Федір Урдюк: «Ми й говоримо ніби по нотах…»

Можна захоплюватися відомим проповідниками, євангелістами, місіонерами, які збирають багатотисячні аудиторії, називаючи їх героями віри, і не помічати справжніх героїв, які сидять поряд із нами на лавці в домі молитви — простих людей, які щиро люблять Господа Ісуса Христа і бережуть любов до Нього крізь усі життєві незгоди. Вони вірні Ісусу в будь-яких обставинах і незмінно служать Йому тими дарами, якими Він їх наділив. Хтось молиться, хтось співає, грає, декламує вірші та пише. Хтось робить добрі справи, відвідує хворих і стареньких. У кожного свій дар і покликання — і вони в цьому зростають. Із одним із них мені поталанило бути знайомим — із Федором Хомовичем Урдюком.

Я був серед тих, хто готував збірник християнської поезії «Досягаючи неба». Моїм завданням було — упорядкувати його й зробити літературну редакцію. У процесі роботи над збірником відбувалися зустрічі з його авторами, які організовував Петро Боско в «Домі Євангелія» в Луцьку. Отож, одним із цих авторів і був Федір Урдюк. Це була одна із робочих зустрічей, і я, крім знайомства, навіть і не мав особистої довірливої розмови з братом Федором, про що тепер жалію. Скільки цікавого я міг би почути, які чудові настанови отримати для збудування власної віри! Але того вже не повернути.

Пропоную увазі читачів розповідь про цю чудову людину — мужа віри Федора Урдюка.

Федір Хомович Урдюк народився 26 березня 1935 року в селі Скулин Ковельського району, на Волині, у селянській родині. Батько й мати були християнами-баптистами. Сім’я була велика — шестеро синів і одна дочка.

Федір Хомович закінчив Скулинську середню школу.

Осінню 1954 року був призваний в армію. Служив у Новосибірську. Повернувся зі служби осінню 1957 року.

Закінчив Луцьке педагогічне училище, музичний відділ. Працював учителем музики та співу в с. Мизове Старовижівського району. Був звільнений із роботи через релігійні переконання. Після звільнення повернувся в рідне село Скулин. Жив із батьками. Регентував у церкві євангельських християн-баптистів у Кричевичах. Писав вірші. Після настання свободи віросповідання друкував їх у християнській періодиці («Волинь християнська», «Голос надії»). Зокрема він співавтор збірника християнської поезії «Досягаючи неба».

Згадують його як талановитого музиканта й педагога. Грав на багатьох інструментах (баян, акордеон, скрипка). Сам майстрував собі струнні інструменти, зокрема скрипку.

Доживав віку в «Поліському домі милосердя», у Скулині. Там і помер 16 квітня 2020 року.

Як згадує Василь Созонович Бойчук (народився 1939 року), двоюрідний брат Федора Урдюка, музикально обдарованою була вся родина Федора Хомовича. І дід по маминій лінії, і батько з братами. А їх у нього було аж п’ятеро. Батько закінчив регентську школу в Олександрії. А один із братів керував військовим оркестром.

Сам Федір був особливо талановитий. Умів грати на багатьох інструментах, на акордеоні, баяні, на гітарі та інших струнних, на різних духових (корнет, труба). Крім того, сам робив музичні інструменти — скрипку, балалайку («були не гірші, ніж із магазину»).

Брат Федір був майстром на всі руки. Він міг зробити і двері, і вікно, і всякі прилади полагодити. Міг поладнати будь-який годинник. «Не раз, було, прийду до Федора додому, — каже Василь Созонович, — а в нього стіл заставлений різними годинниками, із усіх навколишніх сіл їх йому приносили.

Федір був дуже твердий у вірі. Коли він закінчив музичний відділ Луцького педагогічного училища, то його направили працювати в середню школу села Мизове Старовижівського району. Там він добре себе зарекомендував як спеціаліст. Але згодом дирекція дізналася, що він віруючий, що учить співати псалми в домі молитви села Кричевичі. Йому стали погрожувати звільненням із роботи, якщо він не припинить цього робити. Але Федір на них не зважав, бо був переконаним віруючим, як і його батько. Тому на товариському суді йому поставили умову — або ти зрікаєшся релігії, або ми тебе звільнимо з роботи. Федір не зрікся своєї віри — і був звільнений.

Повернувся в с. Скулин. Тоді не можна було сидіти без роботи, бо могли судити за «тунєядство». Тож мусив іти працювати в колгосп. Була вже осінь. Узяв лопату в руки — і пішов закопувати буряки, картоплю та робити всю іншу важку роботу. Там над ним сміялися. Казали: «Стільки років учився, здобув таку професію, а мучишся в колгоспі». То були дуже важкі часи для Федора. Інколи він навіть не мав за що хліба купити. Василь Бойчук розповідає: «Я його кликав до себе на обід. Розказав пресвітеру про важке життя Федора, і пресвітер сказав мені (а я тоді був касиром), щоб виділяв йому трохи грошей з церковної каси, щоб він не голодував».

Батьківська хата Федора стоїть на краю села, навколо ліс, багато берез. То він ще рятувався тим, що весною спускав березовий сік і для себе, і для віруючих, і для всіх, хто хотів. Йому за це хтось давав гроші, хтось чимсь іншим помагав — і він був тому радий.

Згодом влада побачила, який він спеціаліст, то забрали його у Ковель, де він працював у одній із організацій. Ремонтував вікна, двері, замки — і так заробив собі пенсію.

Коли Федір пішов на пенсію, то став тримати корову. Дуже довго тримав. Припинав її на ланцюг. Молоко здавав у колгосп, а телят продавав. Так і мав ще щось на прожиття.

Федір ходив у дім молитви в село Кричевичі, що за 6 км від Скулина. Там він працював із хором, учив співати. Це служіння Він дуже любив. Ходив туди у будь-який час — і вдень і вночі, і в дощ і в сніг. Було, прийде, а хористів немає. То пресвітер їх соромив: «Хіба так можна? Брат Федір приходить із сусіднього села, а ви зі свого не можете прийти».

Коли побудували дім молитви в Скулині, то Федір Хомович приходив на зібрання раніше за всіх. Допоки люди зберуться, то він добре напалить дім, щоб людям було тепло.

Федір так і помер неодружений. Не раз йому цим докучали. Не могли зрозуміти, чому такий гарний, розумний чоловік та й не жениться. Він розказував своєму двоюрідному братові, що коли ще працював у школі, то там його хотіли женити на комусь із молодих учительок. Дві з них прийшли до нього на квартиру. То Федір тоді вийшов надвір ніби по потребі — і не повертався до тих пір, поки ті дві жінки не пішли собі додому. І християни казали йому женитися, щоб не залишився сам у старості. Тим більше, що були християнки, згодні за нього йти заміж. Але він мовчав і не давав на це згоди.

У племінника Федора Урдюка — Василя Володимировича Кондратюка (народився 1965 року), пресвітера церкви євангельських християн-баптистів села Кричевичі — зберігається його рукопис про історію церков сіл Кричевичі та Скулин. Ось що він пише про себе (орфографія збережена): «З 1958 року після військової служби богослужебні зібрання помісної церкви систематично відвідував виходець із віруючої сім’ї Федір Хомович Урдюк. Будучи студентом (на першому курсі в 1961 році) він розучував усякі хорові псалми.

Пізніше, як хоровий майстер, маючи музичну освіту — диплом учителя музики і співу — все частіше проводив співанки і заглиблювався в істину. На кінець, як наслідок впливу Божого Слова, через хрещення став членом помісної церкви. За активну діяльність в церкві був знятий з учительської роботи. Але брат, поклавши надію на Бога, щиро трудився як диригент і організовував музичні струнні гуртки, збагачував церкву новими псалмоспівами».

Василь Володимирович, згадуючи про свого дядька, розповів, що він вирізав із гуми печатки для церкви в Кричевичах. І десь це дійшло до влади. То його викликала служба безпеки, там поставили його на облік. Казав Федір Хомович: «Дайте мені кусок гуми і гострого ножа — і буде вам печатка».

Із Федором Урдюком дружив Володимир Олексійович Вишневський (народився 1953 року), житель села Кричевичі, диякон, одинадцять років виконував пресвітерське служіння в церкві християн-баптистів с. Скулин.

Він згадує, що Федір був замкнутим чоловіком. «Коли його щось питаєш, то буде говорити. А так мовчатиме, щось думатиме. Він звик до самотності, жив на краю села, майже на хуторі. Казав мені: «Якби не ти, то я ніде не був би».

Володимир із Федором удвох відвідали багато волинських церков — і баптистських, і п’ятидесятницьких. Проповідували і співали, а Федір ще й акомпанував чи на баяні, чи на скрипці.

Брат Вишневський згадує: «Коли одного разу відвідали церкву в Черевасі, то пресвітер не дозволив грати. Тоді Федір прямо сказав: «Чого було сюди їхати, коли тут музики не приймають». Він був переконаний, що музика дуже важлива. Вважав, що навіть проста мова має в собі музику. Казав: «Ми й говоримо ніби по нотах». Дуже любив, щоб пісня звучала правильно, «стройно». Було, коли в церкві почує, як хтось фальшивить у співі, то міг вигукнути: «Неправильно!»

Як педагог Федір Хомович був дуже талановитим. Він на співанках по черзі показував кожну голосову партію, усі чотири, а потім їх зводив докупи. Тільки коли шуміли, то казав: «Тихесенько, бо я не можу навчати». Міг розписати мелодію на голоси. Переклав деякі пісні з російської на українську.

Федір писав і вірші. Але не хотів їх давати комусь читати й не любив писати на замовлення. Казав: «Хто хоче, хай собі напише». Не любив, щоб його вірші правили. Говорив: «Вірші — то чийсь труд. Не можна їх виправляти, бо вони зазвучать не так, по-іншому». «Але, — розповідає брат Володимир, — мені довіряв свої вірші. Казав: «Ти їх багато розказуєш. Якщо хочеш щось змінити, то зміни». А одного разу я йому сказав: «Завтра я їду на похорон. Як собі знаєш, але щоб ти за ніч написав вірш». Тоді померла дівчина в Стобихівці, яка прохворіла 46,5 років. Я Федорові дещо розказав про неї — і він написав. Це в нього виходило.

Доживав віку Федір Хомович Урдюк у «Поліському домі милосердя», у Скулині. Спочатку приходив туди, щоб грати та співати для його мешканців — пенсіонерів, хворих та покалічених життям людей, які знайшли притулок та догляд у згаданому Домі. Усім їм і персоналу він дуже подобався. Його запрошували туди поселитися, але Федір довго не відважувався. Але зрештою за наполяганням друзів і близьких згодився — і поселився. Коли його запитували, чи йому там добре, то відповідав: «Як у раю!» У «Поліському домі милосердя» і закінчилася земна дорога вірного сина Христового Федора Урдюка.

Василь МАРТИНЮК

Молитва за Україну

Блаженний народ, Бог якого — Господь.
Народ, якого Він вибрав Собі у спадщину.
Псалом 32:12

О Боже мій, о Творче світу,
Ти Сам Володар над усім,
Планеті кожній дав орбіту,
Повісив Землю ні на чім.

Перед Тобою всі держави,
Народи різних мов і рас.
Для всіх одні Твої устави,
Ти скрізь присутній повсякчас.

Ти бачиш нашу Україну,
Її знедолення в віках,
Утвердь права і переміну,
Держи її в Своїх руках.

Своє святе благословіння
Народу нашому подай.
Подай духовний дар прозріння
І щастям миру зігрівай.

Даруй усім духовне світло,
Вкажи правдивий, вічний шлях.
Щоб сонце правди скрізь розквітло,
Щоб радість сяяла в очах.

О Боже, просвіти народи,
В серцях створи духовний храм
І на шляху життя та згоди
У них живи постійно Сам.

Федір Урдюк

Благовісник, 2,2023