Благовісник

Сторінка редактора

Коли я навчався у радянській школі, добре розумів, що не все, що там навчають, особливо в царині активної пропаганди соцалістично-атеїстичної ідеології, було правдою. Я виховувався у віруючій родині, зі свідомого віку розумів (скоріше серцем, аніж розумом) істинність того, чому мене вчили вдома і в церкві та брехливість офіційних ідеологів. Тому багато в що зі шкільної науки я не вірив і всерйоз не сприймав.

Та все ж була одна тема, один із наріжних каменів радянської ідеології, у яку я вірив, яку гостро та боляче сприймав і за яку щиро, по-дитячому вболівав. Маю на увазі так звану боротьбу радянської влади (і радянських людей) за мир. Мене особливо торкали новини, розповіді про братовбивчі війни, які відбувалися десь там в Африці чи Центральній Америці, моє серце співчутливо калатало, коли чув про страждання невинних людей, особливо дітей, яким випало народитися під чорним небом війни, я співчував простим американцям, які жили в такій жахливо мілітаризованій країні. Усіма фібрами душі я повністю розділяв чи не єдиний з усіх радянських лозунгів: «Миру — мир!» Лише ставши дорослим, зрозумів істинний стан речей та лицемірство комуністичних керманичів, але оте щемке бажання миру залишилося і до сьогодні...

Це і не дивно. Напевне, лише хвора чи морально деградована людина не хоче миру. Миру в усіх сферах життя: особистій, суспільній, державній. Парадокс, який супроводжує людство від його зародження і донині: усі жагуче прагнуть миру, говорять про нього, борються за нього, а на планеті ні на мить не стихають війни. Війни між державами, етносами, релігіями, сусідами, між чоловіком та жінкою, батьками та дітьми.

Піднімаючи тему миру на сторінках журналу, ми не претендуємо на те, що зможемо розставити усі крапки над «і». Цього не вдалося зробити численним політикам, філософам, громадським діячам. Розуміємо, що цими публікаціями не зможемо зупинити війни та розбрат. Але наш обов'язок — нагадати всім про особисту відповідальність перед собою, суспільством та Богом за те, що ми робимо, щоб на землі було більше миру. Тому ми дещо обмежили цю тему, акцентуючи увагу на конкретних діях, які дають право тій чи іншій особі назвати себе миротворцем. У світі це поняття дуже звужене та специфічне: так зазвичай називають людей, які за характером своєї роботи фахово «працюють» миротворцями: політики, дипломати та — як це не дивно — професійні військові. Ми ж поговоримо про миротворців у духовно-моральній площині — саме про тих, кого Ісус називає блаженними.

Слово Боже каже: «Коли можливо, якщо це залежить від вас, живіть у мирі зо всіма людьми!» (Рим.12:18). Слова «коли можливо», «якщо» вказують на дві обставини. По-перше, на те, що повного миру в грішному та недосконалому світі, досягнути неможливо. По-друге, це не означає, що тоді нам потрібно опустити руки й плисти за течією взаємної ворожнечі. Ми повинні прикладати усі зусилля, щоб, наскільки це можливо у конкретних умовах, досягати миру. Як каже народна мудрість: «Краще поганий мир, аніж хороша війна».

Миротворництво, як виявляється, річ непроста, але вкрай актуальна та потрібна. Бо людина, яка не прагне бути миротворцем, непомітно стає ворогом собі, Богові та оточуючим. Тому будьмо миротворцями, будьмо блаженними, будьмо синами Божими!

Юрій Вавринюк,
головний редактор журналу "Благовісник"