Леонтій Пащук: «Солдати дуже хочуть, щоб до них приїжджали капелани»

Леонтій Пащук активно працює як волонтер і капелан із початку російського вторгнення в Україну. Його відданість справі, жертовність, готовність іти на ризик ради солдатів-захисників надихають до праці та додають віри на перемогу. Служіння Леонтія Пащука відзначене державою: він нагороджений п’ятьма орденами («Орден мужності», «Єдність та воля», «За мужність та відвагу», «Волонтер України», «Залізний хрест»), трьома медалями («За службу Україні», «За незламність духу», «За служіння Богу і Україні») й багатьма подячними грамотами.

— Брате Леонтію, розкажіть про себе, як ви прийшли до Господа.
— Я народився 7 травня 1960 року в с. Гораймівка Волинської області у віруючій родині — мій дід і баба, а також і моя мати Люба були євангельськими християнами. А батько мій, Леонтій, прийшов у церкву вже після мого покаяння. Він був головою сільської ради.

Покаявся я, коли мені було 20 років, 1980 року. Прийняв хрещення 1982-го. Виростаючи в середовищі віруючих, я багато чув і знав про Бога. А ще служив із віруючим хлопцем Миколою Сусликом. Ми з ним зимою йшли в ліс, хоч і було снігу по пояс — і там молилися. Тож ще до покаяння знав, що є Бог, і хотів Йому служити. Дякую Богові, що не став п’яницею, блудником, наркоманом.

— Розкажіть про свою сім’ю.
— Я женився 1983 року. Дружина Галина — моя однокласниця. У неї були віруючими дід, баба й батьки. Спочатку в нас не було дітей, і я вже думав, що й не буде. Але до мене було пророче слово, що моє життя буде таке, як напоєний сад, і я принесу багато-багато снопів. Я дуже радів, думав, що мої рідні брати покаються з моїми сестрами. А коли в нас стали народжуватися діти, то я зрозумів, що то за снопи. Дружина народила мені за 16 років 13 дітей — вісім синів і п’ятеро доньок. Усі вони здорові, усі служать Господу, за що дякую Богові. Я вже давно дідусь і маю 25 онуків. Діти та онуки мене дуже люблять. І я їх дуже люблю. Старався для них, багато працював, щоб вони були нагодовані, одягнуті, виховані та віруючі. Люди не зможуть мені сказати: народив стільки багато дітей, а дати їм ради не зміг. Діти мали в мене все для благополучного життя та розвитку.

— Коли і як ви розпочали волонтерську діяльність?
— Я почав волонтерствувати задовго до повномасштабного вторгнення росіян. Микола Савчук запропонував мені поїхати в Маріуполь із волонтерською місією. Я дав згоду. А він мені каже: «Тоді збирай продукти і поїдеш разом із Олегом Мельничуком із Горохова». Тоді ми їздили в Маріуполь, Борову, Волноваху, Первомайськ, Красногорівку, Авдіївку та в інші міста на Донеччині. Там познайомився з Геннадієм Мохненком, який у той час доглядав 35 дітей (32 дитини прийомні), та Альбертом Хом’яком, який прийняв 15 діток. Стали їздити туди й возити дітям харчі. А коли розпочалася повномасштабна війна, то я не залишив волонтерську місію. Їздив по селах, по містах, зокрема в Харків, Запоріжжя, Херсон. Ніколи не відвозили харчі в склади, а роздавали людям із рук у руки. У мене є багато фотографій і відео, як ми роздаємо людям їжу.

На початку війни ми багато людей вивезли з Херсона, із Харкова. Вивозили навіть трьохсотих і двохсотих. Тепер їжджу переважно до військових.

— А як ви долучилися до капеланського служіння?
— Я став капеланом уже після повномасштабного вторгнення Росії. Одним із перших, хто взявся за капеланське служіння на Волині, був Олександр Мельник. Він старший капелан. Тим, хто долучився до цього служіння й часто виїжджав на схід, він виробив капеланське посвідчення, у тому числі й мені. А потім, коли я дізнався, що будуть курси капеланів у Києві, то пішов туди навчатися. Після навчання отримав ще одне посвідчення (це було 2022 року). Мене на це служіння рукопоклали брати-служителі. Так що я не самозванець, а маю братське благословення й помазання.

— Ви капелан на волонтерських засадах і не перебуваєте у військовій частині постійно. Тоді яка різниця між вашим волонтерством та капеланством?
— Велика. Капелан — це військовий священник. Він має право на священнодію та доступ до військових. Тому можливості капеланів на сході більші, ніж волонтерів, бо капеланів пропускають до солдатів навіть у гарячі точки, а волонтерів — ні. Солдати дуже хочуть, щоб до них приїжджали капелани. Звертаються до них, а також і до мене «отець». Самі до них підходять, сповідаються, розповідають про свої проблеми.

— А що саме турбує солдатів?
— Коли я приїжджав до них на Пасху, то вони сповідалися в тому, що вбивали. Хлопці каються й просять, щоби Бог їм простив.

Солдати переживають за своїх близьких. Одного разу один із них сказав мені, що загинули його рідні, і попросив мене помолитися за них. Я з ними щирий, тому кажу так, як розумію. Сказав, що молюся за живих і сердечно помолюся за нього, щоби Бог його зберіг. А за мертвих молитися не треба й не можна. У Біблії написано: «Людина помирає — і діла її йдуть вслід за нею».

Бувало, що приходили до мене хлопці й казали, що незвінчані зі своїми дружинами, просили звінчати. Я так само кажу прямо, як є: «Не вінчаю вже одружених, бо вінчати треба тих, у кого ложе непорочне, дівчат і хлопців». Але найчастіше солдати, коли мене зустрічають, просять: «Отче, благослови». Я тоді знімаю шапку, кладу руку на голову тому, хто просить помолитися, і кажу: «Господи, благослови його так, як тільки можеш Ти. Коли в нього є дружина, то благослови і дружину, і дітей. Поверни його живим і здоровим додому». Солдати дуже плачуть, коли я за них молюся, і я з ними плачу. Вони дуже поважають капеланів і часто до них звертаються.

Військові нам відкривали би більше, але в нас немає часу для довгих бесід із ними. Ми би тоді не розвезли їжу й за тиждень. Нам просто не вистачає часу. Ми возимо продукти дуже хороші, смачні — це налисники, голубці, вареники. А вони довго не зберігаються, їх за день треба привезти й спожити. Тому наша бесіда обмежується 20 хвилинами — ми молимося, промовляємо «Отче наш» і їдемо. Тепер уже багато солдатів знають Господню молитву.

Коли я до них приїжджаю, то вони дуже радіють, особливо ті, хто з Волині. Кажуть: «Коли ти приїдеш і поспілкуєшся з нами, то ми ніби вдома побували». І ось ці три слова «ніби вдома побували» надихають мене та дають мені велике бажання відвідати кожного солдата, який на фронті, щось їм привезти, щоб вони ніби вдома побували. Щоб вони знали, що їх не забули, пам’ятають, що їх люблять. І ми солдатам кажемо, що ми за них молимося, постимо.

Мене знають багато солдатів, мені дякують, коли до них приїжджаю. Але я їм кажу: «Мені не дякуйте, а Богові. Я всього-на-всього раб, нічого не вартий, а роблю тільки те, що маю робити». Я їх називаю братами й синами.

А ще солдати дуже хочуть повернутися додому. Вони кажуть, що віддали би свою всю місячну зарплату, щоб хоч день побувати вдома. Їхнє найбільше бажання, щоб ця війна закінчилася, щоб повернутися додому, обійняти свою дружину і дітей, а потім піти з ними на прогулянку. Ця війна їм уже дуже набридла.

— Брате Леонтію, ми знаємо, що «усяке добре давання» походить від Бога. Як ви розумієте дію Духа Святого у своєму служінні?
— Так і розумію, що все від Бога. Що Він викликає в нас і дію і бажання за Своєю доброю волею. Христос сказав: «Нічого не можете робити без Мене». Усе добре робиться Духом Святим. Тому часто молюся й завжди закликаю до молитви інших. Де б я не був і хто б там не був, чи рядові солдати, чи офіцери, я запрошую їх до молитви й кажу їм: «Ви моліться, як умієте. І ми будемо молитися так, як уміємо». Військові вже знають, що я завжди молюся, то самі просять: «Помоли нас». І коли ми молимося, то сльози з очей їхніх просто котяться, звідки вони тільки беруться. Я з тими солдатами, яких відвідав, ніколи не прощаюся, кажу їм: «Хлопці, з Богом, до зустрічі». І там, до кого ми приїжджали й з ким молилися, то я не пам’ятаю, щоб хтось із них загинув. І це все робить Дух Святий.

Мені Духом Святим було сказано: «Коли ти закликаєш молитися, то Мені це дуже подобається».

За мене особисто молиться група людей з інвалідністю. Дехто з них паралізований, але за мене ревно заступаються перед Господом. Чи я їду до солдатів, чи не їду — вони все одно моляться за мене особисто, за фінансове забезпечення, за моїх братів — і Бог за їхніми молитвами робить чудо. Вони за мене переживають. Коли я їздив у Бахмут, а там зв’язку не було, то вони дзвонили, а я не відповідав. Казали, що боялися, що я потрапив у полон.

Коли вирушаю до солдатів, то ніколи не їду наосліп. Я завжди запитую в Господа, чи є на це Його воля. Не раз було так, що Бог говорив через пророче слово, що мені туди дороги нема. Особливо на початку війни. Я і не їхав, а через деякий час ставало відомо, що на тому місці був обстріл. Одного разу ми їхали з командою в Ніжин. І мені було сказано, що туди їхати не можна, дорога закрита. Ми заїхали в Борислав і 5 годин стояли, чекаючи й роздумуючи, куди нам їхати. А згодом нам сказали, що по Ніжину росіяни дуже б’ють.

Другий схожий випадок. Ми збиралися їхати в Зміївку, але було сказано, що дорога туди закрита. Тому поїхали в інше місце. А коли через деякий час приїхали в Зміївку, то побачили, що багато поруйновано будинків. Битий шифер та цегла лежали на дорозі. Нам сказали, що тоді, коли ми мали приїхати, до них приїжджали шість волонтерів — і їх обстріляли. Усі потрапили в госпіталь. Коли ж ми прибули, то нас ніхто не обстрілював, тому спокійно роздали продукти.

Було так, що я їхав через мінне поле, не раз обстрілювали мене, не раз мало не потрапив у полон разом зі своєю командою. Але Господь мене та моїх братів беріг Святим Духом, як і обіцяв: «Над тобою, під тобою, спереду і ззаду буде Моя охорона. Благословлю твій екіпаж і твою колісницю». Так воно й було — Він охороняв мене і спереду, і ззаду, і зверху, і знизу. Я спочатку не розумів, що це значить, що піді мною Божа охорона, але коли потрапив на мінне поле, то стало все зрозуміло. Так само добре зрозумів, що таке Божа охорона наді мною, коли наді мною пролетіло три ракети.

Дух Святий дає мені відвагу в моєму служінні. Коли ми були у Зміївці, то хлопці сказали, щоб ми їхали від них, бо як сонечко підніметься – то росіяни будуть стріляти. А я їм кажу: «Не переживайте, сюди нічого не прилетить». Ми поїхали, а згодом хлопці дзвонять і кажуть: «Чудо, за цілий день не було жодного прильоту». Це не те, що я дерзаю — не дай Боже. Просто Дух Святий дає мені таку відвагу, таку впевненість і непохитну віру.

Було так, що просили помолитися за здоров’я. І ми молилися, клали на них руки — і Бог являв чудо. Розкажу одне із них. Ми заїхали в госпіталь. Там лікувалися солдати. Покалічені, немає ніг, рук. Ми за них молилися. Після молитви полковник каже: «Ідімо в палату, там лежить один паралізований солдат». Ми зайшли до нього, і я кажу йому: «Богові не важко тебе підняти. Якщо ти даси обітницю Йому служити, то Він тебе оздоровить». Я поклав свої руки на нього, помолився — і ми пішли. А коли я вдруге приїхав до них, бо обіцяв їм привезти смаколики, то зайшов до того солдата в палату. А мені кажуть, що його вже виписали, він додому поїхав.

Бувало так, що їдемо по ґрунтовій дорозі до солдатів, блокпостів немає — і раптом я відчуваю тривогу, неспокій. Розумію, що це попередження від Духа Святого, що попереду небезпека. Тоді кажу: «Браття, повертаємося назад». А потім з’ясовується, що там, куди ми їхали, були росіяни.

— А що вас особливо вразило у військових?
— Якось, як ми їхали на схід, то зупинилися на одному блокпосту. Ми хлопцям, які там стояли, подарували по Євангелії. Мене дуже зачепило, що вони, взявши Боже Слово, зняли шапки, перехрестилися три рази й поцілували його. Я їм запропонував помолитися — і вони не відмовилися, знову поскидали шапки й молилися разом із нами.

А одного разу на автозаправці підійшов до мене солдат і попросив помолитися. Молюся за нього — і відчуваю, що його торкається Дух Святий. Ми тоді обнялися як брати й навіть обмінялися телефонами.

Жінки також просять нас за них молитися. Їм приємно хоч за нашу руку потриматися. Поліцейські на блокпостах, коли бачить, що ми — капелани, то з поваги до нас уклоняються нам.

А ще вражає совісність солдатів. Якщо в них надлишок їжі, то вони її не викинуть, а віддадуть собакам і котам. Дуже багато бродячих собак і котів, і солдати їх люблять, не ображають.

— Ви розмірковували над тим, чому почалася ця війна? Чи бачите в цих подіях духовний підтекст?
— У мирний час такі люди, які тепер приходять до Бога, не покаялися б. Я нещодавно був на похороні Миколи — одного з воїнів, який щиро повірив у Бога. Там я сказав, що написано: «Хто покличе ім’я Господнє — той спасеться». Микола також звернувся до Господа — і спасся. Завдяки таким хлопцям, як Микола, ми живемо.

Тепер, коли спілкуєшся із солдатами, то не можеш сказати: я євангельський християнин — тому віруючий, а ви невіруючі. Тепер усі солдати віруючі. Я ще жодного разу не чув, щоб солдат сказав мені: «Не хочу з тобою молитися, бо нема ніякого Бога». Солдати дуже-дуже набожні, особливо коли по них б’ють росіяни. Тоді вони не просто моляться до Бога, вони кричать, як можуть. І свідчать, що Бог чує їх і береже у вкрай критичних ситуаціях. Та навіть якщо вони славлять Бога й формально, то Він і тому радіє. Так мені було відкрито.

Господь допустив цю війну, щоб люди побачили, як написано в пророка Малахії, різницю між праведником і нечестивим, між тими, хто служить Богові, і тими, хто не служить. Бог нас випробовує. Коли ми нічого не робимо людям, то не робимо й Богові. Сьогодні ми повинні робити добро.

— Як ви організовуєте свою поїздку до солдатів і хто вам допомагає?
— Зазвичай моя команда складається із трьох людей. Охочих їхати зі мною дуже й дуже мало. Але є і відважні. Ще раз скажу, що ніколи не їду до солдатів насліпо. Я завжди з ними спілкуюся. Знаю, де вони, чого саме потребують. Самі кажуть, що їм треба: генератори, тепловізори, берці, форму, теплий одяг, прилади нічного бачення. Возимо їжу, різні смаколики. Ми зброї не веземо. У мене так не буває, що я приїхав на якийсь склад — завантажився і поїхав. Мені завжди потрібно до когось звертатися і просити. Звертаюся до жителів сіл Майдан, Липно, Холоневичі, Матійки, Красноволя, селища Колки. Люди дуже добре відгукуються. Але хочу зробити наголос на трьох селах Камінь-Каширського району — це Житнівка, Боровне і Оленіне. Жителі цих сіл уже наготували для солдатів 30 бусів різних смаколиків. Вони жертвували й жертвують до теперішнього дня.

Ще активно жертвують у селах Карпилівка, Цумань, Башлики. Там дуже відкриті брати-служителі.

Мені дуже допомагають сини з Америки — Микола, Богдан, Гнат, Володя, Вадим. Вони купили в Німеччині 40 бронежилетів. То я їх усіх відвіз нашим воїнам-волинянам.

— А як православні ставляться до вашого служіння?
— Хочу сказати, що ця війна нас, п’ятдесятників, і православних об’єднала. Ми в селі виходили разом молитися. Я хочу сказати, що православні дуже жертовні. Вони постійно приносять мені то 500 грн, то 1000. А батюшка Української Православної Церкви приніс 9000 гривень. Звернув увагу, що помагали й помагають ті ж самі люди. Хто щедро сіє — той буде щедро жати.

— Що ви хочете сказати українським волонтерам і капеланам?
— Я багато знаю капеланів і волонтерів, але рідко хто з них їздить до солдатів. Вони хоч і мають посвідчення капеланів, але не мають досвіду в служінні, бо майже не їздять до воїнів, переважно до цивільних. Я казав: «Якщо ти капелан, то їдь до військових, а не до цивільних, бо серед них багато «ждунів», які чекають на «рускій мір». Були випадки, коли ми привозили їм їсти, а вони нас запитували: «Каґда наши прідут?» Ми їх годуємо, а вони повідомляють росіянам, де ми перебуваємо.

Нехай Бог дасть капеланам відвагу, щоб не було серед них боягузів. Бо написано, що боязливий недосконалий в любові, а досконала любов проганяє страх. Ми повинні не боятися, а довіритися Богові й повністю віддатися в Його руки, щоб Він управляв нами, і їхати до солдатів розказувати їм про Господа, про Його любов до них. Тому нехай капелани не сидять на місці, а мають ревність їхати в гарячі точки. Хай дізнаються Божу волю щодо себе. Хай пересвідчаться у своєму покликанні — і тоді Бог буде з ними.

— А що ви скажете віруючим?
— Віруючим я б сказав, щоб вони покаялися. Бо молитовні чаші перед Богом заповнені, а покаяння немає. Потрібно, щоб люди прийшли в страх перед Богом, щоб підійшли ближче до Бога, як свого часу жителі Ніневії. Коли цар почув, що йде біда, то він зійшов із престолу, посипав голову попелом, три дні сам не їв і не пив, благаючи в Бога милості, а з ним усі люди й уся худоба. Так само нам треба прийти до Бога — невидимі Божі руки нас захистять і проведуть.

Люди часто кажуть, що, мовляв, не грішать: не п’ють, не курять, ходять на зібрання. Але їм треба насамперед любити один одного, щоби в сім’ях їхніх був мир, між чоловіком і жінкою був мир, у церкві був мир, щоб не воювали церкви. Треба, щоб люди пильнували, як вони ходять перед Богом, щоб кожен день проживали як останній, щоб, коли зустрінуться з Ісусом Христом, могли глянути Йому в очі — і не опустити їх, а сказати: «Господи, як я Тебе люблю, як я Тебе чекав!»

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 2024,2