Матеріальне забезпечення служителів

Ми, євангельські церкви, ще не навчилися фінансово підтримувати наших пасторів, як, наприклад, це роблять католики чи православні. Ну ви десь бачили, щоб їхні священники були штукатурами чи малярами? Ні, вони займаються релігійними справами. А наші пастори мають широкий спектр діяльності. Ким тільки вони не працюють. Вони навіть бувають заробітчанами. От уявіть собі: бути пастором — і залишати церкву, щоб поїхати на заробітки... Ну, але ж у них сім’я, жінка, діти, треба якось їм давати раду — і мусиш заробляти…

І дотепер це питання в нас ще не відрегульоване. А в нинішній час нам треба вже не просто говорити про підтримку служителя, а про гідне його фінансування.

Моя дочка виграла грант і вступила на навчання в Нідерланди. І я мав можливість її відвідати, коли викладав у місіонерській школі в Польщі. Я попросив її дізнатися, яка заробітна плата пастора в їхніх церквах. З’ясувалося, що десь до 5 тис. євро. І ще кожен пастор має можливість викладати, що ще дасть йому декілька тисяч євро додатково. Тому він може забезпечено жити в Нідерландах. І нам в Україні щодо цього ще потрібно рости й розвиватися.

Витоки десятини

Як відомо зі Старого Заповіту, скинія (а згодом і храм) та її служителі утримувалися з десятин та приношень. Проте хто був зачинателем десятини? Як свідчить безліч історичних джерел, десятина була і в язичницькому світі — ідолопоклонницькому. Наприклад, були знайдені глиняні таблички в Асирії, у Єгипті, що датувалися періодом за 3 тисячі років до Р.Х., які свідчили про це. Є свідчення, що десятина практикувалася в Китаї, а також у Індії. Була знайдена вавилонська табличка з клинописом, на якій йшлося про десятину для храму. Греки і римляни теж давали десятину. Тобто багато з народів робили це ще задовго до Авраама.

Як же язичники, які нічого не мали спільного ні з Авраамом, ні із Законом Мойсея, які навіть не знали, що існує єврейський народ і книга закону Мойсея, ще задовго до ізраїльського народу по цілому світу давали десятину своїм храмам і божествам? Відповідь одна: язичники мали розуміння, що право володіти десятою частиною майна належить Богу. Це підтверджує істинність біблійної історії про те, що був час, коли люди жили разом, і десь тоді започаткувалася практика давати десятину. Потім люди відступили від Бога живого, стали ідолопоклонниками, але давати десятину продовжували.

Щодо десятини ми можемо нині почути, що для Христа вона неважлива, а на підтвердження — приклад вдови, яка дала дві лепти, про що Ісус сказав, що вона дала більше, ніж інші. Тут йшлося про те, що якби ці багаті віддали все, то тільки тоді б прирівнялися до бідної вдови. Але якби всі приносили в храм тільки дві лепти, то храм би не вистояв, тому що для його функціонування потрібні значно більші фінанси.

Призначення десятини в Законі Мойсея

Ми всі можемо прочитати в Писанні, як давали десятину євреї. В ізраїльському народі було 13 колін (племен), тому що з Йосипа вийшло два коліна — Єфрем і Манасія.

Між дванадцятьома колінами була розділена земля, але коліно Левія, покликане служити Богові, нічого не отримало, окрім міст для проживання. Прибутки в той час люди отримували в основному від землеробства і скотарства. І десятина від прибутків, що давало землеробство і скотарство, призначалася для левітів.

Отже, мудрий Бог, який обрав левітів (а це десятки тисяч людей), щоб вони служили Богу, клопоталися храмом і жертвами, для їх утримання дав десятину, щоб це ціле коліно не працювало на землі, не садило, не жало, худобу не розводило, а займалося тільки молитвами та жертвоприношеннями. І самі левіти були зобов’язані відділяти десятину для священників. Тобто для Господа було важливо, щоб кожен із єврейського народу знав і розумів принцип десятини.

Чи були за Божим задумом його служителі бідніші за інших людей, які працювали, мали землю, худобу? Чи левіти, які живуть на десятину, отримували найменше з усіх колін Ізраїлю? Насправді — ні. І це підтверджується простою математикою: левіти отримували 12 часток — по одній від кожного з колін. Одну частку вони віддавали священнику, а 11 лишалося їм. А представникам інших колін лишалося 9 з 10 часток їхнього прибутку. Тобто Бог подбав про те, що Його служителі мали навіть більше, ніж інші, щоб вони не відчували себе злиденними.

Ми ж чомусь вважаємо, що ті, хто служать Богові, не потребують багато, бо служити Богу — це убозтво. Проте Бог так в Ізраїлі не зробив. Правда, на жаль, ми знаємо з історії євреїв, що вони часто відпадали від Бога. І тоді занепадала й десятина. Були, наприклад, такі хороші реформатори, як Єзекія. Написано, що він відновив храм, повернув левітів і священників на служіння. І відновив також і десятину. Коли прийшов до левітів та священників, вони повели його в кімнати, де було багато всього наскладано. І священник став розповідати, що нарешті вони могли їсти досита — і ще щось залишалося.

Про Неемію сказано, що він відбудував стіни Єрусалима і відновив систему десятин на храм. Та коли Неемія відлучився, євреї перестали нести десятину до храму. І левіти, які жили завдяки цьому, розбіглися кожен по полях. Коли Неемія повернувся із Сузів, де зустрічався із царем, і, зайшовши у храм, побачив, що він порожній, то обурився: «Де левіти, де служителі? Чого тут порожньо, чого тут не моляться, не служать, жертви не приносять, чого не співають?» І йому кажуть, що вони — орють, за плугом ідуть, сапають, дахи перекривають, молотками б’ють. Коли Неемія став запитувати в левітів, чому вони не на своєму служінні, то ті розповіли, що за кілька місяців його відсутності принесення десятин припинилося, а жити то на щось треба. Почувши це, Неемія став рвати волосся на голові та бороді. А потім зібрав народ — і докорив йому за це, відновивши принесення десятин у храм. Проте, напевно, ще не раз люди відходили від цієї постанови, бо через останнього старозавітного пророка Малахію Бог каже: «Мене ж ви обманюєте, ще й говорите: Чим ми Тебе обманили?»

Якби хтось із сучасних пророків сказав, що ми обкрадаємо Бога, то ми думали б, що, певно, мало молимося, на зібрання не ходимо, грішимо, духовно обкрадаємо. Ну як же ще Бога можна обкрасти? Але Малахія каже: «Я вам скажу чим — десятиною і приносами».

А крадіжка — це взяти не своє, чуже. Тож коли пророк каже, що ви обкрадаєте Бога десятиною і приносами, це означає, що десятина не ваша — вона належить Богові.

Десятина в Новому Заповіті — закон чи принцип

Є два схожі поняття: закон і принцип. Закон — це припис, який ти мусиш виконувати, бо будеш покараний, якщо не виконаєш, а принцип — це основа для поведінки, діяльності чи системи правил.

І от виникає питання: ми, християни, повинні давати десятину за законом Мойсея, як євреї, чи в нас вона повинна діяти на рівні принципу?

За законом ми не можемо її виділяти, бо і храму нема, і нема заповіту йти три рази на рік перед лице Господнє. Тож ми не можемо дивитися на десятину як на закон. Але подивімося, що в Новому Заповіті написано про це. Хочу одразу зауважити, що тут немає такого чіткого вчення, як у Старому Заповіті.

Але пригадуєте, що сказав Христос, розповідаючи про фарисея, який давав десятину з усього, що надбав, постив двічі на тиждень і т. ін.? Дорікаючи фарисеям, Ісус сказав: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину…» О, то невже Ісус відмінив її? Ні, так не можна читати, тому що сенс не в тому, що люди давали десятину і більше її не треба давати, а в тому, що, як сказано далі, вони лишили найважливіше в законі — суд, милосердя і віру. Ісус каже, що і це треба робити — тобто і давати десятину, — і того не лишати — суду, милості й віри.

Трохи згодом апостол Павло написав: «Хіба ви не знаєте, що священнослужителі від святині годуються? Що ті, хто служить вівтареві, із вівтаря мають частку? Так і Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії» (1Кор.9:13-14). На кого вказує словосполучення «ті, хто годується від святині і служить вівтареві»? Звісно, що це священники й левіти. Тобто Павло вказує на старозавітну єврейську систему десятин, яка забезпечувала священників та левітів, і додає, що так Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії. Зверніть увагу — Господь наказав: не порадив, не підказав, не запропонував, а наказав. А тепер у багатьох наших церквах цей наказ порушується.

Тож чи скасовує десятину Новий Заповіт? З того, що говорили Ісус і Павло, ми можемо робити висновок, що десятина не відмінена. Як закон, можливо, так, але як принцип — ні. Контроль за тим, як і скільки віддавати, покладається на кожну людину особисто. Насправді так само було і в євреїв: кожен давав сам і ніхто не міг контролювати його. Тобто рішення щодо десятини покладається на нашу совість, це наш вибір. Тут не пастор має вимагати, а ми маємо перед Богом робити це, щоб церква мала змогу підтримувати різні служіння і працю тих людей, які служать Євангелії.

Куди приносити десятину?

Згідно з законом Мойсея першу десятину треба було приносити в храм, де була скарбниця. Але було написано про десятину, яку можна було залишати в себе вдома. Тобто не вся десятина йшла в храм, а тільки та, яка призначалася священникам і левітам. Звісно, не всі ми можемо віддати кілька десятин, як це було в євреїв. Наприклад, нашим пенсіонерам і одну десятину віддати — це вже багато. Тому резонно віддавати її в громаду для підтримки її служіння.

Багато служителів церков погоджуються з тим, що десятину тільки в церкву треба приносити. Проте вони упускають дуже важливий момент. За Писанням десятину треба принести в церкву, але згідно з тією ж Біблією десятина — це бюджетні гроші, які були призначені для священників і левітів на зарплату. А в багатьох наших церквах є кошти, щоб ремонт зробити: ковролін поміняти, на стінах — штукатурки нанести, купити кондиціонери, техніку і т. ін. Але пастори їхні на заробітки їздять, ходять на роботу…

І виникає питання: виходить, ми гроші з десятин, які були призначені для забезпечення служителів, використовуємо неправильно? З Біблії бачимо, що на ремонт храму євреї збирали кошти окремо. А ми всі свої десятини віддаємо на багато що: на реабілітаційні центри, бідним, нужденним, переселенцям (звісно, і їм треба), але при цьому ми нехтуємо тими, хто служить нам.

Дещо про фінансове забезпечення служителів

Чи треба забезпечувати служителів фінансами? Павло писав, що служителям Євангелії Господь наказав жити з Євангелії. Але, як бачимо, що й сам Павло не завжди брав гроші за служіння. Деякі факти з Писання свідчать, що апостол Павло працював, виготовляючи намети. Є також ряд текстів, які це підтверджують, як-от: «День і ніч ми працювали своїми руками…» або: «Я ні срібла ні золота не пожадав…»

Тож спробуймо розібратися, чому Павло працював, де він працював і чи брав кошти за служіння?

Отже, чому Павло працював? Це він пояснює тим, що не хотів давати спокуси, хотів послужити людям, він хотів подати приклад. А тепер погляньмо, де Павло працював. Було це в трьох містах: Коринті, Ефесі та Солуні. Не знаю, чому він працював в Ефесі. Але розгляньмо дві інші церкви. У Коринті була проблемна церква. Чого там тільки не було, зокрема й поділи, і суперечки. Тому Павло вирішив: «Ні-ні, браття, від них грошей не будемо брати». Солуняни теж були проблемні. Вони собі надумали, що скоро прийде Христос, і перестали працювати фізично. Тож Павло вирішує: «Якщо ми тут не будемо працювати, то утвердимо їх у їхній єресі». Але в той час, коли апостол працював у Солуні, він пише: «…до справи давання і приймання для мене ви і раз, і вдруге мені посилали на мої потреби до Солуня». Тобто в Солуні є церква, Павло там проповідує, а йому хтось посилає гроші. Це були филип’яни, македонці.

І, відмовившись брати гроші в Коринті, Павло пише коринтянам: «Божу Євангелію благовістив для вас дармо… Оббирав я інші Церкви, приймаючи плату для служіння вам. А коли я прийшов до вас і терпів недостачу, то нікого я не обтяжив. Бо мій нестаток поповнили брати, що прийшли з Македонії» (2Кор.11:7-9).

Апостол Павло в цьому уривку говорить про плату за служіння. Проте нині не раз можна почути: «Ні, пасторам не можна зарплату платити!» І коли я чую такі слова, то одразу хочеться запитати того, хто так каже: «Ви коринтянин чи солунянин?» Тобто недуховний, незрілий, слабенький християнин. Тоді так — що з вас візьмеш… Бо ті, які вважають себе духовними, якими Павло називав филип’ян, добре розуміють, що служителі мають бути на церковному забезпеченні.

Візьмімо служителя, який працює. Він має дбати про три напрямки: церкву, сім’ю та роботу. Він п’ять днів зранку до вечора на роботі, щоб прогодувати сім’ю. Як християнину йому треба молитися, читати Біблію, книги читати, вчитися. Також треба зібрання проводити, народ відвідувати, проблеми вирішувати, певні питання з державою та іншими конфесіями треба узгоджувати. Тим більше, що тепер вимог до служителя набагато більше, ніж було раніше. Окрім того, у нього ще є сім’я, жінка і діти. Тож час і з жінкою провести треба, і з дітьми на відпочинок виїхати, і сімейні потреби закрити потрібно.

Скажіть, як служителю, який з понеділка до п’ятниці зранку до вечора на роботі, особливо якщо це важка фізична праця, потім ще готувати гарні проповіді, з людьми спілкуватися, якусь діяльність у церкві організовувати? Зазвичай посвячені служителі, які робили акцент на служінні, відчуваючи відповідальність перед Богом, ставили на останнє місце сім’ю, яка до певної міри приймала їх такими й розуміла. Якось один зі служителів розповідав, як його діти питали в дружини: «Мамо, а коли тато додому в гості прийде?» А ще чув про те, що діти одного служителя, коли він захворів, сказали церкві: «Він не наш. Він ваш. Він нам, дітям, часу не віддавав. Він служив лише церкві».

Практика показує, що деякі служителі, які вірно служили церкві, не вділяючи часу своїй сім’ї, мали дуже гіркі наслідки — їхні діти йшли у світ, хоча вони були насправді щирими та богобоязними служителями.

Щоб застерегти служителів від цієї помилки, поділюся власним уроком, який я засвоїв у 2018 році, коли мені робили операцію на спину. Це трохи складна й небезпечна операція. І коли я, який знаю багатьох служителів нашого братства особисто, потрапив у лікарню, то мало хто мені подзвонив чи до мене приїхав, а жінка була постійно зі мною. Урок у тому, що служитель, який віддає церкві роки-роки-роки, коли захворіє, лишиться з жінкою і дітьми, яких обділяв увагою, бо увесь час віддавав церкві. Хіба це справедливо?

Якщо служитель працює 8-10 годин на добу, 7-8 годин відводимо для сну, то для решти справ — молитви, читання, підготовки проповідей, зустрічей, зібрань, інших служінь, для дружини, дітей і домашніх справ у нього лишається 6-8 годин на добу. Чи ж можливо все встигнути за цей час? Якщо ж час, який служитель віддає роботі, присвятить церкві, то зможе зробити дуже багато, і в нього лишиться ще доволі часу, щоб віддати його сім’ї. Йому вже не треба бігти на роботу, бо його робота — в церкві. І нам треба до цього дорости, щоб ми могли забезпечувати наших служителів.

Я щиро закликаю церкви бути уважними до своїх служителів і дбати про їхнє матеріальне забезпечення, щоб вони не мали потреби працювати, а могли цей час повноцінно віддати служінню громаді.

Важливо не забувати і про тих, хто багато років служив у церкві. Хіба це справедливо, коли служитель віддав церкві десятки найкращих років, а потім його відпустили з миром, бо він передав служіння. І буває так, що навіть букета квітів йому не купили, не кажучи вже про якусь пенсію. Тобто він десятки років віддав ділу Божому, церкві Божій — і лишився ні з чим.

А чому б не вчинити, наприклад, так: брат, який вірно прослужив Богу 20-30 років, коли здав служіння, досягнувши певного віку, отримав новий електроавтомобіль, гідну пенсію і, якщо немає житла, — то гарненьку квартиру з ремонтом. Хай він на старості літ книги пише, молиться за всіх, відпочиває, далі підтримує людей, допомагає тим, кого лишив після себе. Тоді пастори хотіли б на пенсію вчасно піти, бо почувалися б авторитетними й потрібними.

То кого наслідуватимеш ти — недуховних коринтян чи богобоязних филип’ян?

Василь ПОПУДНИК

"Благовісник", 2,2025