«Батюшка» на передовій

Українська Церква ХВЄ готую до друку книгу «Пастор на війні». У ній зібрані історії-свідчення українських пасторів, які тією чи іншою мірою виконують служіння в умовах війни: хтось на передовій — як солдат, хтось — як капелан, хтось — допомагаючи військовим та цивільним безпосередньо в місцях воєнних дій.

Ми публікуємо в скороченому варіанті одне зі свідчень із майбутньої книги.

Я — уродженець Рівненщини. Хоч народився й зростав у християнській родині, але до Бога прийшов, коли мені було 20 років. І в мене одразу загорілося бажання бути не просто прихожанином церкви, а хотілося служити Богові на всі сто. Прийшло розуміння, від чого мене Бог порятував, тому жити звичайним життям недільного прихожанина церкви я не хотів.

Я став активним членом церкви, і не тільки був постійно в зібраннях, а й старався служити Богу поза церквою, наприклад, допомагав нужденним членам церкви, їздив на різні регіональні служіння, співав у молодіжному хорі. Прикладом активного служіння Богу стала мені моя рідна сестра Діна, яка вже тоді служила Богові місіонеркою в селі Малютинці, що на Полтавщині. Я прийняв водне хрещення зі своїм другом, із яким ми разом покаялися, і удвох поїхали на Полтавщину (як казали — поїхали на місію), щоб насамперед допомогти моїй сестрі (саме тоді в неї загинув в автокатастрофі чоловік).

Бог мене привів на працю в церкві полтавського села Вікторія. Там жила сестра Віра, яка гаряче молилася, щоби Бог послав до них служителя церкви. І Бог не тільки дав їй служителя, але й зятя — я одружився на Оксані, її доньці. Ми разом стали служити Богу в селі Вікторія та навколишніх селах, проводили євангелізації, дитячі служіння, розповсюджували християнські газети. І через рік побачили результат служіння — до церкви стали приєднуватися нові душі, які приймали водне хрещення. Це давало наснаги в подальшому служінні Господу.

Мене рукопоклали на служіння диякона церкви. Фактично я виконував служіння пастора, і офіційне рукопокладення могло би скоро відбутися, але події з 24 лютого 2022 року розпочали новий відлік не тільки в історії нашої країни, а й у моєму житті. Наша церква активно долучилася до допомоги військовим, тим більше, що в нашому селі була військова частина. І наші домівки, і дім молитви служили військовим. Ми навіть виготовляли в гаражі бронежилети. Потім, коли ворожі війська вже досить близько підійшли до нашої місцевості, більшість чоловіків нашого селища записалися в територіальну оборону, записався і я також. Ми робили нічні патрулювання в селищі. Потім мені прийшла повістка. Я не став шукати якихось лазівок, щоб уникнути призову в ЗСУ, а довірився Богу. Ще за десять років до цього я перебував в особливому молитовному стані й бачив видіння, як по небу летять літаки-винищувачі з червоними зірками. Я тоді подумав, що десь іде війна, не міг ні до чого прив’язати це видіння. Також Бог через пророцтва відкривав, що в моєму житті буде тяжкий період пустелі, із якого Бог мене виведе. Коли я отримав повістку, була молитва — і сестра з Володимирця пророкувала, що мене Бог проведе й поверне.

Моє уявлення про армію було зовсім не таким, яким усе виявилося насправді. Я побачив жорстоку реальність. Мене готували в піхоту. Але буквально за декілька днів до відправлення на фронт з’явилася потреба у водії БТРа, а в мене було водійське посвідчення, — і так я став водієм. Через два тижні я вже потрапив під такий обстріл градів, що інший військовий, який був зі мною і служив із 2014 року, сказав, що під такий обстріл він раніше ніколи не потрапляв. Увесь автомобіль був прошитий осколками, а на мені не було жодної подряпини. Я тоді зрозумів, що Бог конкретно показав, що Він може мене зберегти в пеклі війни.

Коли я був в навчальній частині, то з мене насміхалися як з віруючого, не сприймали й не розуміли моєї відмови від зброї. Але з часом всі пересвідчилися, що християнин може бути корисним і на передовій. Та навіть більше корисним у деяких моментах, ніж інші. Мені дали позивний «Батюшка». Так називають православних священників.

Бог часто показував Свою охорону. Не можу порахувати, скільки разів потрапляв під обстріли — і Бог оберігав. Наприклад, ми спали в одному приміщенні — і прямо під двері цього будинку прилетіла ракета «Ураган», яка застрягла в землі й не вибухнула. Бог постійно показує Свою милість. Мене призначили водієм командира взводу, а через місяць його поставили командиром роти. Він спочатку зовсім не вірив у Бога, але з часом став більше довіряти мені й пересвідчився, що Бог реально оберігає. Ми проїжджаємо, а одразу за нами прильоти — і так було багато разів, коли явно Бог оберігав. Треба бути глухим і сліпим, і запеклим серцем, щоб не зрозуміти, що над усім є вища сила. Коли вже був контрнаступ, ми заходили в одне село під Лиманом. Міст через річку був підірваний, тому їхали в об’їзд по насипній дамбі. Я був водієм авто, у якому сиділи одразу три командири. Ми спокійно проїхали той відрізок шляху. Але транспортний засіб, що рухався за нами, підірвався на міні. Мали підірватися й ми, бо проїхали по тій самій колії. Сапер, який потім на тому місці робив розмінування, побачив, що ще хтось проїжджав (а це був наш автомобіль). Він був здивований, що колеса пройшли прямо зверху по мінах. Для того, щоб така міна спрацювала, достатньо 200 кг, наше авто мало більшу вагу.

Приїхав комбат, ті командири йому про це розповідали й зробили висновки про надприродну охорону. Мене називали фартовим, хоч я розумію, що везіння тут ні до чого. Один військовий, який має великий досвід із 2015 року, підійшов до мене, поклав руку на мою нашивку «Батюшка» і сказав: «Напевно, ти — свята людина!» Бог знає мій рівень святості, хоч я намагаюся служити Йому чистою совістю. Це не так легко, коли перебуваєш в дуже грішному середовищі. Але й тут Бог дає сили.

Потім, коли відбувалася евакуація, я не тільки возив свого командира, а й командири інших рот просили саме мене, щоб їх вивозив. У них склалася думка, що якщо я буду водієм, то вони благополучно виїдуть у безпечну зону. Стало звичним видовищем: я їду, а за декілька десятків метрів від мене лягають міни.

За ці три роки, мабуть, немає такої зброї, від якої Бог мене не порятував. Це додає мені віри, бо я бачу Бога навіть у цьому. Я не лізу під обстріли, однак, коли треба їхати комусь вивозити поранених чи евакуйовувати наших військових, то доводиться їхати мені. Були випадки, коли водії відмовлялися їхати, тоді їхав я. Це не була моя сміливість, а довіра Богу. І всі дивляться на мене — як на представника живого Бога. Я не маю права проявляти боязливість. Напочатку страх був, але потім потенціал довіри Богу збільшився — і фізичного страху стало менше.

Було чудо Боже в Курській області. Нам дали завдання завезти на підкріплення штурмову бригаду й продукти. Ми висадили хлопців, їдемо далі, веземо продукти на наступну позицію. Нас засік дрон — і розпочався обстріл. Потім нам зателефонували й повідомили, що до нас уже летить ударний дрон «Ланцет», та наказали терміново ховатися. А як заховатися? Місцина така, що нема укриття. Бачимо стадо корів. Тільки ми доїхали до цих корів, як вони, мовби по команді, оточили наш автомобіль із усіх боків. Той дрон літав десь близько півгодини, але нас не побачив. Зі мною тоді був друг, який не сприймав мого свідчення. Я йому казав, що все творіння свідчить про живого Бога-Творця. То ці корови переконали його в реальності Бога. Як ми вийшли в безпечне місце, то він так і каже: «Уявляєш, як нас Бог закрив!»

Я двічі був поранений, але й тут я вбачаю Божу милість. Хоч може дехто сказати, що Бог забрав від мене Свій захист. У мій автомобіль влучила міна, я отримав контузію, лікувався, але живий із Божого милосердя.

У мене був сумнів, що, може, я даремно тут, що краще, щоб я був удома, служив Богу в церкві. Звичайно, не тільки мені, а й всім так було би краще, але я бачу реальні результати дії Духа Святого. Хто скаже військовим про любов Ісуса Христа, про прощення гріхів. Я не соромлюся Євангелії і свідчу при кожній можливості про Ісуса Христа. Командир не заперечує, коли я так роблю.

Мені доводиться часто вивозити тяжко поранених, і добре, коли біля них є той, хто пізнав живого Бога. Останні миті, слова покаяння із уст, запечених кров’ю... Дивом вселити надію в душу, яка через мить покине зранене тіло, — хто це зробить? Фактично, як таких капеланів немає серед військових на передовій. Я пересвідчуюся щодня, що я потрібний там, де нині є, — більше, ніж у церкві на пасторському служінні. Церква за мене щоденно молиться, має спеціальні години щодня, коли звершують за мене молитви. Я це відчуваю. Дякую Богу за Церкву та всіх вірних, хто молиться не тільки за мене, а й за всіх військових. Молитва має силу.

Бог дав мені позивний «Батюшка» не дарма. При знайомстві мені навіть нічого казати першому не доводиться, бо одразу запитують: «Чому Батюшка?»

Я намагаюся заохотити інших молитися за Божу охорону перед виїздом на передову. Не завжди це мені вдається, але завжди я сам молюся. Моє свідчення спонукує інших замислитися про Бога й побачити милість Божу в різних ситуаціях. Одні вже відкрито розповідали, як були в дуже тяжкій ситуації, то всі молилися до Бога. Коли починаєш свідчити, раптом з’ясовується, що за багатьох моляться вдома. У когось родичі, у когось друзі, просто знайомі.

Я сприймаю своє перебування в ЗСУ як служіння Богу. Уточнюю — служіння Богу, а відповідно — людям і Україні.

Мої друзі-пастори при зустрічі зі мною, бачачи, що я нормальний, не нервуюся, не маю психологічних травм, мовби не бачив крові, смерті, а був десь на курорті, мене подеколи запитують, як мені вдається не стати жорстоким, зберегти не тільки віру, а насамперед лагідність, дух Христів. Бо, на жаль, війна — це зло, багато військових отримують не тільки поранення фізичне, а й душевне. Коли згущається темрява, чіткіше бачиш світло Божої благодаті. Я відчував і відчуваю Божу близькість. Божою милістю я той, ким є. Тут не моя заслуга, а Боже милосердя, Божий супровід. Бог не покладе тягаря понад силу. І Він дає міць усе знести, вийти переможцем. Були моменти важкі, коли доводилося десь ховатися від усіх і слізно волати до Бога, — і приходило полегшення. Якщо бачиш покликання від Бога, розумієш, що ти недаремно на цьому місці, що тут представляєш Божу місію — тоді легше. Це так, мовби за тобою невидимо але реально стоїть Бог Духом Святим. Він завжди поруч. Серед матюків, жорстокості, бруду, гріха… Я навчився бути терпимим до людей навколо, не спотикатися на їхніх вчинках, а бачити глибше, їхню душу. Я вчуся дивитися на людей очима Ісуса Христа. Я не думаю, що насправді Бог тільки там, де святі моляться, усе так чистенько, усі відділені від грішників. Насправді Він ось тут, у цьому пеклі війни, поряд із кожним воїном. Я хочу виконати місію воїна Ісуса Христа. А не думати тільки влаштувати земне життя, зберегти його… «Хто хоче зберегти життя, той погубить його».

Основна моя служба — завозити людей на позиції, вивозити 200-х і 300-х. Іноді доводиться виносити на своїх плечах. Саме під обстрілами є нагода говорити людям про Бога.

Буває так, що не тільки скептично ставляться, а й насміхаються. Особливо дехто зі старших командирів. А потім приходять до мене і кажуть: «Колю, я хочу покаятися...» Мені періодично доводиться слухати такі речі, які ніхто нікому не скаже. Тобто доводиться виконувати й таке служіння. І Бог дає мудрості сказати потрібні слова, не нашкодити зраненій душі. Хоч насправді я себе не вважаю здібним на це служіння, та й офіційно ніхто мене не призначав.

Коли я був на лікуванні після другого поранення, яке отримав у Курській області, то мені залишили повідомлення з нашого підрозділу: «Батюшка, приїжджай скоріше, бо як тебе не стало, у нас нічого святого не залишилося!» Але це не моя заслуга. Я бачу, як над моїм авторитетом серед командирів і рядових конкретно працює Бог. Це ж не від моєї майстерності залежить, що міни не потрапляють у мій автомобіль. І друге: Бог забирає фізичний страх. Одного разу треба було вивезти з лісу військових нацгвардії, яких накрили градами, — і вони дуже постраждали. Я поїхав, вивіз цих людей, а нас зустрічає їхній водій, який буквально тремтить від страху. Він відмовився їхати.

Я бачив реально сміливих людей, до яких мені далеко. Один такий із розвідки, який пройшов дуже багато й має чотири поранення. Він не з нашого підрозділу, але завжди просив комбата, щоб тільки «Батюшка» їх вивозив із позиції. Він ще мені казав, щоб я не ображався, що вони мене смикають.

На війні тяжко, але тяжче бачити стільки людей, які гинуть. Мені тяжко бути без сім’ї, діток, я скучаю за ними. Зустрічі бувають украй рідко. Ось мав тривалий час спілкування під час лікування. Але віра в Бога тримає мене на війні. Власне, і в тилу віра в Бога тримає людей. Моліться, щоби Бог втрутився — і ця війна закінчилася. Я оптиміст, і в мене є надія, що Бог дасть Свою допомогу Україні. Бог допоможе Україні вистояти — буде перемога. Ми будемо спільно дякувати Богу за це. Тільки з Божою силою й підтримкою ми переможемо.

Микола ГУБЕНЯ

"Благовісник", 2,2025