Михайло Паночко: «Ми маємо підтримувати руки молодої команди, яка прийшла після нас...»

У християнському житті та служінні дуже важливо бути вірним до кінця. Про це ми не раз читаємо в Євангелії. Бути вірним до кінця в служінні пастора — це не просто чесно й самовіддано служити людям, а й підготувати гідну заміну й вчасно та мудро передати відповідальність тим людям, яких Господь покличе далі продовжувати цю працю в церкві.

Про це говоримо з ексголовою УЦХВЄ почесним єпископом Михайлом Паночком.

— Як ви відчули, що час передати служіння?
— Відчуття таке в мене змолоду, бо я ніколи не прагнув бути при владі. Я відмовився від посад в армії, які мені пропонували, бо бачив, що посади або доручена влада людей псує. Насправді, я не боявся, що це зіпсує мене, просто в мене не було любові до командного стилю роботи. Тому я завжди був налаштований на те, щоб не пускати коріння в крісло. А отже — і передати мені було дуже просто, бо я не був приліплений до посад чи до звань.

Найдорожче для мене — бути вірним Богові й служити людям. А все решта — це деталі й інструменти, до яких не треба прикладати серця. Хто дуже захоплюється посадами, званнями, чинами, то зростаються із ними, а Бог нам дає їх тимчасово. Я розумів, що це мені доручено, тому маю виконати це доручення, не закохуючись у посаду й владу.

— А чи був якийсь переломний момент, коли ви відчули, що це треба зробити вже, не відкладаючи?
— Ні, такого не було. У мене було чимало відкриттів і обставин, через які Бог спрямовував мене до різної праці. Спочатку я був пастором, потім заступником старшого служителя області, згодом мене обрали старшим пресвітером церков Львівської області. І всього цього я не прагнув, не шукав, не агітував за це. Але я сприймав це як доручене мені Богом. І це доручення хотів виконувати чесно, незалежно від посади.

Утім, із іншого боку, у мене не було явного відчуття, що я маю залишати служіння. Просто керувався тим, що статут нашого братства не дозволяє залишатися на посаді після сімдесяти років. І я не хотів порушувати певний віковий ценз. Тому, коли мені минуло сімдесят, я був готовий передавати служіння. У зв’язку з війною я рік перестрочив, але, враховуючи, що моя посада не державна, наполіг на проведенні перевиборів під час війни.

Я відчув спонукання дати цим приклад усім служителям різних рівнів, щоб вони не приліплювалися до посад і влади, а служили людям, не захоплюючись своїми званнями. Тому я прийняв таке рішення й легко передав служіння, яке виконував 25 років (а це немалий час), бо бачив, що молоді служителі готові взяти на себе відповідальність. Вони більш освічені, більш ерудовані щодо різних технологій і готові служити людям.

Якщо ж люди тримаються за посаду, то, як на мене, проблема в їхньому дусі. Їхні стосунки з Богом ненормалізовані. Це тілесні люди. Вони можуть мати таланти, можуть бути успішними, але їхня мотивація плотська. Бо коли ти близький із Богом, все це для тебе другорядне.

— Чи варто готувати собі заміну?
— З одного боку, якщо міркувати логічно, то ніби треба. Але з моєї практики служіння (а це вже майже 50 років, бо мене обрали на служіння в 1976 році) основна підготовка йде від Господа. Мойсея ніхто не готував, Йосипа, Даниїла ніхто не готував. Очевидно, тут ішлося про великі доручення, які Бог мав для цих людей. І тому Він вів їх особливим шляхом, формуючи в цих людей вміння будувати близькі стосунки з Богом. Він проводив їх через такі тісні місця, що й важко уявити, але там формувалися вони як лідери.

Тому я вважаю, що тут пріоритет за Богом. Він бачить серце, готує, наділяє дарами для збудування Тіла Христового. І Бог бачить серце такої людини і прихиляє серця інших людей, які доручають їй відповідну працю.

Моїм завданням було вести роботу чесно, щиро, любити людей. Бути відкритим, простим і підзвітним, щоб дати в цьому приклад молодшим. А вже біля мене Бог собі зрощував ті кадри, які використовує тепер. Я вірю, що так Бог готував Анатолія Миколайовича (старшого єпископа УЦХВЄ — прим. ред.). Бо я не міг знати його серця, як він далі вестиме працю, тому що ми можемо бачити частково. А Бог усе знає.

Я думаю, що за 25 років нашого знайомства та спільної праці Господь працював над ним і через мене також. Не буду вимірювати свій вплив відсотками, бо не знаю цього, але впевнений, що якась лепта була внесена і мною, тому що мені завжди важливо було бути взірцем для інших. А якщо є позитивний приклад, то знайдуться люди, які захочуть його наслідувати — і продовжать працю.

Для мене особисто великим прикладом у служінні є Йосип. Будучи другим після фараона, він ніде не заплямував себе, залишаючись вірним і у фінансових питаннях, і в інших. У його серці не було гніву, бажання помститися, хоча йому було завдано важких ран. А серед нас бувають люди, яких, коли добре, то хоч до рани прикладай, а зробиш зауваження — то «все, мені того братства не треба!» Як на мене, такі люди не зрозуміли суті Євангелії, яка полягає в тім, щоби бути близько з Богом, бути прикладом для отари й любити людей із їхніми недоліками, немощами й слабкостями. Тому не чекаймо від людей досконалості, бо ми й самі недосконалі.

— Якщо вже готувати якусь людину на служіння, то на які риси варто було б зважати по-особливому при виборі?
— Передусім чесність. Як на мене, найчастіше служителі прогоряють на тому, що бувають нечесними в різних питаннях. Тому важливо, щоб людина була чесною перед Богом і перед самим собою.

Звісно, що важливо, щоб у житті людини виявлявся й плід духа, але найголовнішим аспектом для вираження всього цього є все ж таки чесність. Без неї людина не може правильно ставитися до посади, щиро служити іншим і будувати стосунки з людьми. Далі я б назвав щирість, простоту й любов до людей. Та й, звісно, усі ті якості, які я бачу в Христі та хотів би, щоби Божий Дух зростив їх у нас. Бо за своєю природою ми не здатні на ті високі справи, до яких нас покликав Бог. Без Нього ми не можемо пройти випробування грішми, славою, владою, щоб чесно і в простоті служити людям. Не догоджати людям, як іноді виникає спокуса, а догоджати Богові.

Ми не повинні боятися людей, ми повинні їм служити, а боятися Бога. І це дасть нам відвагу сміливо казати людям правду. Варто зважати на «тонкі» гріхи, які бувають у нашому житті. Я кажу про лицемірство, подвійні стандарти, лукавство й фальш, марнославство. І якщо ми чесні в цьому, то праця Божого Духа полягає в тому, щоб мінімізувати наші плотські вибрики.

Уміння покорятися голосу Святого Духа — це теж важлива риса служителя. Нам Дух Святий даний не лише для інших мов, не лише для того, щоб ми могли прийти до Нього. Христос каже: «Прийдіть до Мене і навчіться від Мене». А для навчання важлива покірність. І цього треба вчитися, воно даром не дається.

Ну й жертовність — це те, без чого неможливе справжнє служіння. Усі ці риси ми бачимо в Ісусі Христі.

— Нині ми спостерігаємо певну кризу служіння. Небагато молодих людей хочуть бути служителями. Чому так? І як мотивувати молодих людей взяти на себе цю відповідальність?
— Очевидно, на це впливають різні фактори. Передусім причиною я назвав би те, що ми живемо в іншій системі пріоритетів. Коли є можливість добре заробити й щось надбати, молоді люди обирають цей шлях. Вони хочуть красиво й комфортно жити. А відповідальність та посвята на служіння аж ніяк цьому не сприяють. Для цього потрібен потужний особистий момент зустрічі з Богом, який, наприклад, пережив апостол Павло. Бог готує кадри — це моє переконання.

Але нам потрібно перебудовувати сам підхід до кадрів. Те, що було раніше, вже вичерпало себе. Служителі працювали на важких роботах, а потім ішли й проповідували людям. І це виснажливо. Але ми повинні змінити цю тенденцію. Я нарахував щонайменше сім підстав у Новому Заповіті, які дають служителеві право отримували оплату чи компенсацію за своє служіння. За кордоном дуже високо цінують інтелектуальну працю, зокрема й пасторське служіння. Тому що служіння людям — це важка виснажлива праця, яка вимагає багатьох зусиль і часу. А в нас певним чином знецінюють цю працю, відбиваючи охоту в молодих людей рухатися в цьому напрямку. Молода людина може думати: «Ну от мій тато був пастором. І що він мав? Завжди грошей не вистачало. Тільки критикували його, а він плакав і молився, і ніхто його не підтримував. Нащо мені таке життя?»

Тож ми маємо передусім молитися за нові кадри. У Писанні сказано: «Моліть Господаря жнив, щоб Він вислав робітників на ниву Свою». По-друге, служителям треба докласти зусиль, щоб підготувати молоде покоління до служіння. Без навчання, без заохочення, без благословення хорошою результату не буде. Звісно, десь вийде якось саме собою, але переважно над цим треба працювати.

Для цього нам треба переформатувати пасторське служіння. Воно має перейти на професійну основу. Служителі повинні отримувати достойну заробітну плату. Бо це не нормальне явище, що служитель змушений їхати на заробітки, щоб хоч якось забезпечити свою сім’ю. Я вважаю, що церква, яка має гарний дім молитви, куди приїжджають люди на гарних автомобілях, може гідно утримувати служителя. Над цим їй треба працювати. Звісно, служитель повинен відповідально підходити до праці, мати відповідний робочий розпорядок, чітко окреслене коло обов’язків: він має готувати проповіді, відвідувати людей, мати час для прийому людей і бесід із ними, щоб дбати про їхній духовний ріст і розвиток.

Можна з цього приводу почути аргумент, що так раніше не було. Але мене не цікавить, як було раніше. Важливо, що каже про це Писання. А Писання каже, що служителі Євангелії мають жити від Євангелії. І тоді такі служителі зможуть бачити інших людей, зрощувати їх для служіння, готувати собі заміну чи кадри, щоб відкрити дочірню церкву. Бо вони живуть служінням і не думають, як їм забезпечувати свою сім’ю матеріально.

Якщо служитель працюватиме в церкві на професійній основі, то він матиме більше ресурсів, Бог даватиме йому більше ідей. Він матиме більше часу, щоб проводити його в близькості з Богом. Бо саме в тій близькості приходить слово від Господа. Але якщо служитель далеко від Нього, якщо він літеплий, то не зможе підготувати здорової поживи для церкви.

Коли пастор близько з Богом, Господь даватиме Йому відкриття. І церква буде рости, тому що її живлять змістовними проповідями, а не водичкою із загальних фраз, на яких довго не протягнеш. Зрощувати духовно здорових людей — це велика праця та відповідальність.

— Яким має бути зв’язок попередника й наступника в служінні, якими мають бути їхні стосунки?
— Тут важливо, щоб той, хто передає, зробив це правильно, щоб якомога менше до нього було питань. Я стикався з подібним у своєму житті, тому дуже пильнував, щоб не повторити цього. У мене було що передати, тому що я старався не для себе.

Наприклад, я особисто молюся за своїх наступників, щоб вони мали правильні стосунки з Богом і один із одним і далі вели Церкву Христову та наше братство розумною Божою дорогою до вершин.

Ми маємо підтримувати руки молодої команди, яка прийшла після нас, бо це Божа справа. Бути вірним, коли ти при посаді, бути вірним, коли ти зійшов із посади, і благословляти молоде покоління — я вважаю, що це розумна позиція.

Насправді я теж не мав досвіду того, як це — бути у відставці, і також вчуся, як себе вести. Я сам бачив багато не зовсім добрих прикладів людей, які, залишивши служіння, мали образу в серці. Але я хочу й далі мати здорові стосунки з братами, підтримувати їх. І якщо просять пораду або приймають її, то я готовий ділитися своїм досвідом. Але коли я бачу, що не хочуть поради, то я її не нав’язую.

І не раз тим людям, які мені вказували на певні моменти в служінні моїх наступників, я казав: «Не рівняйте мене з ними, тому що ми по характеру можемо бути різними. Кожен із нас має свій стиль, свій почерк, свій рівень розуміння Божої справи. Тому звикайте до нової людини, до її стилю спілкування».

А щодо поваги, то я не шукаю її від людей. Бо сьогодні люди тебе підняли, а завтра можуть опустити. Головне, щоби Бог схвалював мої вчинки. І я хочу бути вірним Богові й прикладом для людей до кінця свого життя.

— Що ви порадили б служителеві, який залишає служіння, щоб йому було легше пройти цей період?
— Хай Господь буде його найбільшою цінністю, як писав апостол Павло: «Для мене життя — то Христос». Решта все треба підкорити Йому і вважати те за ніщо. Тимчасово довірена праця не має стати об’єктом нашої прив’язаності. Треба щиро любити Господа й прив’язуватися до Нього всім серцем, душею, розумом і силою.

Дехто хоче казати Богові: «Я для Тебе робив, я для Тебе співав», а не: «Ти знаєш, що я люблю Тебе…» Так, Господь знає наші діла, спонукає нас до діл, але не це головне для Нього. До Ефеської церкви Він каже: «Я знаю твої діла… Але маю проти тебе те, що ти залишив свою першу любов». І всі ті добрі якості, які ти мав, нічого не значитимуть, якщо ти не покаєшся й не повернешся до першої любові. Тому що стосунки з Богом — на першому місці.

Якщо ж у людини Бог не на першому місці, то вона хоче це компенсувати чимось. Вона кудись рветься, щось намагається зробити, починає, як Саул, шукати слави й визнання, тримається за певні посади. Але коли людина близько з Богом, то лишається вірною, як Павло, не зважаючи на те, чи їй щось дали, чи лишили ні з чим, чи сказали, що він міцний лише в посланнях, а особисто присутній — слабкий. І по тому, як служитель закінчує, ми можемо судити про те, ким він є насправді.

Тому порада усім служителям: не пускайте коріння в посади й не закохуйтеся в них. У цьому для мене прикладом є Авраам, про якого сказано, що він жив на землі обітованій, як на чужій, тому що чекав міста вічного, Художник і Будівничий якого Бог. Це вершина нашого життя та служіння — віра й прагнення до вічного, нетлінного, нев’янучого. Можна користуватися земним і треба робити це, але не варто закохуватися в нього.

Якщо Господь — твоя найбільша цінність, то де б ти не був, де б тебе не поставили, Господь буде з тобою. Йосип був у в’язниці, але не був у зневазі. Начальник тюрми бачив, що з ним Бог, і поставив його старшим. Потім Господь прислав туди і чашника з пекарем, щоб звільнити свого вірного слугу. А тоді послав сон цареві... Тобто Бог ніколи не залишить своїх вірних і праведних. Але нам важливо витримати свій час випробування.

Водночас нам слід відійти від світського погляду на керівництво. Бо ми вважаємо, що коли ти начальник, то ти хтось і чогось маєш очікувати від інших. Але пастор — це передусім слуга. Ми не маємо тиснути на людей, погрожувати чи лякати тих, які хочуть піти з церкви. Але Христос, коли від Нього відійшли певні учні, як почули проповідь про тіло й кров, запитав у своїх дванадцятьох: «Може, і ви б хотіли відійти?» Тобто він не нав’язував людям чогось, не вказував їм, а просив їх, не командував ними, а служив.

Христос постійно вчив своїх учнів про те, що найвищий той, хто служить. І таке мислення повністю протилежне до світського. Тому ми не повинні захоплюватися своїми чинами чи церковними званнями, а тішитися статусом Божої дитини, коли на першому місці в тебе Господь та Його цінності.

Михайло Степанович з дружиною в день 45-річного ювілею подружнього життя (фото із соцмережі)

Підготували Ольга Міцевська та Василь Мартинюк

"Благовісник", 2,2025