Василь Галанесі: «Життя для того, щоб служити Господу!»

Василь ГАЛАНЕСІ сьогодні виконує служіння єпископа Церков ХВЄ західного узбережжя Америки. До вашої уваги інтерв’ю, взяте під час його відвідин України восени 2023 року.

— Розкажіть, будь ласка, про ваше становлення як християнина.
— Я народився 26 серпня 1962 року в селі Великий Кучурів на Буковині (недалеко від кордону з Румунією). У нашому краї були віряни, які називали себе «Воїни Христа», то до них належали й мої батьки. Вони були дуже побожними. Після мого народження стали відвідувати церкву п’ятидесятників, де пережили народження згори.

Хоч і до того вони були глибоко віруючими, однак внутрішньо відчували, що їм чогось бракує. Щиро шукали Бога, але задоволення в православ’ї не знаходили. Коли батьки вперше почули живу євангельську проповідь, то їхні серця стрепенулися, відчули: це саме те, що так прагнули знайти. Хто щиро шукає істинного Бога, той знайде, у якій би він релігії не перебував.

Згадайте апостола Павла, який спочатку називався Савлом. Він був гонителем перших християн, але коли зустрівся з Христом, то миттєво усвідомив, що був у духовному заблудженні. Тоді він сказав: «Господи, що повелиш мені робити?» І одразу став проповідувати звістку про Ісуса Христа. Натомість багато фарисеїв мали зустрічі з Ісусом Христом, понад це — вони були свідками Його чудес, однак не стали послідовниками Ісуса, а навпаки — шукали нагоди ув’язнити Його та вбити.

Отже, у 1960-х роках у нашій місцевості було своєрідне духовне пробудження, із наших родичів багато хто пережив хрещення Духом Святим зі знаменням інших мов. Особливістю народження церкви п’ятидесятників у нашій місцевості було те, що ніхто ззовні не прийшов із проповіддю Євангелії, а самі люди, зокрема «Воїни Христа», стали шукати Бога. Вони збиралися (подібно тому, як відбуваються наші зібрання), досліджували Новий Завіт. Серед цих вірян відбувалися хрещення Духом Святим.

Моя мама рано вийшла заміж. Я народився, коли їй було всього 15 років. Мене ще хрестили в православній церкві. Мій дід, мамин тато, був серед перших осіб села, а я був у нього перший онук. Дід був дуже стурбований тим, що його донька пристала до нової течії християн у селі. Коли мені було усього декілька місяців, я захворів на коклюш. Дід приходив до мами й казав: «Дівчино, якщо хлопець помре, як ми будемо його ховати?» Тоді поховання без православного священника вважалося неприйнятним. Але парадокс у тім, що й мого діда вже давно нема й того «батюшки» вже давно нема, а я з милосердя Божого досі живий.

Ми жили в самому центрі села, де була сільрада, пошта, тому туди часто приходили з околиць наші знайомі, родичі. Одного разу до нас додому зайшла жінка-християнка з п’ятдесятників, побачила мене, що захлинався від кашлю. Вона запропонувала моїй мамі помолитися за моє зцілення. Удвох вони стали наді мною молитися, та так ревно, що я заспокоївся, перестав кашляти, а потім зовсім одужав. Це стало серйозним поштовхом у богошуканні моїх батьків. Вони виявили бажання приєднатися до церкви п’ятдесятників, прийнявши Завіт із Богом через святе водне хрещення.

Хрестилися вони восени вночі й навіть не знали в обличчя священника, який їх охрестив. Це було так зроблено в цілях безпеки: а раптом би моїх батьків арештували й робили допит? Такий був час гоніння на щирих християн за їхню віру.

Мої батьки вже у вічності. 2016 року мама Гарафіна відійшла до Господа, а 2020-го — батько Олександр. Мої батьки зберегли віру в Господа нашого Ісуса Христа до кінця земного життя. Ми знаємо, що по спадку віра не передається, однак важливе значення для дітей має правильна настанова батьків, їхній особистий приклад. Я був досить жвавим і рухливим хлопчиськом, на одному місці не міг всидіти. Казала моя мама: «Де мене не сіяли, я там сходив!» Разом із батьками любив відвідувати зібрання церкви.

Через гоніння християни збиралися по домівках (і вночі, і вдосвіта), і то не в одному місці постійно, а в різних хатах, і навіть різних селах. Коли я знав, що має бути зібрання вдосвіта в сусідньому селі, звечора просив батька: «Тату, візьміть мене на зібрання!» Тато казав: «Добре, якщо встанеш, то підеш із нами!» Я так чутливо спав, що одразу почув, як тато встав… Я швиденько одягнувся. А надворі зима, холодно, а ми пішки йдемо десь близько п’яти кілометрів. Хата для зібрання тісненька, добре натоплена… Я присів у кутку, мене розморило — і я проспав усе служіння, однак на другий день міг вже хвалитися хлопцям, що був на зібранні. Бо в нас було так: щоб дитину взяли на зібрання, то треба було ще це заслужити. Наприклад, зробити якусь роботу по господарству. Ми, діти, дуже хотіли бути на зібранні! Наше покоління було спраглим правди Божої.

Коли мені виповнилося дев’ять років, я пережив народження згори, про яке каже Ісус Христос Никодиму. Пам’ятаю, як зі своїми однолітками (окремо від дорослих) ми схиляли коліна й жадали Бога, сповнення силою Духа Святого — за зразком старших.

Тоді була заборона на віру в Бога, а це спонукує до більшого запалу. Ми всі жили з передчуттям того, що щось має статися. Тоді були штрафи, арешти… Мій дядько, моєї бабусі рідна сестра та її чоловік були ув’язнені за віру в Бога. Чому ми, молоді, так само прагнули? Тому що ми бачили наших старших братів, батьків, які готові були страждати за віру в Бога. У них не було подвійних стандартів: вони як проповідували, так і жили.

Ми бачили дію Божу в церкві: були відкриття, пророцтва, зцілення. Мою рідну сестру Світлану Господь зцілив від лейкемії. Лікарі тоді сказали мамі, щоб вона жила заради інших дітей (нас було вже четверо), а моя хвора сестричка більше як два тижні не протягне. Однак церква ревно молилася за її зцілення — і через два тижні Світлану виписали з лікарні цілком здоровою. Це явне чудо Боже! Їй тепер уже 59 років. Вона дружина пресвітера в тому селі, де я зростав. Таких свідчень було багато, це нас спонукувало дужче шукати Бога. Не тільки в дорослих християн, а й у нас, дітей, було переконання, що можна щиро помолитися (якщо потрібно, то й із постом) — і Господь обов’язково дасть відповідь.

Якщо вважати гонінням, коли саджають до в’язниці, то я такого не мав, але певні утиски були. Наприклад, я добре вчився в школі, але мені оцінки занижували. Хотів вступити до вишу, але мені чітко дали знати, що туди мені дороги нема. Змушений був вступити в училище — і закінчив його з відзнакою. Віруючі не були відсталими, а були зразковими громадянами.

Коли я приймав водне хрещення, тоді вже було послаблення гонінь, і хрещення було відкритим. Мене хрестили брати Василь Куляк і Василь Захарюк із Чернівців. Також змушений був служити в армії, де наді мною працювали політпрацівники, але в них нічого не вийшло. Мені було легше ще й через те, що в нашій частині переді мною служили брати, які взяли на себе удар за віру та встояли. Політруки вже розуміли, що з такими, як ми, вони нічого не вдіють. Мене одразу запитав політрук: «Ти такий, як Самсон?» Там був солдат, на прізвище Самсоненко. Я сказав, що так. «Ну то йди, служи!» — махнув рукою політрук і додав: «Такі люди нам потрібні!»

Я демобілізувався в 1982 році. Коли мені було 22 роки, майже одностайно мене обрали в церкві нашого села дияконом. Але згідно з нашим статутом служитель повинен бути одруженим, то мені поставили умову: «Василю, женишся, і тоді тебе рукопокладемо!» Шлюб — це важливий крок, тому дружину я шукав п’ять років. Коли ж одружився у 27-річному віці, то переїхав жити в Чернівці, до церкви, звідки була моя наречена.

Працював столяром і малярем, робив багато іншої праці. У церкві мав дияконське служіння на дільниці, а потім мене вже офіційно обрали на служіння диякона, також був відповідальним за відділ євангелізації по області упродовж десяти років. У 1990 році в Чернівцях ми відкрили місію «Єдина надія», яка функціонує й сьогодні. Духовна праця розширялася, тому в 1993 році в Чернівцях ми відкрили нову церкву «Осанна», у якій мене рукопоклали на євангеліста з повноваженнями пастора. Троян Головач приїхав із місіонерського служіння з РФ, я йому передав служіння й на початку 1999 року з сім’єю переїхав до США.

— Якщо Бог посилає служителя на інший континент, то і там він у служінні Богові не загубиться, а знайде своє місце. Тепер ви виконуєте служіння єпископа Об’єднання Церков ХВЄ західного узбережжя США. Тобто в Америці ви не загубилися?
— Буквально на другий день, як ступив на американський континент, мене відвідали брати, і один з них сказав: «Брате, ми хочемо відкривати нову церкву…» Одразу запропонували очолити її. Зазначу, що в США наші церкви умовно називають по переважному складу її членів-емігрантів. Наприклад, львівська церква або волинська, наша ж була чернівецька.

Спочатку орендували приміщення в американській церкві. Пам’ятаю, як прийшов у той дім, став на коліна, щоб спробувати — чи зручно буде молитися на колінах. Мене побачив пастор тієї церкви, і в нього на очах забриніла сльоза. Тільки з часом зрозумів причину його розчулення. Він сказав, що ще пам’ятає, як у їхній церкві християни молилися на колінах. Коли ж ми відвідали їхню церкву на свято, то я побачив, що під час молитви люди навіть не встають, моляться сидячи.

— Ви вже маєте дім молитви?
— Через шість років ми змушені були шукати нове приміщення. Зібрали фінанси та купили будинок, де служимо вже 16 років, але й він уже став затісним для нас, бо маємо 400 членів церкви (якщо врахувати дітей, то нас понад 600). Тож зараз знову в пошуках нового приміщення для зібрань. До речі, 13 квітня 2024 року будемо відзначати 25-річчя нашої церкви.

— Чи вважаєте, що вас Бог покликав у США, щоб мати ще й нагоду допомагати Україні?
— Так. У нас є ревні брати, які трудяться в Україні, зокрема Анатолій Коломієць, Петро Радчук, директори місій, які багато часу проводять, виконуючи повеління Ісуса Христа в різних країнах. Ми маємо спеціальні проєкти для допомоги Україні. З цією війною це особливо стало актуальним. Наприклад, зі штату Вашингтон наші церкви зібрали 68 контейнерів гуманітарної допомоги.

— Я зауважив таку річ: українські церкви в США більше жертвують для України, аніж церкви в деяких областях у нас…
— Можливо, і так. Чому? На початку в емігрантів було відчуття провини перед Україною. Так само рівень матеріального життя в Америці значно кращий, є робота, є гідна зарплата, є можливості допомогти.

Коли знаєш, що в Україні твої брати по вірі мають потребу, це природньо допомагати, Дух Божий спонукує це робити. Якщо жити в Америці й нічого не робити для ближнього, для розширення Божого Царства, то це марне життя. Власне, де б ти не жив, якщо щирий учень Христа, то будеш усе робити для того, щоб віддавати належну любов Христа ближньому. Насамперед хочеться допомогти нашому народу, нашим землякам. Також вже сотні церков відкриті нашими місіонерами в Африці, країнах Латинської Америки, Індії.

— І ця праця ведеться виключно на пожертвування членів церков ХВЄ західного узбережжя США?
— Так. Ми вчимо жертвувати обов’язково десятину від доходів. Але це пожертва фарисея, ми ж вчимо жертвувати більше десятини. Наші люди дуже жертовні. На цьому не робимо реклами, однак місіонери на місцях зобов’язані давати звітність (фото, відео) про зроблену працю, щоб жертводавці бачили куди й на що витрачені кошти. Я навіть зауважив таку річ: на сьогодні в процентному відношенні ми більше трудимося на зовнішню місію, аніж внутрішню (десь 80 на 20). То вже дисбаланс. Бо в наших церквах зросло молоде покоління, і важливо більше уваги звернути саме на нашу молодь.

— В Україні війна, а ви приїхали. Чи не було побоювання?
— Ми все робимо з молитвою, довіряючись Господу. Мене сюди просто тягне, у цьому році я тут вже вдруге. На жаль, у нас є такі брати, які за 25 років свого життя в Америці жодного разу не були в Україні.

— Коли була епідемія коронавірусу, я чув про вашу хворобу. Деякі служителі Церкви через цю хворобу відійшли у вічність…
— Тяжко згадувати 2020 рік. Тоді багато померли через цю хворобу, зокрема, мій батько, також мій сват Петро Саєнко. Так сталося, що з 1 по 30 серпня я був у госпіталі, була серйозна боротьба за життя, багато церков тоді молилося. Був такий момент, коли я вже був здався й сказав дружині: «Тома, відпусти мене!» А вона мовби не чує, натомість каже: «Вася, я принесу тобі оливу для помазання, а ти сам себе помастиш!» До мене нікого не пускали, тільки одну дружину.

— Як ви гадаєте, чому Бог допустив у ваше життя таку тяжку хворобу?
— Кожен із нас мусить проходити певні труднощі, сюди входять і хвороби. Напевно, ще й тому, щоб я міг краще співчувати тим, хто має такі страждання й випробування. Після виписки з госпіталю я ще упродовж року дихав за допомогою апарату, особливо вночі. Дружина цілий рік чергувала, берегла мій сон, слідкувала за тими масками, трубочками. І нарешті я став настільки здоровим, що можу вже подорожувати. Ось прилетів і в Україну. У Бога ще є плани для мене на цій землі. Тож будемо служити Йому щиро допоки нашого життя тут.

Розмовляв Геннадій АНДРОСОВ

Благовісник, 1,2024