Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Цікаве у друзів

"У Біблії говориться, що окремі люди, які зберігали вірність Господу, рятували цілу країну". Єпископ Василь БОЄЧКО

Василь Боєчко

Він випромінює щирість, простоту, глибоку живу віру. Його хочеться слухати. Проповідувати почав ще студентом, понад півстоліття тому, і робить це до сьогодні. Його телепрограма «Вічне джерело» на Львовіському ТБ на початку грудня відзначила своє 20-ліття, рекордний час для релігійної телепрограми. Успіх і «живучість» телепередачі її ведучий Василь Михайлович БОЄЧКО, єпископ Церкви християн віри євангельської України, вбачає у тому, що він завжди намагався об’єднувати людей Словом Божим, проповідувати для всіх, бо «Дух один, а служіння різні».

Василь Боєчко

— На відзначенні ювілею весь зал був повний. З єрархів були митрополит Римо-Католицької Церкви та архиєпископ Православної Церкви (Московського Патріархату), греко-католицький та автокефальні священики, миряни. Мені було дуже важливо почути голос громади. Зі сцени давали глибоку оцінку моїм проповідям, з різних ракурсів. Все це говорить про те, що Слово Боже меж і кордонів не має — якщо його не спотворювати. І це — найвища оцінка для мене як ведучого. Знаєте, як буває – якийсь недовчений священик нацьковує людей одних проти одних. А тут народ почув з вищого Олімпу, що мудрі люди по-іншому дивляться на міжконфесійні справи.

— Ваші передачі змінили не одне життя. А що дало особисто Вам телепроповідування?

— Звичайно, що хто працює — якщо працює від душі – то й сам удосконалюється. Насамперед, мені ці програми дали більше любові до людей. Я переконався, що великим злочином є розпалювати ворожнечу між людей. Ця духовно-просвітницька програма аналогу немає тільки тому, що мої проповіді нікому не зашкодили. І я чуюся щасливим, коли мені може усміхатися будь-яка людина: чи-то колишній злочинець, чи міліціонер. Коли я їжджу, мене рідко зупиняють, але буває й таке. І даїшник каже: ой, вибачте, владико. Якщо заходжу до високого державного очільника і він усміхається, то я знаю, що справа уже піде легко, бо Слово Боже людей облагороджує.

Отож мені ця програма дала духовний, моральний, інтелектуальний зріст, я відчуваю себе повноціннішою людиною.

— Як починалася Ваша стезя проповідника?

— Я починав дуже рано, коли був студентом 2-ого курсу лісотехнічного інституту, у лютому 1955 року. Тоді це було дуже небезпечно. Коли у 51-ому р. почалося тотальне ув’язнення проповідників і священнослужителів, до справи взялася молода генерація. Рідко кому з нас вдавалося поступити до вузу, хоч були дуже здібні хлопці і дівчата. Мене прийняли з великими труднощами, тримали 4 роки як дуже талановитого студента, і потім таки виключили. Ми збирались у навколишніх лісах, після війни там було багато ям від бомб; на цвинтарях, а зимою – у квартирах... За таких умов починалось моє проповідництво.

— Чи хвилювались ви перед першою проповіддю?

— Знаєте, я точно так само хвилююся і сьогодні. Просто того хвилювання ніхто не бачить. Коли нейрохірург заходить у сфери головного мозку, від його фаховості залежить чиєсь життя. А тут маєш справу із людськими душами. Про Христа можна навчитися говорити, навіть дуже мистецьки проповідувати, але тій проповіді ніхто не буде вірити. А проповідник від Бога виявляє людям Христа, і по його життю та словах люди пізнають, що Христос дійсно є Бог. Тому долаю хвилювання перед кожним виступом – чи то перед малою, чи перед дуже великою аудиторією, бо це завжди велика відповідальність.

До речі, наприкінці листопада як один із останніх в’язнів радянського режиму я мав два виступи перед великою аудиторією в Українському Домі у Києві. Там було велике богослужіння нашої Церкви, присвячене пам’яті закатованих при сталінському режимі і тих, що залишилися в живих. Ми вибрали це місце (а то ж колишня катівня, в підвалах якої розстріляно 110 тисяч), щоб нагадати людям, як можна зверху задекорувати історію – тепер про ті страшні речі й не згадують. В Українському Домі було зібрано біля 3 тис. людей.

— Розкажіть, будь-ласка, про географію Ваших місіонерських подорожей.

— Якщо говорити про колишній Радянський Союз, то я не був тільки в Азербайджані, Туркменії і Карелії. А так – з’їздив від бухти Провидіння на Берінговому Проливі до Калініграда, від Архангельська до Ташкента, Єревану, Тбілісі... Першу місіонерську подорож я здійснив у 1960 р., від Уралу до Владивостока. То була перша розвідка стану наших церков після сталінських репресій. Ситуація була жахлива, тисячі людей сиділи у концтаборах, церкви — обезголовлені. Це для мене стало сигналом, що треба братися за євангелізацію.

Новий імпульс мені дала поїздка ранньою весною 1969 р. до тодішньої Чехословаччини: дійсно чудесним способом я дістався на міжнародну конференцію «Молодь Чехословаччини — за Христа». Там я зустрів багатьох місіонерів з різних країн і ще раз побачив, наскільки сильними є Божі плани визволення людей від духовної неволі. Конференція проходила у курортному містечку неподалік Праги. Навколо – совєтські танки, а там говорилось, що Чехословаччину треба духовно визволяти.

— Євангелізація по телебаченню – лише частина Вашої діяльності. Ви очолюєте місію «Добрий самарянин», котра багато років успішно діє. Розкажіть, як, коли і чому вона була заснована.

— Її історія сягає початку 90-их, коли було створено підпільну всесоюзну місію, яка, передусім, ставила за мету правовий, матеріальний і моральний захист ув’язнених за віру репресованих священиків.

Також треба було готувати широкого формату євангелізацію народів колишнього Совєтського Союзу, налагоджувати зв’язки із закордонними біблійними товариствами. Треба було друкувати Слово Боже – хоча б Новий Завіт, оскільки із 134-ти націй СРСР біля 60-ти не мали поняття про Слово Боже. З цією місією ми прийшли до відлиги. Тоді мене запросили до Москви для підготовки І з’їзду нашої Церкви християн віри євангельської. Зареєстував її при головному комітеті Червоного Хреста у 1990 р. З 2000-го року місія «Добрий самарянин» має всеукраїнський статус.

— Що змінилось у її діяльності? Адже нема вже ув’язнених священиків, яким треба допомагати.

— Ув’язнених нема, але є бідні, безхатченки, сироти... Ми дотримуємось пріоритетів, з якими починали. Головним для нас залишається євангелізація найширших верств. Це, передусім, телепрограма «Вічне джерело».

Другий наш вектор – біблійне книгодрукування. Під час репресивного режиму не було жодних можливостей для друкування Слова Божого. Ми вже тоді організовували підпільні друкарні в регіоні від Ленінграду до Закарпаття. Видавали Новий Завіт, богослужбові пісні. Найбільшою стратегічною метою було видання українською мовою Біблії з коментарями. То була праця під моєю редакцією і під егідою міжнародного Біблійного товариства.

Третій напрям нашої роботи – турбота про знедолених. Так, у 2004 р. ми спочатку взяли в аренду, а потім викупили у Міністерства оборони будівлю колишнього військового містечка у Винниках, щоб там відкрити доброчинний християнський дитячий будинок. Там вкладені великі матеріальні і фізичні ресурси, давно готові документи й приміщення до відкриття, але через недолуге законодавство уже третій рік не можемо цього зробити. Та ми не сидимо, склавши руки. Діти з інтернатів і бідних сімей мають там дитячі оздоровчі табори. У рік буває по 4-5 заїздів, що приймають по 300 і більше дітей.

Викупити ті будівлі нам допомогла одна церква з Нью-Йорку, пастор якої трагічно загинув цього літа. Тепер за ці гроші можна купити хіба що 3-кімнатну квартиру.Там є близько 15-ти будівель. Ось недавно привезли партію допомоги із Словаччини, але я вирішив її притримати, бо сподіваюсь, що ситуація просвітліє, ми зможемо регулярно приймати дітей і будемо мати у що їх взути.

Навколо Винник пустують поля. Ми обробляємо там близько 5-ти гектарів. Вирощуємо там і овочі; маємо курей, корівку, пасіку. І садочок є. Так що діти, які там перебуватимуть, не сидітимуть і слухатимуть моралі, а будуть займатися корисною працею.

Крім того, провадимо (цим займається особливо наша молодь) широку програму опіки над дітьми із дитбудинків, що охоплює 103-ій інтернат на вул. Лисенка у Львові, дитячий розподільник, дитбудинок на вул. Тадждицькій. Вчителі із 103-ого інтернату приводили до 40 вихованців у дитячу недільну школу. Ці діти специфічного виховання, які на очах змінювалися. Атмосфера церкви і доброзичливості має великий вплив на діток. У нас фахові вчителі, більшість з яких мають вищу педагогічну освіту, або, принаймні, відповідні курси. Так що ми допускаємо тільки, так би мовити, сертифікованих вихователів.

— При Греко-Католицькій Церкві діє служба «Нове життя», котра популяризує прийомне батьківство. Як ваша Церква ставиться до такої форми опіки над сиротами?

— Власне, у нас зароджується новий напрям: виховання дітей у домашніх умовах. Років десять тому молода сім’я із Щирця (містечко недалеко від Львова – ред.) взяла дівчинку із дитбудинку. Сьогодні їй уже 17, і ми можемо святкувати повну перемогу: вона сформувалася справжньою християнкою, всі ті негативи, що у ній були (а все це було дуже непросто), відійшли. За нею залишалася квартира, коли її батьки, позбавлені батьківських прав, сиділи по тюрмах, і тепер вона має власне житло, активно трудиться у церкві, навчається у коледжі. Тобто, це повністю сформована особистість. Таких випадків, коли беруть дитину на виховання, маємо уже п’ять. І наша донька взяла дівчинку. Люди бачать результати цього напрямку, і, думаю, він має перспективу.

— Ви також працюєте з людьми, позбавленими волі...

— Так, ми постійно зайняті у колоніях біля м. Миколаєва (Львівської обл.), і там теж маємо результати: понад 30 колишніх правопорушників стали повністю духовно і соціально реабілітованими людьми. Багато з них стали вірянами нашої церкви.

... Кілька років тому у нашому будинку був ремонт, який робили колишні в’язні. Взагалі це люди дуже обдаровані. Часто ми їхали на цілий день, усе залишали відкритим, вони знали, де гроші — хоч би копійка пропала. Якщо треба щось купити — беруть гроші і акуратно приходять з чеком. Ми на своєму прикладі переконалися: на цих людей можна покластися. Коли така людина відчуває, що їй вірять, то це дає їй величезний стимул до поправи. І я це не десь вичитав, а знаю із власного досвіду. Один з них мені каже: «Василь Михайлович, я краще за Вас знаю, що і де у вас лежить».

— А старенькі люди, що зостались без опіки? Як помагаєте їм?

— У нас є програма, і якщо держава не буде заважати, ми її зреалізуємо. Поки що ми юридично оформили лише сирітський будинок, але маємо можливість створити і дім для людей похилого віку – там уже 75% роботи зроблено, є усі зручності, душові, але не прийме його уряд, поки не буде права користування землею.

— Чи є у Вас іще якісь харитативні проекти – опіки над самотніми людьми, інвалідами?

— Ні, конкретних проектів нема, ми це робимо ситуативно. Наші люди є дуже жертовними. Варто тільки дати клич — комусь потрібні гроші, наприклад, на операцію, і ми на богослужінні організовуємо так званий похід до кошичка. Кладемо його балюстраді, і рідко хто до нього не підійде. Такі ексклюзивні пожертви бувають більші, ніж планові.

Наша львівська громада налічує близько 600 членів. Місто розділене на 30 дільниць, за кожною закріплені душопікуни, які знають, як живуть вірні, кому потрібна допомога.

— Останні запитання до Вас як до досвідченого проповідника: яким має бути проповідник від Бога? Чого ви не сприймаєте у сучасних євангелистах?

— Треба бути натуральним, а не штучним, декорованим. Христос є настільки впливовою особою, що Його не варто рекламувати. Якщо ми Його живо сповідуємо, то й самі робимося надзвичайними. Але та надзвичайність не виявляється в атрибутиці, рекламі. Для мене найголовніше – бути втіленням Божого Слова. А тоді Господь творитиме чудесні речі і в нашому приватному житті. Розкажу випадок із власного життєвого досвіду. Наша третя донька маленькою два роки температурила (під 38 градусів) і нічого не їла, пила лише компотик із чорної смородини. Ми зверталися до лікарів – адже не відкидаємо медичної допомоги. Але десь ми зблудили у своїх пошуках порятунку. І ось дитячий лікар – ніколи цього не забуду — каже: «Викиньте термометр на смітник». Вона не сказала – моліться, може, була навіть атеїсткою. Але ми її слова сприйняли як сигнал до того, щоб почати активно молитись. Дитина на очах почала змінюватись, порожевіли щічки. Ось таке було у нашому сімейному колі.

Я категорично не сприймаю тих місіонерів, іменитих євангелистів, які розповсюджують гучну рекламу: через нього такі-то чудеса творяться. Я бував на таких зібраннях у Москві, в Києві... Христос ніколи не говорив людям, що він буде робити. Він говорив людям про місію, про любов Отця Небесного. І, довіряючи Йому, люди одержували звільнення.

— Знаю, що у Вашій практиці було кілька випадків, коли Вам доводилось очищати людину від одержимості...

— Щоразу це було несподіванкою для мене. І я чітко зрозумів: якщо людина живе в гармонії з Богом, вона має у собі засади чудесності.

Так, випадок у Сєвєро-Двінську був непередбачуваним. Це сталось на великому зібранні у Палаці культури підводників. Я йшов до сцени, і якась жінка кинулася мені до ніг. Її то затягало під крісло, то, як вуж, вона обвивалась навколо моїх ніг. Я молився, а разом зі мною – весь зал. Усі стояли, поки жінка зовсім не очистилась. Вона просвітліла, привела себе до порядку. Я вийшов на сцену... То було велике торжество, вже не треба було проповідувати, бо народ славив Господа.

Схоже було у мене в Магадані, але не за такої кількості народу. І ще раз, кілька років тому, — ось у цій кімнаті, де ми розмовляємо. Я був один, хоча зазвичай тут завжди ще хтось є. Зайшла жінка, сказала, що чула, що тут можна звільнитися від демонічних сил. Я молився, шуму було багато, бо так це буває. За стіною ще функціонував військовий шпиталь, і там, мабуть, усе було чутно. Вийшла повністю очищена. А після недільного богослужіння до мене підійшла інтелегентна красива жінка, спитала, чи пізнаю її. Відповів, що ні. Виявляється, це над нею я молився.

Так що Слово Боже саме по собі є ефетивне.

І не можна проповідувати заради сенсації, щоби створити ефект.

— На завершення, що відчуваєте, коли спостерігаєте за сьогоднішньою політичною ситуацією в країні?

— Справжня Церква не має бути політичною – бо втратить духовну впливовість, і не має права на аполітичність — тоді робить інший злочин, бо не молиться, не аналізує і не допомагає людям правильно осмислити те, що відбувається. Звичайно, ми дуже болісно переживаємо сьогоднішній стан речей. Як телепроповідник, я не говорю політичних проповідей, але слухачі можуть зрозуміти, наскільки я близько беру собі це до серця. Особливо мене болить роздрібленість, антагоністичність нашої нації. Оця нездатність до покаяння і консолідації відкривають двері для будь-якого агресора і безчесного правителя. Христова віра нас повинна об’єднувати, особливо коли є небезпека над країною.

... Наш народ не оцінив Божого дару – незалежності. Ми ставили пам’ятники кому завгодно, тільки ніде немає хоча б пам’ятного знаку в честь дарованої свободи. А я добре пам’ятаю з дитинства, як на межах полів були такі незамітні, грубо отесані камені, на яких було висічено подяку Богові від українського народу за реформу 1848 р., яка відмінила кріпацтво (мається на увазі реформа в Австрійській імперії, до якої тоді входила Галичина. — ред.).

Ми молимось, бо маємо великий досвід розвалу совєтської імперії. Молитва діяла і тоді. Я у той час був у Москві. Молоді християни з квітами піднімались на броню танків і говорили: ви не маєте права стріляти в свій народ. Я бачив, як виступала молодь у Ризі. По суті, Горбачов був лише пішаком на великій дошці Божого правосуддя. Отож ми вірних закликаємо до активної молитви. Бо неприємний запах диктатури уже проникає в усі сфери життя. Можемо якось прокинутися – а держава у кріпацтві. Цього не розуміють ні народ, ані ті, що називають себе провідниками нації.

Втім, знаю, що дієві навіть поодинокі голоси праведників: у Біблії говориться, що окремі люди, які зберігали вірність Господу, рятували цілу країну.

...Ми брали активну участь у Помаранчевій революції. Наші автобуси курсували між Львовом і Києвом, ми закупили 2 тис. пар теплого взуття, щоб люди на Майдані не мокли. Наші вірні йшли до наметів з прапорами обох кольорів, і донецькі тому дуже дивувались. Але ми залишились у глибокому розчаруванні, побачивши, чим можуть наші лжепатріоти і лжелідери віддячити народу. Але можна обдурити народ, та не Бога. Я оптиміст і не вірю у диктаторів. Знаю, що як скоро вони зявляються, так скоро і пропадають, і, як пише Єремія, імена їхні будуть написані тільки на піску.

Розмовляла Катерина Лабінська

Грудень, 2011

Релігійно-інформаційна служба України

У Львові пройшов вечір, присвячений 20-річчю телепередачі «Вічне джерело»

Василь Боєчко

Українська християнська поезія