стереотип, як себе вести в суспільстві. І це страшно. Хоча з телеекранів нині й багато звучить Вістка Спасіння, однак, крім спасіння, ще потрібно говорити про те, яку цінність має сім'я. Потрібно виходити за межі церков, потрібно виходити на телебачення й говорити про сімейні цінності.

П'ята причина сирітства — це вбивство дітей в утробі матері. Україна після Росії займає друге місце за кількістю абортів. Мені, як лікарю, доводилося не раз працювати з жінками, що зробили аборти. Вони після аборту черствіють, втрачають материнські почуття щодо дітей, тому що дух вбивства входить у їхнє життя, і він вбиває не просто дитину в утробі матері, вбиває й материнські почуття щодо тих дітей, які народяться в майбутньому (якщо, звичайно, вони народяться).

Шоста причина — це байдужість суспільства до долі підростаючого покоління. Тому нам, Церкві, як ніколи потрібно брати відповідальність за їхню долю. Нині це покоління формується передусім Інтернетом. Батьки ж зайняті бізнесом, політикою та й навіть служінням в церкві, і в них не вистачає часу для своїх дітей.
Бог каже: «Я Батько сиріт» і закликає: «Наслідуйте Мене, як діти улюблені». Син Божий прийшов на землю для того, щоб нас усиновити Небесному Отцю. Ніде в Біблії не згадується про дитячі будинки, інтернати. Сім'я — це місце, де є природний ґрунт, де дитина зможе пустити своє коріння, отримати духовний спадок.

— Який тепер ваш основний напрямок служіння дітям-сиротам?
— Головний напрямок — це спонукати Церкву, як оплот християнських цінностей, взяти відповідальність за кожну дитину. На превеликий жаль, у дев'яності роки, коли доводилося бувати в різних церквах, закликаючи їх до участі в служінні дітям-сиротам, безпритульним дітям, я чув у відповідь: «Ми не маємо грошей, у нас немає людей, у нас немає приміщень, у нас немає ресурсів для того, щоб здійснювати це служіння».

Тому нині ми закликаємо церкви взяти відповідальність хоча б за одну дитину-сироту у своїй місцевості. На перших порах хоча б почати молитву, почати відвідування, почати спілкування з цією дитиною, запрошувати її на богослужіння, відкривати їй Христа. Ми не кажемо про багатьох, ми кажемо про одну дитину. Кожна церква може це зробити. Ісус каже: «Хто приймає одного з малих цих, той Мене приймає». Зауважте, одного, не багатьох. Це велике благословення — дати можливість одному з малих прийти до Бога.

Також ми тепер працюємо над посібником «27 днів справжньої побожності», який базується на Посланні Якова, 1:27. Ми попросили відомих лідерів різних конфесій, щоб вони написали свої роздуми про те, що говорить Біблія про служіння дітям-сиротам, і готуємо на основі цього посібник як для членів церков, так і для нецерковних людей.

Уже втретє в Україні будемо проводити «Молитву за дітей-сиріт». Ми хочемо, щоб цей День молитви став справді Всеукраїнським днем молитви за сиріт і просимо, щоб через ЗМІ голови конфесій змогли звернутися до всіх віруючих і закликали їх до молитви.

— У близькому минулому служіння дітям-сиротам в основному полягало в тому, щоб відвідати дітей в інтернаті, надати певну матеріальну допомогу й просто служити їм у стінах закладу. Сьогодні ж популяризується усиновлення дітей-сиріт, а не підтримка системи інтернатів. Розкажіть, як відбувається така переорієнтація в Україні?
— Я не говорю, що в інтернаті все погане. Абсолютно ні. Там також є хороші люди, які послані Господом Богом. Ми в «Отчому домі» також колись почали будувати щось дуже схоже на інтернат. Але коли наші діти стали йти в самостійне життя, ми побачили проблему: вони мали труднощі в стосунках зі своїми чоловіками чи дружинами. Ми запитували: «Боже, чому?» Бог дав нам відповідь: вони не бачили прикладу сім'ї, який можуть наслідувати. Важко цього навчити теоретично. В інтернаті цього не можуть дати, тому коли дитина створює свою сім'ю, то бере на себе роль директора, вихователя, завгоспа, які були для неї авторитетом. І життя не складається не тому, що в інтернаті погані люди, а тому що сама система інтернату не дає дітям майбутнього. Тому згодом ми в «Отчому домі» створили Центр сімейного виховання, щоб діти, хай тимчасово, поселилися в сім'ї, де можуть побачити модель сім'ї, яка стане зразком для них. Після цього все пішло зовсім по-іншому. Тепер діти з «Отчого дому» вже знають, хто такі тато і мама, що таке сімейні обов'язки, сімейний бюджет, вони знають, яка відповідальність у сім'ї. І якщо таких дітей всиновлюють, то не виникає конфліктів, бо ми вчимо шанувати майбутніх батьків. Ми готуємо шлях для справжніх усиновителів, і згодом нам тільки листи подяки шлють за те, що наші діти є благословенням для їхніх сімей.

— Який зміст Ви вкладаєте в гасло «Україна без сиріт»?
— Хороше питання. Воно, до речі, викликає великі дискусії, і дехто з моїх друзів-богословів каже, що це небіблійне гасло, бо так не може бути, щоб не було сиріт. Я на це відповідаю: якщо не поставити цілі, то ніколи до неї не прийдеш. Віра є здійсненням того, що ми очікуємо. Звичайно, Альянс «Україна без сиріт» не подолає проблему сирітства. Але разом, об'єднавши всі зусилля церков, суспільства, держави, ми зможемо досягнути того, що люди шукатимуть кого всиновити, а таких не буде. Звичайно, будуть аварії, будуть нещасні випадки, будуть сиротіти діти, але завжди будуть черги людей, готових забрати дитину в свою сім'ю. Вірю, що прийде час, коли зміниться мислення і ми будемо мислити не по-сирітськи. Я ставив питання ста людям із різних християнських конфесій, навіть невіруючим людям: «Коли ви чуєте «сирота», то з якими з двох слів пов'язані віші асоціації — «свій» чи «чужий»?» 70 опитуваних сказали, що зі словом «чужий». І тут же я тим же людям поставив питання: «Якби цій дитині-сироті загрожувала смерть і врятувати її можна було б тільки ризикуючи вашим життям, ви б стали рятувати її чи ні?» 99 із 100 опитуваних сказали, що так! У серцях наших людей є місце для подвигу, жертовності. Але наразі ці діти залишаються для нас ще чужими. Так не має бути. Чужих дітей не буває!

— Чи Вам доводиться допомагати новоявленим батькам у вихованні прийомних дітей?
— Багато хто живуть ілюзіями, що коли вони приймуть у свою сім'ю дитину-сироту, то вона автоматично стане ангелом. І, на превеликий жаль, вони розчаровуються, тому що усиновлення — це не благодійність (ти зробив — і тобі «дякую» сказали). Це дуже важке служіння. Так хочеться, щоб пастори в церквах визнавали це за служіння і підтримували тих, хто усиновив дітей, бо ці люди стикаються не лише з матеріальними, а передусім із духовними проблемами, які потрібно вирішувати разом з пасторами, зі священнослужителями на духовному рівні, руйнуючи прокляття в житті дітей, відмежовуючи дітей від духовних багажів, які тиснуть на них.

Звичайно ж, спілкуємося з усиновителями. Радимо їм будувати стосунки з дітьми, відверто відповідати на всі питання, давати можливість дітям висловлюватися, обговорювати всі конфлікти та непорозуміння, щоб вони не тримали їх у собі й не обговорювали з чужими людьми. Потрібно давати можливість дітям говорити про все (і про матеріальні питання, і про духовні), тільки тоді ми будемо знати, де болючі точки в житті дитини, куди треба пролити світло.

— Тобто батьки мають створити такі умови, щоб дитина відкрилася?
— Так. Батьки повинні знати, що дітям болить, що їх напружує, що хвилює, що заважає прийти до Бога чи піти в церкву. Але ми часто вдаємося до дуже поширеної помилки і робимо насилля, змушуючи дітей до чогось проти їхньої волі. Особливо це стається тоді, коли в усиновленої дитини виникають конфлікти з сусідськими дітьми чи, наприклад, у церкві, і дехто починає: «Бачиш, як вони виховують дітей?» Ми радимо не давати місця почуттю провини, бо подібні ситуації виникають і в сім'ях, де немає всиновлених дітей. Робіть усе, що від вас залежить, а Бог зробить усе, що залежить від Нього! Звичайно, не потрібно відхрещуватись і пускати все на самоплив, але дуже важливо берегти мир і спокій у своїх серцях.

— У переліку цінностей на вашому сайті є таке: «Кожен християнин має відповідальність перед Богом допомагати дітям-сиротам». Що конкретно може зробити кожен з нас?
— Якщо говорити про відповідальність, то це, може, занадто сильно сказано. Я б перефразував так: кожний християнин має привілей перед Богом допомагати дітям-сиротам і сам має вирішувати, як цей привілей реалізувати, щоб коли постане перед Богом, Він сказав: «Ви Мене одягнули, напоїли, Мене відвідали, прийняли... Ввійдіть благословенні!»

Хтось, може, думає, щоб допомогти дитині-сироті, потрібно мати великі гроші або багато часу, або спеціальну освіту. Насправді, це не так.

Що найпростіше кожен християнин може зробити?

1. Вділити всього декілька хвилин на день, щоб молитися за дітей-сиріт у цілому. Або навіть взяти відповідальність за одну конкретну дитину і за неї молитися перед лицем Господнім, і, може, на цю молитву Бог пошле когось, хто всиновить цю дитину, допоможе отримати освіту, а також стати християнином і знайти своє місце в Божому Царстві.

2. Говорити на захист дітей-сиріт. На превеликий жаль, коли говорять про дітей-сиріт, звучить багато негативізму, як от: з них толку немає. Такі висновки роблять, почувши про чийсь негативний досвід. Насправді ж, потрібно говорити про те, що Бог — Батько дітей-сиріт, Він заклав потенціал у цих дітей і по-особливому дивиться на них, наче лакмусовим папірцем, вимірюючи через них наше ставлення до Самого Ісуса Христа. Сійте позитивний імідж дитини-сироти в суспільстві.

3. Підтримуйте служіння дітям-сиротам. Сьогодні є багато можливостей послужити дітям-сиротам, зокрема й ініціювавши певне служіння в церкві в цьому напрямку. Ми плануємо зробити будиночки Альянсу «Україна без сиріт», у яких дуже багато різних інформативних матеріалів і разом з тим скринька для збору пожертвувань, і запропонувати кожній Церкві помістити цей будиночок у своєму приміщенні. Ми пропонуємо вчинити так: половину пожертвувань використати для підтримки діяльності Альянсу, а половину — для підтримки служіння дітям-сиротам у місцевій церкві для того, щоб церква мала ресурси, щоб служити дітям-сиротам.

4. Стати волонтером.

5. Стати наставником для дитини, їздити до дитини, подружитися з дитиною.

6. Взяти дитину в сім'ю на якийсь короткий час, на канікули, на вихідні дні. Просто дати можливість дитині відчути іншу атмосферу.

7. Всиновити дитину-сироту.

8. Якщо не всиновити, то підтримати сім'ю, яка всиновила дитину. Тому що не всі можуть і здатні усиновити.
Отже, підсумовуючи все сказане, «Україна без сиріт» — це реально за однієї умови, коли ми почнемо робити те, до чого покликав нас Бог — це зглянутись над сиротою і вдовою!

Матеріал підготував Валентин ОПРЯ

"Благовісник", 3,2013