Бог наповнив моє життя Собою

Я народилася в Миколаївській області, у місті Снігурівка, яке було десять місяців під окупацію. Тепер, слава Богу, воно вже звільнене. Народилася я в простій українській сім’ї, яка нічим не відрізнялася від інших. Сім’я велика — нас, дітей, п’ятеро. Крім мене, у батьків ще є дві дочки та двоє синів, старших за мене. І родина наша велика й дуже близька між собою. Ми спілкуємося зі всіма родичами — із двоюрідними й троюрідними.

Перші кроки віри

З дитинства я знала про Бога від своєї мами, яка для мене була дуже великим прикладом побожної людини. Вона щиро любила Бога й прищепила мені любов до Нього, до молитви. Я пам’ятаю моменти, коли мама молилася вночі за всіх нас, і мені подобалося до неї приходити. Я була ще маленька, десь чотири-п’ять років. Приходячи до мами, я ставала поруч із нею на коліна й просто повторювала її слова. Мені подобалося з нею молитися.

А мій тато в той час любив випити. І так часто бувало, що ми його забирали п’яного з того чи іншого місця. Одного вечора ми з мамою чекали його до самої ночі. Тоді дуже багато молилися за нього. Це якось по-особливому відбилося в моїй пам’яті.

Були також моменти, коли після недільного служіння ми приходили додому, розпалювали пічку, і мама ставала біля неї й молилася. А я була поруч. У ті моменти вона часто плакала, і я плакала разом із нею. Бог торкався мого серця, хоча я не розуміла, чому плачу — просто сльози лилися. Я розуміла, що щось відбувається в моєму серці, у моїй душі. Я наче відчувала якусь теплоту… Дотепер пам’ятаю ті молитви.

Коли мені було дев’ять років, покаявся тато. Це було на різдвяному служінні. Я дуже тоді розпакалася, бо розуміла, що щось зміниться, щось буде хороше, якийсь особливий період у нашій сім’ї починається. І це справді було так. Шість наступних років у нашій сім’ї була ідилія. Пам’ятаю, у нас з’явилися якісь сімейні традиції. Ми любили читати Біблію всі разом. Тато нас закликав читати Біблію самостійно. У нас був домашній розбір Слова. Звісно, разом із цим з’явилися й певні заборони. Тато дуже-дуже пильно придивлявся до наших друзів і не дозволяв нам дружити з людьми, які погано на нас впливають. Саме тоді він викинув телевізор, бо до того часу ми дивилися телевізор.

Проте ці шість років відбиваються якимось теплом в моїй пам’яті. Це було щире християнське життя багатодітної сім’ї. Ми ходили в недільну школу, і я дуже любила відвідувати її. Але, звісно, у мене були невіруючі друзі в школі, тому моє життя було таким: то до Бога — то у світ, не було в мені міцної основи віри. Я дивилася на маму й думала: чому в неї так виходить жити — завжди любити, завжди молитися, бути постійною, а в мене так не виходить.

Випробування

І тут у моєму житті сталося те, що зазвичай стається в житті кожної людини, — прийшли випробування

Мені було 15 років, коли мого тата забрали в АТО. Я пам’ятаю, що в той день гуляла зі своєю подругою, коли мені зателефонували й попросили швидко прийти додому. Сказали, що тата забирають на війну і треба з ним попрощатися. У той вечір усі плакали. Моя бабуся й мама були особливо засмучені. Я також відчула невимовний біль у серці, бо зрозуміла, що відтепер буде по-іншому. Знову щось зміниться в нашому житті, і вже, на жаль, не на краще.

Пригадую, як ми прощалися з татом. Пастор церкви, у яку ми ходили, дуже плакав, наче ми назавжди прощалися. І дійсно, усе змінилося за тих пів року, коли тато був на війні. Він приїжджав до нас рідко. І в останні рази, коли він приїжджав додому, я відчувала, що то не той тато, який був раніше. Не той християнин.

Згодом мені мама сказала, що тато знову став пити. Він просто не витримав того, що побачив на війні. І мені це завдало великого болю й страху. Я дуже боялася, що він повернеться до свого попереднього способу життя. І так воно й сталося.

Тато повернувся додому, бо під час служби отримав дуже складні хвороби, через які його демобілізували. Став дуже сильно пити, і його відлучили від церкви.

Я тоді запитувала Бога: «Боже, чому так?» Своїм дитячим розумом не могла осмислити всього, що відбувається, і чому саме так Бог веде. Мені здавалося, якщо моя мама щиро вірить, якщо мій тато щиро вірив, то як Бог міг допустити, що він знову відійшов і мама знову плаче? І десь тоді закралися якісь сумніви щодо Бога. Я не до кінця Його розуміла, але навчилася з цим жити.

Розчарування

Як і в багатьох дівчат, у мене була дуже велика мрія вступити до вишу та отримати спеціальність. Я дуже любила вчитися, була активісткою, завжди десь виступала, брала участь у різних заходах, на яких представляла школу.

І ось 11-й клас. Зима. 6 грудня. Пам’ятаю цей день, як сьогодні, бо знову сталася біда в нашій сім’ї. Мій старший брат здружився з нехорошими хлопцями й потрапив у дуже важку ситуацію. Його звинуватили у злочині та згодом ув’язнили на 10 років. Коли прийшли поліцейські його забирати, він покликав мене, обійняв і сказав: «Аня, я хочу, щоб ти повірила, що я не робив того». Для мене ця ситуація стала страшним ударом. У мені знову постало безліч «чому» до Бога. Братові я сказала, що йому вірю, зайшла до його кімнати й зачинила за собою двері. Потім просто впала на його ліжко й кричала до Бога, просто кричала: «Боже, де ти? Чому так? Чому ми в Тебе віримо, а Ти допускаєш таке в нашому житті?»

Я дивилася на біль своїх батьків. У тата після цього стався психоз, він знову став пити. Мій найстарший брат теж не витримав — і став уживати алкоголь. Це був дуже важкий час для нашої сім’ї. І через те моя образа на Бога зростала. Оскільки я дуже багато пропустила уроків у школі, то стала гірше вчитися.

Я відчувала біль і порожнечу в серці, якої не могла нічим заповнити. Здавалося, ніби якась дірка з’явилася в моїй душі.

Щоб полегшити біль, здружилася з однією хорошою компанією, яка виявилася не дуже хорошою. Але мені там було набагато простіше, бо я могла висловити свій біль, а вдома я закрилася від батьків, бо ми не могли порозумітися. Закрилася я й від церкви, хоча не переставала відвідувати зібрань. Кожної середи й неділі я ходила в церкву, але перестала відчувати Бога так, як відчувала його в дитинстві. Просто ходила туди, бо так хотіла моя мама, яка не переставала молитися за мене.

Потім моя старша сестра прийняла водне хрещення, і я, дивлячись на неї, хотіла теж бути такою твердою у вірі. І коли Бог мене торкався, я плакала. Але порожнеча була сильнішою.

Згодом усі мої мрії вступити до вишу й поїхати в інше місто з подружками просто зруйнувалися. Моя мама зі слізьми просила мене залишитися в нашому місті й вступити в училище, бо в нас не вистачало грошей на моє навчання. Я не хотіла йти в те училище, бо знала, що там формуються не зовсім добрі компанії й нічого хорошого не відбувається, але змирилася з тим.

Підйоми й падіння

Того літа я по-особливому відчула Бога. Він по-особливому до мене проговорив, і мені було дуже добре з Ним. Я думала, що це той момент, від якого я назавжди буду з Богом. Я від Нього не відвернуся, не втечу нікуди. Я була впевнена у своїй вірі, у своїх силах, що зможу все здолати. І справді — перший місяць навчання був досить хороший. Я була прикладом для інших.

Моєму братові тоді саме винесли остаточний вирок, і я зрозуміла, що Бог нічого не змінить. Не сталося нічого з того, у що вірила моя мама. А вона вірила, що Бог спасе, якось вступиться. Та коли нічого не відбулося, прийшла якась прохолода до Бога. Я знову стала шукати підтримки в друзів. Вони були начебто дуже хорошими, принаймні, до мене. Після училища ми любили піти до моєї подружки додому подивитися якийсь фільм. Для них було звичним випити трохи вина чи пива. І вони стали мене спонукати до цього.

У мене ж іще з дитинства було закладено, що робити цього не можна, але вперше я наважилася випити, щоб зробити на зло Богові. Я на Нього була настільки ображена, що цим хотіла показати: «Так, як мені боляче, то хай і Тобі буде так боляче». Це стало початком найтяжчого періоду мого життя.

Я все більше почала пропускати навчання й прогулювати його з друзями. А потім почалося те, чого я ніколи собі не дозволяла: одна цигарка, друга, третя. Іноді напивалася до нестями, так, що не могла потім дійти додому. Мені було соромно перед батьками, не хотіла, щоб вони знали, що я роблю, тому просто відвернулася від них.

Наодинці з болем

У мене було таке відчуття, наче я самотня в цьому світі. Я нікому не могла розказати, що не хочу цього робити, що мені несила далі так жити. Думала, що всі відвернулися від мене, але насправді — то я відвернулася від усіх.

Я просто загнала себе в глухий кут, не хотіла слухати ні батьків, ні свою старшу сестру. Пастор церкви, у яку ми ходили, дуже часто намагався зі мною поговорити, бо, мабуть, відчував, що в моїй душі робиться щось дуже погане. Але я не хотіла з ним спілкуватися, бо думала, що коли розповім йому про себе, він нічого не зрозуміє. І от із таким тягарем я жила майже два місяці.

Останні два тижні я приходила додому, набирала свою невіруючу подружку й просто плакала їй у трубку, бо не розуміла, що робити з цим. Прірва в душі глибшала, і до мене стали приходити думки, що вже краще не стане і мені взагалі нема сенсу продовжувати якось боротися, бо я роблю боляче всім, хто мене любить. Я прийшла до думки, що моє життя взагалі не має сенсу, це просто повторення одного й того ж самого день у день.

Хоча я добре знала, що Бог може змінити мене, що моїх сил недостатньо, щоб помінялося моє мислення, бо я багато спроб робила й нічого не виходило. Одного разу пастор запропонував мені поїхати на конференцію з нашою молоддю. До того я часто відмовлялася, бо здавалося, що це не приносить ніякого результату. Та цього разу вирішила поїхати.

Відродження

У той час мені було настільки важко, як ніколи в житті. Настільки боліло, що не хотілося навіть жити. Моя перша молитва за довгий період часу була як ультиматум Богові: «Боже, я їду на цю конференцію, але якщо Ти мене не зміниш, якщо Ти щось не зробиш у моєму житті, то я не хочу більше так жити. Усе — я здаюся!»

Я тепер ніколи б не сказала таких слів Богові, але тоді так звернулася до Нього, виливаючи свій біль.

Перша половина конференції взагалі мене не торкалася. Я не розуміла, чому сюди приїхала. Тож, вийшовши на перерву, глянула на небо й сказала: «Боже, Ти мене забув? Чи немає сенсу мене спасати, бо я дуже багато болю Тобі завдала?» І в ту мить мені здавалося, що Бог просто кинув мене напризволяще, бо я сама себе до цього довела.

Потім була друга частина конференції. Я пам’ятаю, як зайшла в залу. Тоді вже звучала проповідь. І раптом щось стало відбуватися в моєму серці. Я заплакала, відчула, що щось змінюється, наче моє брудне серце просто виривається зсередини. І коли був заклик до покаяння, то я не сама вийшла, а мене просто наче якась сила виштовхнула вперед.

Уже тоді я чітко розуміла, що щось зміниться. Я чи не вперше впевнено проказала: «Боже, я віддаю своє життя Тобі. Більше не хочу жити без Тебе, бо інакше просто помру…»

Я назавжди запам’ятала цей день. Це було 28 жовтня 2016 року. Тоді я повернулася додому з такою радістю, якої не відчувала вже багато-багато років. Наступного дня я зустрілася з пастором. Це була перша людина, якій я розповіла про все, що відбувалося в моєму серці, у моїй душі. А він стояв і плакав від того, що знав мене з дитинства, але не зумів побачити того болю, який я носила у своєму серці. І тільки Бог бачив цей біль і врятував мене з цієї темряви.

Життя з Богом

Відтоді Бог став могутньо діяти в моєму житті. Якось ми поїхали з молоддю до однієї церкви, де Бог показав видіння стосовно моєї душі: ніби вона — глечик, і рука сатани підіймає цей глечик на велику висоту, а потім з усієї сили кидає його донизу. Він летить із неймовірною швидкістю, але біля самої землі його підхоплює рука молитви. На тому глечику з’являється тільки малесенька тріщина, але він цілий.

І тоді я зрозуміла, що тоді, коли мені здавалося, що від мене відвернулися всі, що я самотня, за мене хтось молився, я була комусь потрібна. Я знаю, що за мене молилися мама й тато, моя церква. Але сатана закрив мій розум і обманював мене, кажучи, що я нікому не потрібна.

Відтоді почалися дуже великі переміни в моєму житті та в житті моєї родини. За тиждень до весілля моєї сестри тато повернувся до Бога. Я бачила в ньому переміну. Бог змінив його серце, вилікував його рани. Він став їздити по тюрмах і проповідувати про Бога людям. Мій брат, який у тюрмі, теж навернувся до Бога, і Господь його хрестив Духом Святим. Я знаю, що Бог приведе до покаяння й мого найстаршого брата. Ми за нього молимося.

Коли я побачила ці всі зміни, у мені зародилося бажання бути місіонеркою — робити щось для Бога, бо я оцінила Його жертву, оцінила те, що Він зробив для мене. Бог навчив мене любити своє життя. Він показував через природу, через людей, через певні обставини, через здійснення моїх мрій, що любить мене. І вчив любити й цінувати кожну мить, помічати те, чого раніше я не помічала. Моє серце стало наповнюватися теплом і радістю, яких я не знала раніше. Також Бог став здійснювати мої мрії. Він довірив мені працю з дітьми, бо я дуже мріяла стати вчителькою. Тепер я вчителька недільної школи, проводжу табори з командою. Це наповнило моє життя просто неймовірним сенсом. Бог наповнив моє життя Собою, і я зрозуміла, що найбільше щастя — бути поряд із Богом.

Якщо ти проходиш через складні моменти в житті, знай — Господь дуже любить тебе. І якщо тобі дуже важко і здається, що біля тебе нікого немає, повір, що Господь дуже близько — на відстані молитви. Просто відкрий Йому своє серце, розкажи, що тобі болить, як ти втомився і, можливо, вже хочеш опустити руки. Я тебе запевняю, що Господь обов’язково простягне тобі Свою руку допомоги. І ти побачиш, Який Він величний і чудесний.

Анна ПАНКРАТЬЄВА,
за матеріалами програми «Євангельська звістка»

"Благовісник", 2024,2