Благовісник

Пристрасть — рятувати душі

Місіонерське покликання Еліс Шевкенек

17 лютого 1925 року в Джона й Бессі Шевкенек народилася Еліс — дев’ята й остання дитина. Ніхто тоді й гадки не мав, що вона буде проповідувати Євангелію великій кількості людей, приводячи душі в Боже Царство. Пропонуємо вашій увазі уривки з автобіографічної книги Еліс Шевкенек «О Господи, хоча б іще одну душу!»

Навернення

Я народилася й виховувалася на фермерському хуторі за чотири з половиною милі від села Рейн, у провінції Саскачеван (Канада). Мої батьки в кінці XIX ст. переїхали туди з України, яка на той час була частиною Австрії. Вони важко працювали на землі. Мама завжди навчала, як важливо сумлінно виконувати свою роботу. У «голодні тридцяті» на нашому столі завжди була їжа, у нас був одяг і ми завжди мали чим поділитися з іншими.

Моє дитинство було щасливим і багатим на події. Озираючись назад, дуже добре пам’ятаю, як я прагнула знати Бога. Ще коли ми, діти, ледь могли вимовляти слова, мама навчила нас молитися перед сніданком і перед сном Господньою молитвою. Інколи, коли була сама, я дивилася в прекрасне зоряне небо, сльози текли по моїх щоках, і я казала: «Боже, де Ти?» Я шукала Його, а Він шукав мене!

У червні 1945 року стала працювати вчителем у тій же школі, у якій колись навчалася сама. Одного разу зателефонувала до мене моя подруга — і запросила відвідати євангельські служіння, які проводилися в місті, у будинку старенької вдови. У кінці служіння євангеліст запросив усіх залишитися і ще деякий час побути в молитві. Під час молитви він підійшов до мене, став поруч на коліна й сказав: «Моліться: Боже, помилуй мене, грішну».

Я — грішниця? Хіба я недобра християнка? Я ж регулярно відві­ дую церкву! Але правда в тому, що я була-таки грішницею, а не християнкою. І я помолилася: «Боже, помилуй мене, грішну». У відповідь на молитву Дух Святий звершив роботу в моєму серці. Він простив мені. Він спас мене. Він змінив моє життя.

Бог став для мене реальністю. Я полюбила Його. Я полюбила молитися. Кожну вільну хвилину прагнула проводити за читанням Божого Слова. Мені хотілося всім розповісти про Ісуса й про Його велике спасіння.

Я звільнилася з роботи, щоб приготуватися до служіння. Коли ж про це розповіла своїй мамі, то вона страшенно розсердилася. «Що ти збираєшся робити зі своїм життям?» — запитала. Я не знала, що відповісти. Знала тільки одне: Бог спрямує моє життя. У гніві мама сказала мені забиратися з дому. Я пішла у свою кімнату й розплакалася: «Ісусе! Якщо навіть мама й тато залишать мене, я Тебе ніколи не зречуся!» Тоді я зрозуміла, що є ціна, яку треба платити, щоб творити Божу волю.

Підготовка до служіння

Одного разу в якомусь християнському журналі я прочитала про біблійну школу в Торонто. Подала до неї заяву — і була прийнята. По дорозі туди зупинилася у Вінніпезі, щоб зустрітися з євангелістом, через якого отримала спасіння, — П. Кабанюком, а також із його сім’єю. Він порадив мені піти в ту біблійну школу, у якій навчався сам, і запропонував жити в них. Коли я згодилася, то брат-євангеліст познайомив мене з директором Вінніпезького біблійного коледжу, який прийняв мене в студенти.

На початку навчання в біблійній школі я ще не була хрещена Святим Духом. У першу ж середу на вечірньому служінні в приміщенні церкві «Калвері Темпл», у якому знаходилася наша школа, проповідник запросив усіх, хто бажає духовного хрещення, зайти до молитовної кімнати й схилити коліна. Там я була хрещена Святим Духом.

Перед вступом до біблійної школи я три роки працювала вчителем і зібрала необхідну суму, щоб заплатити за навчання. Через місяць після мого приїзду в Вінніпег до мене приїхав чоловік моєї сестри й попросив позичити йому гроші на купівлю ферми. Я йому сказала: «У борг тобі не дам, бо завжди буду переживати, щоб ти мені повернув. Я просто дарую тобі ці гроші. І не треба мені їх віддавати».

Це стало для мене великим благословенням! Я влаштувалася на роботу в маленькому ресторанчику, щоб заробити на навчання й дрібні витрати. Були такі дні, коли я повністю залежала від Бога та Його турботи про мене. На літніх канікулах працювала помічницею медсестри в лікарні аеропорту Йорктона. На третьому курсі вчитися було дуже важко, тому не пішла працювати. Але я ніколи не мала нестачі. Бог поповнював усі мої потреби.

Коли я повірила в Господа Ісуса Христа, моє серце наповнилося любов’ю не тільки до Нього, але й до людей. Мені хотілося всім розповісти про Ісуса, щоб усі були спасенні. Я говорила про Нього з членами нашої сім’ї. Я говорила в автобусах і поїздах. Я говорила з п’яницями на вулицях. Я часто бачила, як сльози текли по їхніх огрубілих щоках, коли вони слухали мене…

Місіонерська праця

Через місяць після мого приїзду в біблійну школу в церкві «Калвері Темпл» проходила місіонерська конференція. Уперше в житті я бачила місіонерів. Їх було тринадцятеро з різних країн — Китаю, Японії, Південної Америки, Африки та Індії. Коли слухала місіонерку з Індії, то її любов і біль за Індію передалися мені. Я полюбила цей народ і стала молитися за нього.

Після закінчення біблійної школи у квітні 1948 року я і моя однокурсниця Катрін Тессен (нині покійна) вирішили працювати разом. Того ж літа ми вирушили в провінцію Альберта, щоб викладати в біблійній школі. Зрештою відчули, що Господь хоче, щоб ми залишилися в місті Калмар, у якому не було євангельської церкви. Там попросили мене вчителювати — і я погодилася.

Ми не мали жодної фінансової підтримки. Грошей вистачало тільки заплатити за оренду на два тижні й трохи на їжу. Тож ми жили вірою. Щодня переживали на собі Божу вірність. Хтось залишав кошик із їжею на порозі дому. Зовсім незнайома людина стукала в наші двері, вручала 20 доларів і тікала. Інший привозив нам тонну вугілля. Бог взяв на Себе повну відповідальність за нас і рясно задовольняв наші потреби.

Згодом Бог сказав нам будувати церковне приміщення. На наші 42 долари ми найняли гусеничний трактор, щоб викопати котлован під фундамент. Це було 29 серпня 1952 року. До Різдва ми вселилися в дві спальні кімнати й розпочали заняття недільної школи та богослужіння в залі підвального приміщення нашої новобудови. При цьому ми не позичали ні в кого грошей і боргів у нас не було.

Китай

У квітні 1954 року церква «Госпел Темпл» в Едмонтоні проводила свій щорічний з’їзд. Якось ми з Катрін вирушили туди на богослужіння. Того вечора Бог промовив окремо до мене й до моєї подруги й сказав, що Він нас обох пошле на служіння за кордон. Наступного дня ми подали заявку на оформлення закордонних паспортів. А також сказали своїм друзям, що маємо від’їжджати. «А куди ви їдете?» — запитували вони. «А ми ще не знаємо! — відповідали ми. — Бог нам ще не сказав».

У той час нас відвідав брат Скретч, місіонер, він розповідав про потреби Гонконгу. І ми з Катрін відчули, що воля Божа для нас поїхати саме туди.

Коли ми прибули в Гонконг, нам повідомили про роботу, яка нас чекає в Kay-Яні, в англійському коледжі.

Робота в коледжі була чудовою нагодою поділитися доброю новиною з більш ніж 700 студентами, багато з яких були буддистами. Багато студентів прийшли до пізнання Ісуса Христа.

Клімат і перевтома важко вплинули на здоров’я Катрін. Американський лікар порадив їй негайно повертатися додому. Це означало, що потрібно все залишати й везти її додому. Ми провели в Гонконгу чотири з половиною роки.

Незабаром після нашого повернення Р.С. Тілтон (нині покійний), керівник П’ятидесятницької Асамблеї Канади, який служив на той час в Альберті, запросив нас на обід і розповів, що в долині Дрейтон виявили нафту й туди понаїжджало багато людей. Він відчайдушно намагався переконати когось поїхати в ту долину й створити там церкву, але безуспішно. Ми в один голос вигукнули: «Ми туди поїдемо!» Протягом наступних трьох років ми створювали й зміцнювали в долині Дрейтон церкву.

Здоров’я Катрін не дозволяло їй працювати на місіонерській ниві. Вона вийшла заміж за Конрада Топстеда, фермера й прекрасну людину.

Через кілька місяців я знову була в Гонконгу. Мені запропонували стати директором Англійського коледжу — школи, що належила П'ятдесятницькій Асамблеї Канади. Я там викладала англійську, історію й Біблію. Багато хто отримав спасіння і духовне хрещення. З групою студентів ми щотижня їхали в колонії біженців, ходили від хижі до хижі й ділилися з людьми Євангелією.

У той рік у Гонконг приїхали двоє євангелістів. Один із них був зі Сполучених Штатів Америки. Інший — китайський пастор з Індонезії. В обох я побачила таке дивовижне помазання, таку любов і співчуття, такі зцілення! Підчас служіння китайського пастора було навіть воскресіння мертвого. Я поставила кожному з них питання: «Як ви отримали таке помазання й силу?» І обидва відповіли: «Ми постили й молилися 21 день — і ось результат».

Я сказала: «Господи! Я вірю, чому ж я не можу виганяти демонів і зціляти хворих?» Ми в наших служіннях бачили зцілення, але не такі, як у цих євангелістів. Багато тижнів і місяців я в молитві шукала Господа. І Він став мене очищати й учити. Це було дуже боляче. Я зрозуміла, що Бог хоче, щоб ми не тільки залишили гріх і задоволення цього світу, Він вимагає від нас — усього! У цей же час Бог став відкривати мені дивовижні істини.

Після цього мені й моїй подрузі, сестрі Ґвен, прийшло запрошення поїхати в Індонезію й попрацювати там під час шеститижневих шкільних канікул. Зустрітися з Ґвен я мала в Джакарті, але коли туди приїхала — її там не виявилося. А тим часом було організовано по три служіння на день у двох президентських містах. Тож приїхав євангеліст — і ним була я!

Коли я піднялася на поміст, щоб проповідувати, Дух Святий розпочав Свою роботу. Зійшло настільки сильне помазання, що люди каялися й виходили наперед. Дух Святий зійшов на людей — і вони отримали духовне хрещення. Приїхала Ґвен — і ми протягом усіх шести тижнів проводили по шість служінь на день.

Індія

Пастор із Південної Індії, покійний П. Дж. Деніел із Мавілекари (Керела), почув про наше служіння в Індонезії й запросив нас приїхати в Індію.

6 січня 1965 року ми ступили на землю Індії в Мадрасі. Я відчула, що приїхала додому. Ми провели в Індії всього три місяці, відвідуючи церкви у великих містах, як на півдні, так і на півночі країни.

Повернувшись у Гонконг, я продовжила викладання в англійському коледжі, та, разом із тим, подала заяву на звільнення. Тієї осені я повернулася в Індію вже сама, на 6 місяців. Те ж саме помазання, що було в Індонезії, було на мені й в Індії. Бог усюди супроводжував моє служіння знаменнями й чудесами.

Я сказала Богові: «Пошли мене туди, куди ніхто інший йти не хоче!» Він так і зробив. Одним із таких місць був віддалений район Орісси. Там я побачила злидні, страждання, пітьму й безнадійність. Євангелія Ісуса Христа була просто необхідною, щоб спасти, звільнити, дати людям надію й мету в житті. Я їхала в ці віддалені села іноді автобусом, іноді мотоциклом, велосипедом і навіть на возі, якого тягнули буйволи. Везла їм Біблії та одяг. В одному з округів діти до 12 років не мали на собі й нитки. Ночами вони тремтіли від холоду. А я плакала за них…

Жила разом із ними. Іноді, все, що вони могли мені запропонувати, — маленьку кімнатку без вікон і дверей із невеликим отвором. Меблів, звичайно, ніяких не було, крім ліжка, яке кишіло клопами й вошами. Одного разу я написала своїй сестрі в листі: «Ось сиджу, пишу тобі листа й знімаю із себе клопів, як ти зриваєш вишні зі свого дерева. І вони такі ж соковиті!» На додачу там було безліч щурів. Вони по мені бігали, падали на обличчя, а одного разу я прокинулася від того, що щур гриз великий палець на моїй нозі.

Нарешті в Оріссі Бог дав мені на допомогу чудового парубка. Його звали Джирен Саху. Своє служіння і свою церкву він розпочав із праці з дітьми. Разом із Джиреном і його друзями ми проповідували Євангелію в багатьох місцях. Я з ним відкрила сирітський будинок, ми допомагали 25 хлопчикам.

Одне із зібрань Джирен організував у водійській колонії. Вона виявилася зборищем п’яниць і вбивць. Навіть поліція побоювалася туди заїжджати. Але зібрання було прекрасним! Покаялося близько 27 чоловік, згодом вони прийняли водне хрещення. Коли проповідувала про Духа Святого, то більшість із них отримали духовне хрещення. Після нашого від’їзду віруючі вийшли з цієї водійської колонії й організували нову. На новому місці перш за все вони збудували дім молитви. Коли наступного року я знову відвідала їх, то в церкві було близько 70 віруючих.

Бог відкрив мені двері для праці в Пенджабі та Хар’яні. Покійний нині брат Даніель із Делі взяв на себе працю навести контакти з віруючими у віддалених містах і селах. Потім ми їхали туди, зупинялися на 4-5 днів та проводили по 2-3 служіння на день.

Господь сказав мені, щоб я жала там, де сіяла. Тому якщо говорила людям про покаяння, то чекала його від них. Якщо вчила про Духа Святого, то знала, що вони отримають духовне хрещення. Якщо говорила про важливість водного хрещення, то була повністю впевнена, що багато хто буде готовий до хрещення.

У ті дні в багатьох місцях хрещення приймали від 40 до 65 людей і більше. Це приводило до утворення церков, і потрібно було піклуватися про людей. А це означало, що декого з тих, хто покаявся, треба було навчити, щоб вони стали дияконами й пасторами. Тому я проводила для них семінари, постила й молилася з ними. Для мене це означало — вкласти в них своє життя. Оскільки Бог супроводжував служіння чудесами й знаменнями, багато хто одержував зцілення, а також звільнення від злих духів.

Місій я не організовувала. Тих, кого Бог обрав бути пастором, ним ставали. Але не тому, що я давала їм щомісячне утримання. Бог сказав мені, щоб я навчила їх довіряти Йому в їхніх потребах, як це робила я. Мене не посилала й матеріально не підтримувала жодна місія. І я не хотіла, щоб вони стали моїми найманцями. Я прагнула, щоб вони дивилися на Бога, а не на мене. Моїм бажанням було бачити їх самоврядними, здатними забезпечувати самих себе й навертати людей до віри. Щоб без моєї допомоги вони змогли євангелізувати людей і створювати церкви.


Катрін Тессен та Еліс Шевкенек біля дому молитви у Кармарі, збудований з їхньою допомогою.

Пакистан

Я знала, що прийде день, коли я буду служити в Пакистані. Але мені потрібні були контакти з віруючими в тій країні. І я знайшла їх через пастора з Коломбо (Шрі-Ланка). Нарешті методистська церква «Драй Роуд» в Карачі й Шотландська пресвітеріанська церква організували для мене служіння.

На першому служінні в церкві «Драй Роуд» було багато людей, значна частина з них відповіли на заклик до покаяння. Я молилася за хворих — і багато хто отримав зцілення. Це відкрило мені двері для служіння в багатьох церквах. Натовпи людей росли. У той період кількість відвідувачів вечірніх богослужінь у середньому становила близько 4000-5000 осіб, а в Лахорі — значно більше.

Чи була в мене опозиція? Так, і досить сильна — за те, що я кликала народ до духовного й водного хрещення. За це мене називали антихристом і казали, що я від диявола. Також не в захваті від мене були мусульмани.

У 1970 році я проводила в Мазакхунгі служіння, на які приходили тисячі людей. Серед відвідувачів було багато мусульман, які отримали зцілення й звільнилися від злих духів. Одного разу під час ранкового служіння на платформу піднявся чоловік. На руках він тримав чотирирічного сина, а поруч із ним стояла одинадцятирічна дівчинка. Він засвідчив, що його донька була одержима. Чоловік водив її до багатьох мусульманських священиків — і ніхто не зміг допомогти. Але ім’ям Ісуса вона отримала звільнення. Він розповів, що в його сина на шиї була велика пухлина, але після молитви за зцілення вона зникла. В кінці він голосно прокричав: «Йєсу Масі ки джа!», що означає: «Перемога в імені Ісуса!»

Наші зібрання в цьому місті проходили недалеко від мечеті. У той же день під час вечірнього служіння дві тисячі мусульман, очолювані вісьмома муллами, напали на нас. Вони мали намір вбити мене, мого перекладача й покійного нині місіонера К’ела С’оберга, який був організатором цих служінь. Полетіло каміння. Люди стали розбігатися. Я стояла на платформі з піднятими вгору руками й славила Бога. Приїхало семеро поліцейських, щоб захистити нас. Четверо з них були поранені й госпіталізовані. Один із них втратив око. Пізніше ми з братом К’елом відвідали їх в лікарні, подякували й помолилися за них. Наступного ранку всі газети писали: «Християни атакували мусульман. Мечеть вкрита кров'ю поранених». Подальші служіння заборонили й протягом декількох років мені не давали проповідувати в Лахорі.

У ті дні багато людей були зцілені: глухі, німі, сліпі, каліки і хворі на різні хвороби. Деяких приносили на ношах, а додому вони йшли своїми ногами, несучи ноші на собі. Це було здійснено не моєю силою. Я тільки робила те, що Бог казав мені робити, а потім сама дивувалася великим ділам Божим!

Східна Європа

Я знала, що Бог пошле мене в Україну й Росію. І в 1991 році Він відчинив мені туди двері. Яку величезну економічну й духовну нужду я там побачила! Існуючі церкви були нереєстрованими й дуже законницькими.

Коли я познайомилася з єпископом нереєстрованих церков України, він кілька разів сказав, що жінка в їхніх церквах проповідувати не може. Я постила й молилася. У церквах була величезна духовна бідність, і я знала, що Бог бажає мене в них використати. У кінці першого зібрання, у Первомайську Миколаївської області, пастор церкви звернувся до громади: «У нас є гість, сестра з Канади. Чи бажаєте ви, щоб вона поділилася тим, що в неї на серці?» У відповідь присутні ствердно кивнули головами.

З допомогою Зіти, моєї перекладачки, колишньої вчительки англійської мови, яка недавно увірувала, я цілу годину ділилася Божим Словом. Коли я закликала до покаяння, вийшло близько 40 осіб. Одна молода жінка впала на коліна переді мною, обхопила руками мою талію і гірко ридала в покаянні. Коли молитва за покаяння закінчилася, я закликала людей до молитви за зцілення — і багато хто був зцілений. Пастор і старші брати були схвильовані. Після цього вони самі брали мене на служіння в інші місця, і всюди Бог рясно благословляв.

Двері не всіх церков України були відчиненими для мене. Єпископ однієї з областей сказав мені: «Ваш єдиний гріх, сестро Еліс, у тому, що Бог створив вас жінкою».

Коли мене просять відрекомендуватися, зазвичай кажу, що я — ослиця для Ісуса. Адже осел віз на собі Ісуса в Єрусалим. А ця ослиця, тобто я, везе Ісуса до багатьох країн, міст і сіл. Куди б я не привозила Ісуса, грішники каялися, хворі зцілялися, злі духи втікали, люди одержували духовне хрещення. У цьому й полягає проповідь Євангелії. Наша справа — нести Христа людям, а Дух Святий засвідчує про Нього, прославляє Його і робить працю в серці тих, хто вірить Його Слову й приймає Його. Він викриває, привертає, очищає, освячує і виправдовує кожного, хто кається. Потім Він примиряє їх з Богом і законним способом приймає в Божу сім’ю. Яке дивовижне спасіння!

Одного разу в Росії я отримала запрошення послужити в Славгороді. Будучи в Славгороді, ми почули про Воркуту. Колись найжорстокіші й найстрашніші тюрми були саме там, в тундрі. Багато віруючих були ув’язнені й померли там. Виснаженим, погано одягненим, ослабленим людям доводилося працювати у вугільних шахтах. Бог сказав мені їхати у Воркуту.

Коли ми були в Барнаулі (Сибір), я відчула в дусі, що Бог хоче, щоб я їхала в глибину Алтайських гір. Туди з Євангелією ще ніхто не приїжджав. Ми вирушили в те село, яке вказав мені Бог. Люди почули Євангелію і кілька душ отримали спасіння. Ми зупинялися для праці й в інших місцях. Потім один із пасторів, який був тоді з нами, заснував у тій місцевості церкву.

Зворотна дорога далася мені дуже нелегко. Далася взнаки хвороба серця, біль був нестерпний! До будинку пастора ми дісталися тільки о другій годині ночі. Я була сама, коли розпочався один із найсильніших серцевих нападів. Я помолилася: «Батьку! Ти покликав мене до життя вірою. Ти хочеш, щоб я вірила? Я вірю, що Ти зараз прийдеш і доторкнешся до мене!» Кімната наповнилася чимось схожим на туман, і в цьому тумані я розрізнила фігуру, що прямувала до мене. Та особа сіла поруч мене на ліжко, поклала мені руку на груди — і біль зник. До сьогодні (уже 10 років) хвороба серця мене не турбує.

Духовна війна

Перемоги не давалися мені легко. Рік у рік я кудись їхала, постійно проводила служіння. На початках свого місіонерства зупинялася в одному місці на 4-5 днів, пізніше скоротила цей час на 3-4 дні. Зазвичай я намагалася обмежитися двома-трьома зібраннями на день. Кінцеві результати були прекрасними, але в кожному місці мені доводилося протистояти в молитві. Прорив зазвичай приходив на третій день.

Молитва й піст йдуть пліч-о-пліч. Часто я перебувала в повних або часткових постах. Я відчувала потребу знати волю Господа у своєму служінні. Завжди було багато запрошень приїхати, але я хотіла знати, куди саме Бог хоче мене послати, бо тільки під Його керівництвом місце і час будуть правильними. Його сила прихована в Його присутності. Проведіть час у Його присутності — ви вийдете наповнені силою Божою і всім тим, у чому маєте потребу.

Із самого початку служіння мене вабила не тільки любов Божа — я була охоплена пристрастю рятувати душі, що гинуть. Я стала як нерозумна в пошуках душ. Ні в Індії, ні в Пакистані намагалася не брати в оренду житла. Не було часу жити на одному місці. Я постійно переїжджала з міста в місто, із села в село, проповідуючи Євангелію. Зі сльозами я молилася: «Дай мені душі, або я помру! Зроби мене матір’ю тисяч мільйонів людей!»

Тепер 2007 рік. Мені 82 роки. Народи, яким я служила, ще в моєму серці. Нещодавно один пастор запитав мене: «Ти ще мрієш щось зробити?» Я відповіла: «Брате, більше, ніж коли-небудь раніше. Я відчуваю, нібито тільки починаю!»

Пісня, яку я вивчила в Індонезії, висловлює всю пристрасть мого життя:

Господи, ми просимо в Тебе не багатства —
Нехай світ володіє ним.
Дай нам душі! Дай нам душі!
У нас немає часу запасатися скарбами,
Які скоро зникнуть.
Дай нам вічні скарби! Дай нам душі!
О, дай нам дорогоцінні душі,
Дай нам дорогоцінні душі,
Через жертву або служіння дай нам душі!
Пошли Свій могутній Дух Святий
Викрити і врятувати тих, хто гине.
Дай нам душі за будь-яку ціну! О, дай нам душі!

Від редакції. Еліс нині 94 роки, але вона й досі не залишає свого служіння: відвідує церкви, ділиться Словом від Бога і підбадьорує слухачів.

Благовісник, 3,2019, Благовісник, 4,2019