Ростислав Мурах: «Пасторський департамент—
мій пріоритет на цьому етапі життя

Про Пасторський департамент

2023 року в складі УЦХВЄ з’явився новий підрозділ — Департамент пасторського служіння. Про його цілі, діяльність та плани, а також про загальну проблематику праці пастора спілкуємося з очільником департаменту старшим пресвітером Хмельницького об’єднання УЦХВЄ Ростиславом Мурахом.

— Що робить і які цілі ставить перед собою Пасторський департамент?
— Пропозиція щодо створення Департаменту пасторського служіння прозвучала під час звітно-виборної конференції 2023 року. Мені запропонували взяти відповідальність за це служіння, і я вдячний за довіру.
Ідея Департаменту в тому, щоб допомогти служителям у здійсненні їхньої місії. Його особливість — він не має обласних представництв. Моя роль — бути помічником для старших пресвітерів та з’єднуючою ланкою між керівництвом братства і пасторами.

Мета Департаменту — забезпечити кваліфікованими пасторами всі церкви УЦХВЄ, надати різносторонню допомогу пасторам у звершенні їхнього служіння. Завдання Департаменту: 1) допомагати старшим пресвітерам обласних об’єднань у звершенні душеопікунської роботи з пресвітерами; 2) постійне підвищення кваліфікаційного рівня, збудування, навчання, обмін досвідом служителів обласних об’єднань; 3) підготовка нових служителів; 4) відновлення сил служителів та зміцнення їхніх родин; 5) матеріальна підтримка служителів. Уже маємо певні напрацювання в цих напрямках.

Ще одна особливість Департаменту в тому, що він тісно пов’язаний із Департаментами освіти, душеопікунства та молодіжного служіння. Адже наші цілі та завдання багато в чому перетинаються. Тому, коли робили першу офлайн-зустріч нашої команди у квітні 2025 року, запросили й представників вищезгаданих відомств. Разом планували роботу, розробляли бачення та обговорювали деякі конкретні кроки.

Дякуємо Богові за служіння інших департаментів. Великою мірою ми сьогодні спираємося на їхні напрацювання, використовуємо їхні ресурси, наприклад, програми «Менахем», «Зцілення душевних ран». Щоб не «винаходити велосипед», беремо на озброєння ті готові матеріали, які актуальні для Департаменту пасторського служіння. З іншого боку, це добре і для них, адже ми допомагаємо охоплювати цими інструментами ширшу аудиторію.

— Хто входить у команду Департаменту пасторського служіння?
— Варто зазначити, що Департамент перебуває в процесі формування, і команда буде поповнюватися. Наразі до нашої робочої групи входять Василь Черняк, Іван Білик, Ігор Скрипніченко, Роман Онуфрійчук, Вадим Корольчук, Василь Попудник, Микола Фурман, Олександр Григорчук, Роман Корнійчук, Олександр Гроц, Василь Гуцало, Тарас Герасимчук, Володимир Чорнописький. Залучаючи людей, я шукав перш за все аналітиків, діючих пасторів, а також тих, хто не так сильно навантажений іншим служінням. Дуже вдячний усім, хто погодився долучитися, незважаючи на зайнятість. Поки що ми мали організаційні зустрічі переважно онлайн, і одну — очну.

— Чи пов’язана потреба створення Департаменту зокрема з викликами війни?
— Як не страшно це звучить, війна завжди була рушієм змін, науково-технічного прогресу, вона перекроювала історію і географію, перемелювала долі людей. Щодо створення Пасторського департаменту, війна радше стала прискорюючим фактором, тому що потреба в цьому була давно. Війна пришвидшила цей процес, але не породила його.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, переважна частина служителів залишилися на місці, а навантаження й відповідальність на них зросли в рази. Тому й потреба в підтримці стала ще більшою. Перед цим була пандемія, карантин, які теж принесли свої виклики й стали каталізаторами реформ, зокрема активно запрацювало медіаслужіння.

Здебільшого, коли служителі збираються на церковні ради, вони розглядають робочі питання. Але є й велика потреба разом помолитися, вислухати один одного. Я завжди інтуїтивно відчував це і старався періодично відвідувати сім’ї служителів області. Це давало свій ефект. В особистому спілкуванні людина може розповісти, що її насправді турбує, про що не поговориш, зустрівшись у церкві.

Та й навіть самі служителі неодноразово зверталися за підтримкою, запрошували до себе додому. Адже вони теж люди, які потребують відновлення, перезавантаження. Мушу визнати, найперша моя церква — навіть не члени місцевої громади, а пастори.

Тому я вдячний, що мені довірили Департамент пасторського служіння. Відчуваю, що це саме та праця, яку в цьому сезоні життя дає мені Господь. Ставлюся до цього дуже відповідально й розумію, що потрібно присвятити себе на 100%. Адже, якщо говорити відверто, у мене лишається не так багато часу активного служіння — 7-10 років, якщо Бог дозволить. Тому пасторський департамент — мій пріоритет на цьому етапі життя. Уже повідомив братів, що це мій останній термін на посаді старшого пресвітера області. Хочу, щоб служіння прийняли молоді. І так само готуюся передати керівництво церквою. Щоб повністю присвятити себе Департаменту пасторського служіння.

— Які навчальні заклади, освітні програми для виховання та розвитку служителів ви могли б порадити?
— У процесі організаційних зустрічей Департаменту прийшла думка (я б сказав — як просвітлення згори) щодо відкриття Пасторської академії. Сподіваюся, невдовзі ми зможемо презентувати цей проєкт для загалу. Запускатимемо його на базі Київського біблійного інституту. Дуже відкриті до Пасторської академії Луцьк та Чернівці.

Свого часу я навчався в місії «Еммануїл» на програмі, яка включала шість основних модулів: лідерство, робота в команді, конфлікти, організація часу, отримання бачення й керування перемінами. Це мало для мене велике значення й дало поштовх для подальшої праці. Також я навчався в Інституті керівництва та управління Руді Дюка, де теж отримав дуже корисні знання.

Власне, спираючись на вищезгадані та деякі інші програми, і хочемо організувати навчання для українських пасторів. У чому суть Пасторської академії? Ми визначили сім основних актуальних для нас напрямків: теологія, лідерство, душеопікунство, публічність, п’ятдесятницька ідентичність, церква та управління ресурсами. Навчання має бути теоретично-практичним, формувати світогляд, особистість пастора, відточувати його навички. Дуже хотілося б, щоб старші пресвітери могли брати з собою пасторів із області й навчатися разом із ними — це дуже важливо.

Виклики пасторського служіння

— Якими, на вашу думку, були основні виклики пасторського служіння в мирний час?
— Напевно, найперший виклик — нестача служителів: «І шукав Я між ними чоловіка… та не знайшов!» А це наслідок того, що люди просто не хочуть бути пасторами. Причини різні — починаючи від невисокого матеріального забезпечення, а закінчуючи тим, що служителі часто стають об’єктами безпідставних звинувачень. Недавно в одній церкві перед зібранням поставили 13 братів — претендентів на дияконів. Усі хороші, тямущі, із гарними сім’ями, бізнесами, які беруть участь у служінні. Але всі 13 відмовилися. Ще до війни і до ковіду Тарас Грасимчук зробив у Малині опитування серед 1400 молодих людей із різних регіонів України, у якому тільки 0,2% з них написали, що хотіли б стати пасторами. Тому слова «благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє» — як ніколи актуальні. Мій попередник і наставник єпископ Микола Пилип’юк, який служив у часи гонінь, коли найбільше утисків зазнавали керівники церкви, розповідав, що навіть тоді люди хотіли бути пресвітерами.

Другий виклик пасторства — особистість служителя, його кваліфікаційний рівень. Усе рухається вперед. Подивіться, як змінилося священство в православ’ї та католицизмі. Мати науковий ступінь для них стало нормою. Дитяче, молодіжне служіння — на рівні. Ми більше не маємо підстав хвалитися. До війни я робив дослідження — лише 20% наших служителів мали освіту. І та освіта дуже різного рівня. Усі решта — вчилися на практиці, переймаючи життєвий досвід своїх служителів. Я не роблю панацеї з освіти, але це невід’ємний складник пасторського служіння. Маса церковних проблем вирішується через навчання. Якщо пастор не має чого сказати, він критикує, зациклюється на питаннях зовнішності тощо. Ще недавно деякі служителі замість того, щоб іти в ногу з часом, мало не пишалися тим, що в них кнопковий телефон. Сьогодні відкривається стільки можливостей служити — запрошують у школи, госпіталі, державні установи. А ми не можемо на них відповісти, багато хто просто не готовий служити інтелігенції. Хоча Біблія вчить: «Як зайдете в місто якесь чи в село, то розвідайте, хто там достойний, і там перебудьте». Тобто — починати треба з людей, у яких добра репутація. Набагато легше алко- і наркозалежним долучитися до церкви, яку складають учителі та лікарі, ніж навпаки.

Третім викликом я б назвав середовище, де ми працюємо. Його можна умовно розділити на зовнішнє і внутрішнє. З одного боку: як благовістити суспільству — людям, перенасиченим інформацією, зневіреним, які не хочуть чути про Бога? З іншого боку: як мотивувати й мобілізувати на духовну працю церкву — людей, які не мають часу й лише готові прийти на богослужіння і пожертвувати кошти?

Один із важливих моментів — люди прагнуть бачити більше дії та прояву дарів Святого Духа в церкві, зокрема через своїх служителів. І Бог бажає діяти в кожній церкві й через усіх служителів.

Окремо варто зауважити — медійні виклики. Я не кажу, що служителів потрібно обожнювати, ставитися до них як до патриціїв. Але чомусь сьогодні чи не кожен, хто взяв до рук телефон і назвав себе блогером, вважає своїм обов’язком плюнути в служителів. Звісно, є негативні явища, але це поодинокі випадки. А їх нерідко так подають, що складається враження, ніби майже всі пастори — злодії чи перелюбники. «Уражу пастиря — і розпорошаться вівці!» — часто «борці за правду» думають, що роблять велику справу, але насправді ллють воду на млин диявола. Вони самі не усвідомлюють, як шкодять і дискредитують церкву. Дуже часто це роблять ті, хто сам не досягнув успіху, через заздрість, бажання привернути до себе увагу й підняти себе за рахунок критики інших. Вони поводять себе як Хам, і пожнуть те, що пожав Хам.

— Якою має бути правильна реакція, коли трапляються скандали — і церква зазнає репутаційних втрат?
— Про проблеми потрібно відкрито говорити, але так, щоби був конструктив, щоб не поставити хрест, а показати вихід, щоб не дискредитувати, а виправити. «Немає нічого захованого, що не виявиться». Іноді без медійного розголосу неможливо було б досягнути результату. Але є червоні лінії, які не можна переходити. До війни церква мала в суспільстві понад 70% довіри. Сьогодні — близько 50%. Звісно, один із факторів, який суттєво вплинув на цю статистику — УПЦ (МП). Але також зіграли свою роль медіа та окремі люди, що роздмухували церковні скандали.

Реагувати в таких випадках потрібно обов’язково. Залишаємо без відповіді — значить нам немає чого сказати. Мушу визнати, що медійно ми багато програли. Частково навіть вважаю це своєю особистою поразкою. Але служителі насправді не завжди мають час, щоб зібрати інформацію, заглибитися в тему й висловитися. Тому найкраще, щоб на рівні братства та обласних об’єднань працювали прессекретарі, пресслужби, які професійно підготовлені до кризової комунікації.

— Ви практикуєте розмноження церков за формулою «150-30+1» («150-30+1» — формула росту й заснування нових церков. Коли церква досягає кількості 150 членів, від неї відділяється 30 осіб і 1 служитель для створення дочірньої громади в новому мікрорайоні міста — прим. ред.). Для цього потрібні служителі. Як ви вирішуєте питання нестачі кадрів?
— Не можу сказати, що це питання в нас вирішене. Воно лишається не менш актуальним, ніж у будь-якій іншій області. Одна справа мати розуміння, а інша — мати ресурс для його втілення. Чомусь так буває, що великі церкви мають ресурс, але не мають бачення множитися. А малі церкви мають бачення, але не мають ресурсу. Але все ж таки стараємося це робити.

Насамперед, ми постійно про це проповідуємо й навчаємо. Потім — створюємо умови, сприятливі для розвитку дарів і талантів, для формування та проявлення нових лідерів. Мотивуємо людей здобувати освіту. Наразі в нашій області працює три філіали Львівської богословської семінарії. І врешті-решт настає момент, коли кількість переходить у якість. Якщо із сотні людей, які навчаються, кілька десятків стануть активними працівниками — то це вже результат.

— Які фактори впливають на здорові стосунки між церквою та служителем?
— Про першоапостольську церкву написано: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах». Це ті «стовпи», на яких будувалася спільнота. Декілька слів про кожен із них.

Наука апостольська. Коли пастор особисто навчає, наприклад, готує людей до водного хрещення, у нього є можливість ближче познайомитися та зав’язати стосунки з ними. Я знаю навіть пасторів великих церков, які завжди займаються цим персонально. Після водного хрещення навчання має продовжуватися — через проповіді, розбір Божого Слова. Відповідь на багато церковних питань — навчання.

Далі — спільнота братерська. Добре, коли церковна структура дозволяє вибудовувати стосунки — коли є домашні групи, зустрічі у вузькому колі. Людина не може дружити одночасно з багатьма, але добре, коли вона має в церкві 10-12 приятелів і 2-3 друзів. Церква — це зібрані в Боже ім’я люди, між якими є стосунки, які дозволяють Святому Духу діяти один через одного. Спільна праця, відпочинок, спільне прийняття їжі дуже зближують. І звичайно — спільна молитва. Хороша практика — відвідувати сім’ї. У нас із дружиною була традиція — разом відвідувати ті пари, які я вінчав. Вони завжди дуже щиро ділилися про подружнє життя, ми щось їм радили. Також відвідували, коли в них народжувалася дитина. Або коли хтось потрапляв до лікарні. Таке особисте душепіклування дуже цінне. Іноді люди пам’ятають такі зустрічі все життя.

— Які виклики перед служителями поставила війна?
— По-перше, варто сказати, що виклики мирного часу під час війни множаться в декілька разів. Багато людей емігрують, у тому числі служителі та активні члени церкви. Потрібно терміново готувати нових працівників. До того ж на пасторів лягає додаткове навантаження, пов’язане зі служінням біженцям, капеланством тощо. Це при тому, що тільки третина служителів має матеріальну підтримку. 46% — заробляють і самі на себе, і на своє служіння.

— Чи потрібне служителям підвищення кваліфікації для служіння цивільним і військовим, які пережили травматичні події?
— Якось на програмі «Зцілення душевних ран» я запитав в аудиторії: «Хто з вас душеопікун?» Частина з присутніх підняли руки. Тоді я сказав: «Брати і сестри, ви всі — душеопікуни. Якщо ви пережили народження згори, читаєте Біблію, відвідуєте богослужіння — то вже маєте базовий рівень душеопікунства. Ви можете підтримувати інших». Травмовані люди не потребують глибоких богословських тез чи духовних відкриттів. Вони потребують звичайного людського співчуття, щоб хтось просто вислухав і побув поруч. Чи потрібно навчатися? Звичайно — щоб до цього базового рівня додати відповідні знання й служити ефективніше. Але будь-який член церкви здатний сказати слова втіхи, помолитися, чимось допомогти. Тому закликаю вже сьогодні стати підтримкою для когось.

— Чи повинен служитель бути відвертим у складних питаннях, які принесла війна, наприклад, щодо ставлення до зброї, мобілізації тощо?
— Звичайно. Нещодавно мене попросили зробити доповідь про ставлення до зброї. І я розглянув дві позиції. Перша — категоричний пацифізм. Є багато текстів Божого Слова, які підтверджують цю позицію. Друга — збройний захист. І також є багато текстів, які говорять про це. Іноді навіть одне й те саме місце Писання можна витлумачити в обидва боки. Можна простежити, як це питання вирішували в історії п’ятдесятницького руху, і теж побачимо протилежні погляди. Що ж допоможе зробити вибір в цій ситуації? Серце людини, її віра. «Що не з віри — то гріх».

Зважаючи на це, Комітет УЦХВЄ визначив три важливих пункти. По-перше, ми залишаємося на позиції віровчення УЦХВЄ: не брати зброю. Тому що є дуже багато людей, які мають глибоке переконання в цьому й готові померти або піти в тюрму за свою віру. По-друге, ми як церква робимо зі свого боку все, що не пов’язано із застосуванням зброї, щоб допомогти своєму народу під час війни. По-третє, ми поважаємо право членів церкви згідно з особистим переконанням узяти зброю й стати на захист своєї землі. Ми відвідуємо їх, підтримуємо, це наші герої, за яких ми молимося.

Ростислав Мурах з учасниками Хмельницької обласної молодіжної конференції

Особистісний вимір пасторства

— Із того моменту, як ви стали пастором, і досі — як вас змінювало це служіння?
— Я навернувся до Бога в 24 роки, у 30 років мене благословили на диякона, а в 31 — на пастора. У 42 роки я став страшим пресвітером Хмельницької області. Вважаю, що Господь усе життя готував мене до цього служіння. Хоча сам я ніколи не прагнув і не ставив перед собою такої мети.

Пасторське служіння продовжує мене змінювати. Напевно, ніхто, стаючи служителем, не відчуває себе повністю готовим. Я завжди потребував Божої милості. Робив дуже багато помилок. Одна з них — це розпорошеність. Я займався і благовістям, і навчанням, і церквою… Сьогодні розумію, що краще мати пріоритетне служіння, якому віддаєш левову частку сил і часу.

Це служіння змушувало постійно концентруватися, шукати бачення від Бога, як вести церкву. Я зрозумів, що церква стає дуже схожою на свого пастора — переймає і його переваги, і недоліки. Це зобов’язує до постійної праці над собою, загострює почуття відповідальності. Ти маєш жити так, як проповідуєш.

— У молодості ви займалися спортом. Чи знадобилися в пасторському служінні якісь навички, звички, вироблені в той період?
— Так, я — за спорт, за те, щоб люди тримали свої тіла в належному стані. Апостол Павло у своїх посланнях постійно вживає спортивну термінологію. Очевидно, він не зміг би здійснити стільки піших подорожей, якби не мав хорошої фізичної підготовки. Навіть молодий Марко відставав від нього. Павло пише, що якось «день і ніч пробув у морській глибині». Спробуйте цілу добу протриматися на плаву в холодній воді.

Я п’ять років їздив до церкви велосипедом по 20 км. Бували дні, коли наїжджав до 50 км. Сьогодні, на жаль, не можу похвалитися гарною формою, але молодь закликаю займатися фізичною культурою.

Спорт зіграв у моєму житті ще й таку роль, що зберіг від шкідливих звичок і поганих компаній, від марної трати часу. Підлітки нерідко шукають пригод на свою голову. А в мене все було розписано по хвилинах: прибіг зі школи, перекусив, зробив уроки — і на тренування. Спорт дисциплінує, виховує характер.

— Який приклад служителя з Біблії для вас особливо близький?
— Звісно, найсильніші приклади лідерства нам дають Ісус Христос, апостол Павло. Особисто мені чомусь дуже близький Неемія. Біблія його показує дуже справжнім, палким, жертовним, чутливим до Божого ведення. Роками єрусалимські мури були зруйновані, і ніхто не вірив, що їх відновлять. Неемія це зробив за 52 дні. Він виконав колосальну працю, усе налаштував, і вернувся до царя. Він зробив це не для того, щоб мати для себе тепле місце. Він зробив це заради Бога і для народу.

— Чи можете поділитися власним досвідом переживання втрати? Як це вплинуло на подальше життя й служіння?
— Звичайно, такі речі безслідно не минають. Те, що ти пережив, допомагає в служінні. Воно дає тобі моральне право говорити до людей, які зараз проходять долини скорботи.

Коли стикаєшся зі смертю, багато чого переосмислюєш. Чомусь завжди здається, що попереду ще багато часу. Ми з дружиною будували далекосяжні плани. Але все пішло зовсім не так (2011 року на 42-му році життя відійшла у вічність дружина Ростислава Мураха Світлана. Її серце зупинилося внаслідок інфаркту — прим. ред.).

Спершу тобі здається, що це сон. Що ти прокинешся — і все стане на свої місця, усе буде, як раніше. Поступово приходить усвідомлення, що так, як раніше, уже ніколи не буде. І це важкий удар.

Відразу хочеться повернути час і багато чого зробити по-іншому. Коли зосереджений на служінні, то і дружина, і діти певною мірою підлаштовуються під тебе. Тепер ти бачиш, що можна було й служити, і приділяти їм більше часу.

Складається враження, що багато з нас живуть так, ніби пишуть на чернетку, але насправді ми відразу пишемо в чистовик. І все, що добре, і усі закреслення, і всі помилки — лишаються на папері, уже нічого не перепишеш. Тому бажаю читачам мати чутливість до Божого голосу й писати книгу свого життя під диктовку Святого Духа. Миру вам, любові, радості, добра, Божої милості та благодаті у всьому.

Розмовляв Дмитро Довбуш

"Благовісник", 2,2025