Степан Веремчук:
«Виконувати пасторське служіння не так вже й легко,
але це велике благословення…»

Перший голова Волинського об’єднання церков ХВЄ Степан Васильович Веремчук багато років присвятив служінню Богові. Починав у далеких 1960-х як диякон луцької церкви ХВЄ. Потім був обраний пресвітером цієї церкви, заступником старшого пресвітера об’єднання (тоді ще ВСЄХБ). Стояв при витоках створення Української Церкви Християн Віри Євангельської, очоливши її Волинське об’єднання, до формування якого доклав багато зусиль. За його ініціативи та невтомної праці започаткувала свою діяльність іще одна церква в місті Луцьку — «Віфанія».

У червні цього року Степану Васильовичу виповнюється 89 років, проте його багаторічне служіння, посвячене життя та щирі підбадьорливі слова надихають багатьох і дотепер. У 2023 році студія «Крок назустріч» випустила фільм-розповідь служителя про його життя та працю, про його сумні та радісні будні, у яких були й Божі чудеса, і людська підтримка. А ми пропонуємо вашій увазі його розповідь.

Дитинство

Я народився в православній сім’ї 12 червня 1936 року в селі Стобихів Камінь-Каширського району Волинської області. Дитинство було звичайним, як у всіх на той час: школа, ігри з друзями, домашні обов’язки. Пас корови, вівці, допомагав по господарству батькам.

Батьки іноді брали мене до православної церкви. Пам’ятаю, як там святкували Пасху. Мама навчила мене молитися «Отче наш». У нашому селі була група віруючих-п’ятдесятників. Вони вечорами збиралися у своїх домівках на зібрання. Моя мама іноді відвідувала ці зібрання. А згодом і покаялася. І після того вечірні зібрання стали проводити в нашому домі. Я завжди сидів у другій кімнаті, але двері були відчинені. Тому чув, як проповідували, як співали. І багато з цього відкладалося в моїй пам’яті. Тобто я отримав певне розуміння, хто такі віруючі, якими є їхні зібрання, а також дізнався деякі історії зі Слова Божого.

Я дуже добре запам’ятав день, коли німці окупували наше село в 1941 році. Пригадую, що то була неділя. Я сидів і дивився у вікно. З вікна було видно сусідський садок, а в ньому — багато зайців. Такого я ніколи не бачив. Тому покликав тата: «Тату, глянь, скільки тут зайців. Чого вони тут?» Тато відповів: «Та я сам не знаю. Ніколи такого не бачив».

Минуло зовсім небагато часу, і ми почули, що в село в’їжджають німці — на мотоциклах, на підводах, тягнуть зброю, іде піше військо. Пригадую також, як вони відступали. Я заліз на вишню, бо якраз достигли плоди. Аж тут раптом почалися вибухи. Я хутенько сховався. І лише згодом дізнався, що тоді наше село було звільнене від німецької армії.

Навернення

У 1952 році ми з батьками переселилися в Дніпропетровську область — у село Вишневецьке Синельниківського району. Це було державне переселення за бажанням. Там теж у нашій хаті збиралися віруючі. Якось одного недільного дня я планував іти погуляти, але в кімнаті зібралися віруючі. І мені треба було пройти через цю кімнату, у якій проводилися зібрання, бо не встиг вийти до його початку. І коли я хотів вийти на двір через цю кімнату, то почув псалом (а тоді частіше співали російською): «Словно птичка, что в клетке томится, рвется, хочет на волю идти, так и ты все куда-то стремишься вдаль от этой мирской суеты». Ці слова дивно вплинули на мене. Першою думкою було: «Як вони про мене знають?» А друга думка: «А, може, це Бог говорить до мене?» Я завагався, чи то йти мені гуляти, чи лишитися, і раптом у серці зазвучали слова: «Або сьогодні, або ніколи». Тому, коли закінчився псалом, я відчинив двері в кімнату, де були зібрані віруючі, і сказав: «Помоліться за мене — я хочу служити Богові». Люди неймовірно зраділи. Мама стала плакати. Тоді мені було 16 років. Відтоді я служу Богові.

Хрещення

Це була ніч 1952 року. Хрещення я приймав після 12-ї години ночі, тому що відкрито не міг цього зробити, оскільки за це змушені були б відповідати ті, хто мене хрестив. Пам’ятаю, що хрестив мене диякон місцевої церкви Юхим Василюк. Тоді на березі ставка, де я давав Богові обітницю доброго сумління, стояло лише з десяток людей. Моя мама була вже тоді членом церкви, тато — був невіруючим, але не мав нічого проти того, щоб я став християнином. Він покаявся згодом.

Повернення на Волинь та служба в армії

Навесні 1955 року я переїхав з Дніпропетровщини в Торчин, що на Волині. Це селище тоді було райцентром, і я влаштувався на роботу шофера на цегельний завод. Відвідував торчинську церкву та інші сусідні церкви. У тому ж році мене забрали в армію, де я провів три роки. Служив у Німеччині. Спочатку мені було дуже важко, але коли нас привезли в Німеччину, стало легше. Там за нами був чіткий контроль і краще годували, ніж у СРСР. Хоча я був християнином, ніхто до мене жодних претензій не пред’являв, тому що їм були потрібні водії, які мали хоча б якийсь стаж. А в мене було вісім місяців водійського стажу, тому мене одразу ж взяли як водія для доставки продовольства.

Із собою я взяв від руки переписаний співник. Постійно читав ці псалми, молився на самоті, коли мав таку змогу, особливо коли їхав сам у автомобілі.

Після армії я зупинився на постійне проживання в місті Луцьку. Це була рання весна 1959 року. Тоді в Луцьку вже була сформована церква християн віри євангельської — п’ятдесятників. Вона налічувала приблизно 40 членів. Керівником цієї громади був Володимир Антонович Рихлюк. Я одразу приєднався до цієї церкви і влився в її життя, із якою пов’язаний і дотепер.

Церква в Луцьку

Я вважаю, що пастор Володимир Антонович був обдарованою людиною. Він був освічений, мав здібність до пасторського служіння. І якось так сталося, що він притягнув мене до служіння майже з перших днів мого прибуття в Луцьк. Я ще не був тоді проповідником, бо не мав ні Біблії, ні навіть Євангелії. Щоб прочитати Слово Боже, мені треба було його десь позичити. Тому й проповідувати мені було важко. Але я розумів, що це важливо. Тому коли брат Володимир мене постійно спонукував до проповіді, я погоджувався. І з 1959 до 1963 року зростав як проповідник місцевої церкви в Луцьку. 1963 року мене було обрано на дияконське служіння. 1981-го — став пастором луцької церкви. 1985 року пасторська конференція служителів Волині обрала мене першим заступником старшого пресвітера Волинської області (тоді ще об’єднаного з баптистами союзу). А 1989-го прийняв служіння старшого пресвітера церков ХВЄ Волинської області, яке виконував до 2006 року.

Якщо відверто сказати, я чинив так, як Бог давав, і вважав, що все в житті було від Бога. Планувати щось наперед було важко. Бо на ті служіння, які були мені доручені, обирали мене, а не я сам прагнув цього. Я довірявся тому, як вів Бог, як Він прихиляв серця людей, які голосували.

За час мого служіння було багато проблемних моментів, але й багато радісних. І Бог завжди був поруч, підбадьорював, допомагав. Особливо важкими були питання обрання чи відставки деяких служителів у церквах, церковні конфлікти, а також складні питання в подружній сфері. Але ми бачили Божу руку в тому, що Він хрестив Духом Святим, оздоровлював хворих, звільняв від злих духів. Це моменти неймовірного переживання Божої присутності.

Степан Веремчук проповідує в луцькому домі молитві, що на вул. Кічкарівська, 1977 рік

Божі чудеса

Будучи ще молодим, я влаштувався на роботу шофером на автобазі в Луцьку. Працював на самоскиді в другу зміну. Моя робота полягала в тому, щоб возити глину з кар’єру на цегельний завод міста Луцька. І було таке, що після 12 години ночі я їхав завантажений на завод і дорогою заснув за кермом. Коли я прокинувся, то дуже злякався й одразу зупинив машину. Мені спочатку здалося, що я щось вчинив недобре, але поглянувши, що машина справна й рухається рівним ходом, заспокоївся.

Ще коли я прокинувся, то ніби відчув, що хтось сидів справа зі мною поруч і раптом зник, хоча я сам був у кабіні. Відчуття сторонньої присутності ще певний час залишалося. Мені в пам’яті навіть лишилося те, як цей хтось став зникати. Я роздумував про цей випадок і, як віруюча людина, прийшов до висновку, що Бог через це хоче мені щось показати. Тому я сказав собі: «Якщо хтось був зі мною, значить він оберігав і притримував моє кермо, коли я заснув». І ця думка неймовірно мене заспокоїла. Я знав, що не зміг би подолати цього шляху без пригод, якби не Божа допомога. Там треба було переїжджати через місточок, а також було багато поворотів. Тому я щиро дякував Богові за Його присутність.

Коли їхав назад, то заміряв довжину шляху, який подолав, коли спав. Це було більше кілометра, і ніяких слідів того, що я якось не так їхав, на дорозі не було. Я щиро подякував Богові за Його охорону. Це для мене справжнє чудо.

Ще одне чудо мені по-особли­вому запам’яталося. Я вже тоді виконував служіння старшого пресвітера. І якось раптом відчув сильний біль у животі. Мені нічого не допомагало, тому звернувся в обласну лікарню. Після обстеження мені діагностували рак шлунку й спрямували в онкодиспансер.

Прийшовши додому (а там якраз нікого не було), я став сильно плакати й молитися. Десь ображався, про щось просив у Бога, а потім ліг на підлогу — і до мене прийшло таке почуття, якого я не можу описати. Раптом замість смутку й болю серце сповнилося невимовною радістю. Розум відчуває, що хоче плакати, але в серці втіха. Певний час у мені тривала ця боротьба, протягом якої до мене прийшло заспокоєння, і я відчув, що мій біль стих. Після цього я задрімав прямо на підлозі. Коли прокинувся, то пішов на ліжко вже без жодного болю.

Уранці, узявши всі папери з попереднього обстеження, поїхав в онколікарню. Хірурги мене оглянули й сказали, що нічого з того, що записано у висновках лікарів обласної лікарні, не знаходять у мене. Мене ще раз ретельно перевірили — і не підтвердили попереднього діагнозу.

Ще їдучи в цю лікарню, я відчував, що буде саме так, бо знав, що мене зцілив Бог. І це ж саме згодом мені підтвердив Бог через пророцтво, яке було до мене в одній із церков на Рівненщині. Тож із Божою милістю я живу й до сьогодні, і цих чудес, які Бог звершив у моєму житті, я ніколи не забуду.

Часи випробувань

Ще за часів атеїзму, коли в нашій країні царювала комуністична влада, церква в Луцьку зростала, хоча для віруючих, особливо для п’ятдесятників, це був дуже важкий час. Молодь не мала змоги навчатися в вищих навчальних закладах. Якщо ти віруючий, чи, як нас називали, «сектант», то не зможеш здобувати освіту, бо не складеш ні вступних, ні випускних екзаменів із атеїзму, історії партії і т. ін. Якщо ти відповідатимеш відповідно до їхніх переконань, відмовляючись від власних, тоді в тебе будуть певні шанси на вступ, а якщо ні — то дорога закрита. Крім того, було багато проблем на роботі. Місцева партійна організація завжди мала претензії до наших членів церкви. Вони не могли бути на керівних посадах. Також ми збиралися по квартирах. Був навіть короткий період часу, коли проводили зібрання в лищенському лісі. Було таке, що сусіди телефонували в міліцію — і приходили представники влади, які забирали в нас всю друковану літературу: Біблії, Євангелії, написані від руки пісенники й іншу духовну літературу. Завжди складали протоколи, штрафували. Але з Божої милості все це змінилося. Коли прийшло полегшення, то ми вирішили будувати дім молитви, тому що збиратися в хатах було дуже незручно — бракувало місця. Луцька церква була розбита на дві дільниці. Похорон і весілля ми робили разом, а причастя чи зібрання проводили по дільницях.

Будівництво дому молитви

Під час Перебудови, 1989 року ми отримали дозвіл на будівництво дому молитви і ділянку на окраїні міста. Спочатку збудували кухню, столярний цех, склад, а тоді вже звели намет, де стала збиратися молодь на служіння. А згодом, коли ми отримали дозвіл для цього, стала збиратися і вся церква для проведення зібрань.

Ділянку для будівництва нам дали не найкращу. Це була балка, але ми завезли туди багато землі, вирівняли територію, підняли її і стали зводити дім молитви відповідно до проєкту. 26 травня 1990 року була звершена перша молитва за початок будівництва.

Перед нами стояло питання, хто буде вести це будівництво. Тож ми молилися й про це. І Бог дав нам таких людей. Ними стали Василь Самчук і Євген Мельничук. Брат Василь більше займався проєктами, а Євген — керував на місці будівництва. Згодом Василь Самчук емігрував до Америки. А Євген Мельничук вів це будівництво аж до його закінчення. Не мали ми особливого досвіду будівництва таких великих споруд, але цей будинок міцно стоїть і дотепер і виконує своє призначення. Це дім молитви нинішньої «Церкви Христа-Спасителя».

Постачанням матеріалів займалися Петро Кравчук і Антон Харковець. На роботу щодня виходило дуже багато людей — аж до ста. Постачанням інвентарю і всього потрібного для проведення робіт займався Володимир Харченко. І вже через шість місяців від початку будівництва в підвальному приміщенні провели перше зібрання. А 18 серпня 1991 року відбулося посвячення дому молитви. Це була радісна подія для всіх нас. Нас відвідала місцева влада, зарубіжні гості, брати і сестри з інших церков. Було велике й радісне зібрання.

Після відкриття дому молитви я передав служіння пресвітера церкви, тому що в той час активно формувалося об’єднання церков ХВЄ Волині, яке я очолював, і мені було дуже важко суміщати ці два служіння.

Згодом був такий момент, коли я хотів залишити служіння в об’єднанні й просто перейти в церкву. Але мені приснився сон, що я ніби хочу пересісти в інший човен, але чую голос, що це ще не мій час. Мій час прийде пізніше. Прокинувшись, я зрозумів, що це служіння — Боже доручення для мене натепер. Тому став дякувати Богові за це наставлення й молитися, щоб Господь дав мені сили впоратися з цією працею. І Він відповів на мою молитву.

Розвиток обласного об’єднання церков ХВЄ Волині

Початок діяльності Волинського об’єднання нашого братства був таким. До 1989 року державними органами була зареєстрована одна конфесія — євангельські християни баптисти. Інші, зокрема й п’ятдесятники, були розпорошені й мали різні назви. Та в 1989 році в Москві зібрали представників різних п’ятдесятницьких об’єднань і запропонували утворити єдине об’єднання ХВЄП. Ті представники, повернувшись в Україну, організували оргкомітет, що складався з 12 людей — по троє людей із кожного п’ятдесятницького напрямку, який готовий був долучитися до цього об’єднання. Там було складено графік проведення пасторських конференцій для обрання старших пресвітерів регіональних об’єднань, їхніх перших заступників та обласних рад.

На Волині ця конференція відбулася 4 липня 1989 року. Там старшим пресвітером мене й було обрано. З часом було сформовано обласну раду, правління, відділи й обрано заступників. Відтоді Волинське об’єднання церков розпочало свою активну діяльність. 1995 року мене рукопоклали на єпископське служіння.

Не всі сприйняли утворення такого об’єднання однозначно, як і будь-яке нововведення. Одні раділи, що ми об’єднуємося, бо розуміли, що це сила. Інші не довіряли й казали, що це поступки державі, яка хоче нас контролювати. І це мало під собою теж певний багатолітній досвід. Тому я міг зрозуміти й таких людей. Це були перші кроки до демократії, і не всі могли довіритися владі й прийняти думку, що нарешті прийшла омріяна свобода.

Мені з різними братами довелося відвідати безліч церков та груп, пояснювати, вмовляти, переконувати їх долучитися до цього об’єднання. Правда, Бог давав мудрості й сили. І вважаю, що нам вдалося об’єднати 99% п’ятдесятницьких громад.

За час мого служіння було проведено безліч зустрічей, бесід. Можливо, не всі питання вдалося вирішити під час першої бесіди, але з Божою допомогою нам вдавалося знаходити вихід із найскладніших проблем. І я щиро дякую за це Господу.

Звісно, не все було ідеально. І в будь-якій праці завжди можна щось покращити. Та й хочу сказати, що виконувати пасторське, а тим більше єпископське служіння не так вже й легко. Але це велике благословення для мене. Я завжди нагадував братам на наших конференціях, як важливо молитися за своє служіння, дякувати Богові, що Він доручив таку працю нам, удосконалювати своє служіння, вивчати Біблію, черпати з того джерела, тому що це невичерпне джерело Божої мудрості. Я думаю, що це нагадування й спонукування підтримувало багатьох братів у служінні. І хай ці слова стануть спонукою і підбадьоренням для вас, дорогі служителі, які виконуєте цю нелегку працю після нас.

За матеріалами телестудії «Крок назустріч»

"Благовісник", 2,2025