Вікторія Демиденко: «Його позивний був «Борець», а мене він називав «Квіточка»

Вікторія вийшла заміж за Вадима у 2021 році, а вже через 7 місяців почалася велика війна. Вадим чітко знав, що йому робити — він рішуче став на захист України. На жаль, подружжю не судилося бути разом на річницю весілля. Кохана зустрічала чоловіка в церкві, але не для святкування, а для того, щоб попрощатися…

«Коханий, учитель, друг, подруга»

Коли ми одружилися, мені було 31, йому 33 роки. Я родом із Житомира, за освітою еколог, в церкві служила молодим мамам, допомагала в Центрі докризової вагітності. Він жив у Києві, працював у Державній прикордонній службі психологом. Познайомилися на сайті знайомств для християн, хоча обоє скептично ставилися до знайомств через інтернет.

У 30 років ти вже сформований, у тебе немає рожевих окулярів, розумієш, що все можна вирішити спокійною розмовою, а не криками. Уже немає «Я», є «Ми». У нас практично не було «притирань», відразу стали одним цілим. Якщо ти нещасний до одруження, ти це нещастя принесеш в сім’ю, і буде два нещастя. Якщо ти особистість, якій комфортно самій із собою, усвідомлюєш власну цінність, то в сім’ї це тільки примножиться. Це була величезна гармонія. Сімейне життя в таких стосунках — насолода, яка переповнює. Коли ти щасливий в сім’ї, ти несеш щастя й на роботу, і в церкву, і до друзів…

Для мене сім’я була частинкою раю на землі, фортецею. Я кожній жінці побажала б мати такі стосунки, які були в нас. Нам не потрібен був ніхто, усе робили разом — служили, займалися спортом, і це не набридало, адже ми були друзями. Він для мене був — коханий, учитель, друг, подруга. Переїхавши в Київ, я випала з минулого життя, але не сумувала. Найбільше в чоловіку мені подобалася чесність, прямолінійність, нонкомформізм. У ньому був стержень, який дуже мене захоплював. Він був моїм захистом від усього світу.

«Запах мого чоловіка змінився назавжди»

На одній із зустрічей ще до одруження Вадим сказав: «Коли буде повномасштабна війна, я піду воювати». Він знав, що буде війна, і ми готувалися. Він займався стрільбою, їздив на навчання, я також іноді їздила з ним. Ми підготували тривожні валізи і склали план — що робити, коли почнеться. Я плакала, коли він про це говорив, заперечувала. Але він казав: «Ти маєш бути готова!» Він готував мене — і психологічно, і фізично.

23 лютого я саме поїхала в Житомир у справах. Коли почалися обстріли, він узяв приготовані речі й пішов обороняти Київ. А мені потрібно було зробити деякі заздалегідь обговорені справи. У місті була паніка. Черги до банкоматів, аптек, супермаркетів. Я це бачу й теж панікую, але згадую його слова: «Не думай, як натовп!» Я зробила вправу на дихання, випила кави й виконала все за планом. Дуже вдячна, що він мене підготував.

Для мене не стояло питання виїзду за кордон, я знала, що маю лишитися й бути його підтримкою. Було дуже страшно, не спала ночами. Постійно хвилювалася, перевіряла, коли він востаннє був у мережі. Пам’ятаю, як він написав: «Ми готуємося до наступу!» Усередині все обривається, плачеш, прощаєшся з ним уже вкотре…

У березні йому дали один вихідний, і я вирішила повернутися в Київ. Тоді обстрілювали поїзди, мама не хотіла мене відпускати. Але мені дуже важливо було розділити з ним ці випробування. Він не мав проходити це сам. Ми давали обіцянку бути разом в горі та в радості. Я долучилася до волонтерської діяльності, допомагала йому, його хлопцям. Коли давали вихідний — цілих 24 години! — це був найсолодший час зустрічі. Дуже чітко пам’ятаю, як змінився його запах. Він приносив із собою запах війни — запах окопу, підвалу, бруду, стресу… І він не змивається. Запах мого чоловіка змінився назавжди.

«Він жодного разу не дарував мені квітів»

Чоловік узяв собі позивний «Борець», оскільки займався єдиноборствами, та й усе його життя — суцільна боротьба, це символічно. А мені дав позивний «Квіточка». У нас із цим пов’язана своя історія. Він жодного разу не дарував мені квітів. Відразу попередив: «Зрізані квіти для мене — щось мертве…» Я це прийняла й любила його таким, адже й він приймав мене й не переламував у певних речах.

Він отримав нагороду від мера за оборону Києва. Після Києва поїхав на навчання, далі — в Бахмут. Це був дуже страшний період. Без зв’язку по чотири дні — я не знаходила собі місця. Розумієш, що не можеш нічого зробити — тільки вірити. А іноді й вірити не можеш. Прокидаєшся серед ночі й молишся…

Бувало, нарешті виходить на зв’язок після кількаденної перерви, думаю: нарешті виговорюся! А він каже: «Я не можу зараз говорити, мені дуже складно…» І ти ковтаєш цю грудку в горлі, відповідаєш: «Добре, коханий, заспокоїшся, зателефонуй мені. Я тебе люблю, чекаю тебе вдома». Кладеш слухавку й ревеш… Я спілкувалася з подругами, іншими жінками, які чекають чоловіків — обов’язково потрібно говорити.

Я розуміла, що він переживає сильний стрес. Найважче для нього було бачити, як гинуть друзі. Багато моментів він не розповідав, і про це я не могла запитувати. Іноді можна тільки сказати: «Чим я можу тебе підтримати? Я поряд. Ми пройдемо це разом!» Зазвичай через кілька днів він передзвонював — і ми могли спілкуватися 5 годин поспіль. Потрібно було прислухатися, відчувати його стан, його потреби. Я знала, яку їжу він любить, постійно відправляла посилки — звісно, не тільки для нього, а й для хлопців.

Використовувала кожну нагоду приїхати до нього. Було неважливо, куди й скільки часу забере поїздка. Кожна зустріч — радість. І для нього це було важливо — він оновлювався, набирався сил, перемикався, перезавантажувався. Я бачила військових, до яких не приїжджали дружини… Це зовсім інша ситуація. Іноді в розмові з ним по телефону я плакала, казала: «Як я втомилася чекати!» Він мене вислуховував, казав: «Ще трішки! Скоро буде перемога!» І я видихала. Він завжди вірив, що буде перемога.

«Я просто вила, як собака»

Якось я шукала вдома певні документи й випадково натрапила на його контракт із ЗСУ, який був підписаний ще до знайомства зі мною. Він зробив вибір захищати Україну ще тоді. Я знаю, що цей поклик дав йому Господь. У нього були свої стосунки з Богом. Як не боляче для мене це казати, але він мав там бути, це було його служіння — психолог із автоматом.

Тепер, коли мені телефонують або пишуть його побратими, то згадують розмови з Вадимом: «Я зараз сиджу в окопі й згадав твого чоловіка. У мене немає більше людини, якій я міг би виговоритися. Твій чоловік слухав нас, підтримував». Або: «Ми зараз виходимо на позиції, і я читаю 90-й псалом, якого мені подарував твій чоловік. Ми разом молилися, разом проходили через усе це».

Пам’ятаю телефонний дзвінок — це був його друг, якого я добре знала. Він офіційно відрекомендувався й сказав: «Під час бойового завдання загинув солдат Вадим Демиденко». Я кричала в слухавку: «Ні! Ні!» Мені сказали, що на ньому не було жодного поранення, просто оглушило вибуховою хвилею. Він лишився на полі бою, не встигли витягнути. Я запитала, чи є шанси, що він ще живий. Побратим відповів: «Не знаю…»

Це найстрашніша подія, яка була в моєму житті. Після дзвінка я вийшла надвір і впала на коліна. Я не плакала, я просто вила, як собака. Ніч, зоряне небо. Фізично — ти ніби летиш у безодню й там розбиваєшся. Там немає ні світла, ні підтримки. Тіло не слухається… Вибігли батьки, тягнули мене додому, ми з його мамою, обійнявшись, упали на підлогу й вили разом. Падаєш все нижче й нижче. А потім з’явилася чорна плита, яка тебе в тій ямі стала придавлювати. Відразу сенс життя зник. Уся надія зникла.

Чи бачила я там Бога? Ні, я там нікого не бачила. Мене трусило, різкий біль у животі, не вистачало повітря. Чи було бажання молитися? Нуль. Чи було бажання надіятися на Бога? Нуль. Стала згадувати Писання, яке вкладала в себе раніше. Коли приємні сонячні дні, вкладайте в себе Писання, бо коли прийде темрява, потрібно буде дістати ці Слова й стати на них!

Раніше Вадим розповідав про підготовку до штурму на Харківщині. Потім зателефонував і сказав, що вони взяли позиції, усе добре. Невеликим загоном поверталися назад, щоб узяти припаси. На останньому відео з телефону він показує, де вони перебувають і куди йдуть. Тоді почався мінометний обстріл, біля них впала міна, ще й здетонувала розтяжка — троє з чотирьох загинули. Пам’ятаю, як усі тоді раділи звільненню Херсона та Ізюмського району, а я плакала. Для мене той успіх був фатальним.

«Ми молилися, не встаючи по 5-10 годин»

Я зрозуміла, що нам потрібна підтримка, ми не зможемо самі. Зателефонували нашим друзям, які відразу приїхали. Дуже їм вдячна. Ми молилися, не встаючи, по 5-10 годин. Я й не знала, що можна так довго молитися. Просила Бога дати сили, пізнання Його любові. Я повернулася до втрати спиною, а обличчям до Бога. Тоді Бог став більшим, а втрата стала меншою. Коли ти славиш Бога в такій ситуації, змінюється твоє ставлення до неї. Друзі, які були поряд, тримали цю чорну плиту, щоб вона не задавила. Уся церква стала за нас молитися. Минуло декілька днів, я відчула, ніби хтось забрав цю плиту, і я стала дихати.

Далі було очікування тіла, очікування чуда… Лишалася надія, що він живий. Я просила Бога про це, але казала: «Я приймаю Твою волю». Дуже складно прийняти Божу волю, якщо не знаєш, Який Він, не пережив Його любові. Отець віддав за нас Ісуса Христа. І через Христа мій чоловік має вічність. Він загинув фізично, але він живий. Розумом це осягнути дуже важко, тут потрібна віра. І тоді відроджується надія та з’являється сенс. Бог показав мені інший сенс мого існування. Мені знову зателефонував друг чоловіка, сказав, що тіло знайшли, він його опізнав. Через два дні принесли офіційний папір, і ми стали готуватися до поховання.

На третій день після страшної звістки в моє серце прийшов мир. Це була перемога над апатією, страхом, лінню. Я могла сидіти в тиші, читати Писання, молитися, слухати хвалу. Сили в людях я не знайшла, знайшла її тільки в Богові. Коли я виходила з дому на похорон чоловіка, на моєму обличчі була посмішка. Господь просто обійняв мене, я перебувала ніби в оазі серед пустелі. Я пережила неймовірну любов Божу в найстрашніші дні свого життя. Неможливо полюбити небо, якщо хоч частинку його не пережив на землі. Дні горя для мене стали переломним моментом у пізнанні Бога. Так близько, як тоді, я не була з Ним ніколи.

Ніколи не могла подумати, що чоловік загине, відганяла ці думки. Тоді я довіряла Богові, але й тепер Йому довіряю. Це не Бог забрав у мене чоловіка. Не Бог поставив розтяжку, не Бог вистрелив із міномета, не Бог прийшов на нашу землю нас знищити. Натомість, я бачу чудо в тому, що в болю Бог дуже близько до мене.

«Бог сказав мені одне слово: «Достатньо»

У день похорону я зовсім не думала про себе, уся увага — для нього. Люди підходили, обіймали. Раптом мені вручають великий букет. Думала, це чоловікові, але почула: «Ні, це тобі!» У цю мить ніби тягар звалився: «Хтось про мене думає!» Я ніби фізично відчула підтримку сотень людей. Мене стали дуже торкатися речі, могла розплакатися від подарованої шоколадки. Коли переживаєш втрату, дії значно більше підтримують, ніж слова. Запитайте в людини, що вона любить, надішліть посилку. Не стійте осторонь, ідіть поруч.

Траурне служіння було в церкві, у якій ми вінчалися рік тому. Коли заносили труну, я стояла саме на тому місці, де колись стояв він як наречений, зустрічаючи мене під час шлюбної церемонії. Це було боляче, прикро, сумно — усвідомлення, що є речі, непідвладні тобі, що вічність зовсім поряд, смерть і життя поряд.

Я так довго на нього чекала. І наш шлюб — більше, ніж я очікувала. Я запитувала Бога, чому так мало ми змогли прожити разом. Бог сказав у відповідь тільки одне слово, яке я прийняла: «Достатньо». Служачи іншим сім’ям, я розумію, що за цей рік мала такі стосунки, яких дехто не має за все життя.

Чудом було те, що знайшлися всі його речі. Я особливо хотіла й просила Бога, щоб повернулися ніж, мультитул і годинник, які були для мене дорогими як спогад. Це його улюблені речі, тому мають символічне значення. Коли привезли основне спорядження, саме цих трьох предметів не було. Я змирилася, що вони загубилися, правда, розплакалася… Через три місяці на пошту прийшла посилка — хлопці знайшли!

Тим, хто проходить подібний досвід, я би порадила: не робіть усього відразу. Запитуйте себе, чи ви готові. Коли побачила його речі, у мене почастішав пульс, усвідомила, що не можу до них доторкнутися. Я просто залишила їх вдома й чекала. І через певний час змогла спокійно їх розібрати. Коли ти живеш з людиною під одним дахом, усе нагадує про неї: ось його книга, ось його ноутбук, ось його одяг… Я обіймала його одяг і плакала. Після похорону ми з друзями під’їхали до будинку, і я вголос сказала такі слова: «Боже, Ти зробив нас із чоловіком одним цілим. Але тепер він із Тобою, я лишилася сама. Як Ти робиш із двох одне, зроби, щоб наші спільні речі, стали тільки моїми й ніякого болю мені не приносили!» Ми зайшли в дім, я ходила торкалася всіх речей і відчувала, що вони стали моїми й більше мене не ранять.

«Я вмикала єврейську музику й танцювала»

Багато людей не знають, що говорити людині, яка переживає втрату, як діяти. Найскладніші — перші два місяці. Коли це сталося, не телефонуйте, не пишіть смс, якщо є можливість — приїдьте. Побудьте хоча б пів години поряд. У день поховання — максимально обіймайте. Скажіть: «Я ніколи не проходив такого болю, але буду поряд. Мої двері завжди відкриті. Якщо захочеш поговорити, зателефонуй». Якщо людина плаче, плачте з нею, якщо усміхається, смійтеся з нею. Витягуйте її кудись, не лишайте саму, запросіть у гості, на прогулянку. Потрібно слухати людину, давати їй виговоритися. Той, хто не говорить — закривається в собі. Сльози потрібні, їх потрібно виплакати. Зі сльозами приходить полегшення.

Багато людей закриваються й не отримують зцілення. Хтось тікає в роботу, хтось — в інше місто, але біль скрізь іде за тобою. Його потрібно прожити. Потрібно відкрити серце, визнати, що є рана, і дозволити Богу вилікувати її. Кожна втрата — глибока прірва. Людина може трохи підтримати, а зцілити — тільки Господь.

У кожного це проходить по-своєму. Я могла піти на пробіжку, проїхатися на велосипеді, поїсти, прогулятися, зустрітися з друзями… Було, що вмикала єврейську музику й танцювала, плачучи. І це все мене зцілювало. Немає стандартних термінів горювання. Немає пігулки від втрати — краплина за краплиною приходить полегшення. Також мені дуже допомагали церковні богослужіння — спільні молитва та спів, проповідь.

Потрібно шукати те, що радує. Якщо є діти, проводити з ними час. Змушувати себе підніматися з ліжка, не здаватися, боротися. Кожен чоловік, який загинув, хотів би, щоб його дружина жила. Тому живіть! Проживайте кожен день, шукаючи щось, для чого варто жити.

Я майже не ходила на кладовище, не спілкувалася з ним. Спілкувалася з Богом про нього, казала: «Якщо можливо, передай від мене привіт!» Спілкування з померлим — небезпечна гра, яка може затягнути на багато років. Ти себе постійно травмуєш цим. Потрібно відпустити, усвідомити, що він уже не тут.

«Відчуваю себе квіткою в Господньому саду»

Чомусь Бог не дав нам дітей, дуже хотілося, але — значить, так потрібно було. Адже невідомо, як цей стрес міг позначитися на вагітності, чи не призвів би до втрати дитини й ще більшої травми. Але це так добре, коли є діти, для багатьох жінок вони стають тим сенсом, за який можна триматися під час горя.

Коли це все сталося, у моєму серці загорілася велика емпатія — хотілося обіймати кожну дружину чи маму загиблого, підтримувати, огортати любов’ю. Пройшовши власний шлях відновлення, я можу щось порадити іншим. Тому на базі церкви ми розвиваємо служіння жінкам загиблих. Почали з індивідуальних зустрічей. Спілкуємося, обіймаємося, плачемо, сміємося. Я телефоную, відправляю подарунки.

Навчаюся, щоб правильно надавати душпастирську допомогу — як з погляду психології, так і Біблії. Я на власній шкірі відчула та знаю, що може ранити, що не потрібно робити. Я була в цій ямі й знаю вихід. Хочеться, щоб кожна жінка вийшла зі стану апатії, щоб віднайшла сенс — жити далі. І це довгий процес.

Скажу щиро: земні мрії зникли для мене. Я відірвалася від багатьох речей, які тут тримали, і вхопилася за невидиме (див. Євр.11). Тепер найбільше хочеться принести плід для Божого Царства, служити іншим. Відчуваю себе квіткою в Господньому саду, осяяною Його сонцем. І хочу приносити пахощі Йому. Це не гучні слова, це моє життя. Церква тепер має дуже багато роботи. Час проявити Ісуса Христа, Який у тобі.

За матеріалами проєкту «Говори» ТрансСвітового Радіо

Благовісник, 3,2023