Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Зустріч з цікавими людьми

40 років на пастирському служінні

Іван Іванович ФЕДОРОВ досяг уже поважного 75-річного віку, та попри все ось уже 40 років виконує служіння пастора в церкві ХВЄ селища Павлиш, що на Кіровоградщині. Якби мене попросили одним реченням охарактеризувати брата Івана, то я сказав би, що це людина, з якою приємно бути поряд, від якої віє спокоєм і миром, врівноваженістю та поміркованістю. Після спілкування з ним і ти проймаєшся тим самим.

Після нашої зустрічі брат проводжав мене на автостанцію. Я казав, що, можливо, сам побіжу, щоб встигнути на останній автобус, але брат наполягав, що буде зі мною, доки не посадить в автобус. Автобус показав нам «хвіст». Але Іван Іванович спокійно сказав, що Бог все влаштує. І справді: через десять хвилин біля мене зупинився автофургон, який прямував не до Кременчука (куди я мав намір добратися автобусом, щоб потім пересісти на інший транспорт, котрий довіз би мене додому), а прямо до Миргорода, де я проживаю. І, більше того, водій не захотів з мене брати кошти за проїзд.

Та почнімо спочатку. Виходячи з автобуса на місцевій автостанції села Павлиш, я помітив одиноку постать чоловіка з велосипедом. То брат Іван зустрічав мене. Тому перше моє запитання, звичайно, було таке:

— Ви в такому поважному віці ще їздите велосипедом?

— Так, це мій бойовий кінь. Раніше брати-євангелісти завсіди велосипедами їздили. Пам’ятаю, як потягом з Кіровограду до нас приїжджав старший пресвітер Микола Васильович Кузьменко, то він витягав з вагону велосипеда і далі у церкви району їздив ним.

Потім у нас зав’язалася щира розмова. Брат Іван згадував своє дитинство, війну, повоєнні роки і всі ті лихоліття, які довелося пережити.

— Я народився 21 лютого 1935 року в Керчі. В сім’ї був наймолодший, дев’ятий. Батьки, корінні жителі с. Павлиш, у 1928 році увірували в Ісуса Христа. Вони переживали сильне гоніння. Начальник станції, де працював тато, хоч був невіруючий, дав батькам добру пораду — їхати до Криму, щоб не померти з голоду і уникнути ув’язнення за віру в Бога. Він навіть допоміг з переїздом. Але в’язниці батькові не вдалося уникнути. Через два місяці після мого народження його забрали. Вночі прийшли з обшуком, знайшли Євангелію, пісенники. Татові дали п’ять років. Вже під кінець терміну ув’язнення один чоловік в тюрмі подарував йому Євангелію. Тато так зрадів Слову Божому, що не подумав, що той чоловік міг бути підставним. Кадебісти спеціально підіслали його, щоб татові продовжити термін ув’язнення. І от однієї ночі наглядачі «випадково» знайшли у нього під подушкою ту книгу, яку він таємно читав. Йому дали новий термін і відправили аж у Барнаул. Спочатку від нього приходили листи, а потім не стало жодної звістки. Після війни мама робила запит, і нам дали відповідь, що він пропав безвісти. Він писав мамі: «Дуню, не зобижай дітей, бережи їх, вони тобі стануть у пригоді!» Ці слова закарбувалися в моїй дитячій пам’яті. Бувало: зроблю якусь шкоду, мама візьме лозинку, а я в куточок заб’юся та й кажу: «Дуню, не зобижай дітей, вони тобі стануть у пригоді». Вона одразу ж починала плакати й відкладала лозину.

Моя мама була стійкою у вірі й ревною в молитві. Бог дав їй добру роботу на хлібозаводі. Але одного разу директор поставив її перед вибором: або віра, або робота. Вона сказала, що Бог її не залишить і її звільнили. Тяжко нам було. Дякувати Богу, віруючі допомагали нам. Навіть був такий випадок, що невіруючий сусід, який часто з насмішкою казав: «Де ж твій Бог, що ти так страждаєш?» — одного разу, коли нам було особливо тяжко, постукав у двері, мовчки поставив перед нами велику торбу з продуктами і пішов. Отак робить Господь!

Під час війни було дуже тяжко. Німці тричі займали Керч. Пам’ятаю, як осколки від бомб летіли в наш город. А в 1943 році німці, які на той час окупували Крим, всіх приїжджих товарними вагонами відправляли на попередні місця проживання. Так ми знову повернулися в Павлиш.

На жаль, у нашій хаті вже поселився квартирант, але нас прийняв один віруючий. Чотири роки ми жили в нього. У нього була своя сім’я, але ми жили дружно. Бог особливо благословив мене через сім’ю цього брата. Минули роки, і він став моїм тестем — я одружився з його старшою донькою.

Потім сталося так, що в хаті брата оселилися німці, і ми всі змушені були жити в землянці. Уявіть собі, як великою сім’єю можна було жити, фактично, в норі, виритій у землі! Але якось жили і не нарікали на долю. Тоді було важко всім, зокрема, й віруючим. Але, незважаючи на скруту, нестатки, бідність, допомагали один одному, хто чим міг. Тоді віруючі були дуже жертвенними.
Все моє дитинство пройшло в голоді, холоді і війні. У 15 років я пішов працювати чорноробом. Тоді навіть не думав, що колись настане час, коли зможу вдосталь наїстися хліба.

— Як ви прийшли до Господа?

— Я ніколи не був невіруючим. З дитинства вірив в Бога і чекав моменту, коли зможу стати членом церкви. Коли мені було 18 років, я відчув, що настав час прийняти водне хрещення і служити Господу. Хрещення я приймав таємно на одному з озер, у плавнях. І хрестив мене той самий чоловік, котрий прийняв нас до себе в дім, на той час пастор церкви Федір Федорович Таран.

— Ви прийняли водне хрещення до служби в армії?

— Так. Вважав, що це для мене важливо. І Бог так влаштував, що я зміг спокійно відслужити, якихось особливих гонінь за віру не було, хоч я не мовчав, а при нагоді говорив про Бога. Я мав змогу навіть відвідувати зібрання віруючих, що жили біля військової частини. Одного разу потрапив на гауптвахту на 10 діб за те, що зустрічав Різдво з місцевою церквою, а не був у частині. Але сестри передавали мені стільки їжі, що я всіх солдатів годував. Коли командир довідався про це, то сказав, що мене можна судити тільки за те, що я отримував їжу, будучи на гауптвахті. Але його настільки вразило те, що віруючі так допомагають один одному, що він пробачив мені.

Пам’ятаю: одного разу, мене викликали кадебісти і сказали, що не чіпатимуть, якщо я нікому не говоритиму про Бога. На це я відповідав: «Я сам не починаю першим говорити. Ви зберіть увесь полк і накажіть, щоб у мене ніхто нічого про Бога не запитував. Тоді я не буду говорити…»

Швидко минає час у відвертій бесіді, в котру вплітаються спогади про минуле і розповіді про сьогодення…

— Маємо шестеро дітей, десятеро онуків, шестеро правнуків. — каже брат Іван. — Валентина, моя старша дочка, виконує відповідальне служіння в Церкві в усьому пострадянському просторі. Зараз вона проживає в Росії. Колись під час одного випробування Валя була дуже розчарована й засмучена, але їй Бог сказав через пророка, щоб не сумувала, бо Він для неї приготував велику працю: «Ти ніколи не будеш одинокою, у тебе будуть діти по всьому Радянському Союзі». Для нас тоді ці слова були незрозумілими. А тепер вони здійснилися. Валентина тепер відповідальна за роботу недільних шкіл у Росії.
Друга донька Надя теж має свідчення Божої слави. Вона була дуже хвора, лікарі розвели руками і сказали, що безсилі. Бог через одного сліпого брата сказав мені: «Так говорить Господь: «Я завдав їй рану, і Я її зцілю, Моєї слави не дам нікому!» Коли Надю виписали додому помирати, вона стала почуватися краще і зрештою була повністю уздоровлена. Потім вона ще й доньку народила, коли їй було 42 роки. Це справді чудо Боже!

Мій третій син Сашко зараз служить пастором в Онуфріївці. Інші троє дітей — від другої дружини Галини Степанівни. Моя перша дружина померла від раку крові, коли їй було 37 років. Синові тоді було два роки. Її не стало буквально за чотири місяці. Я дуже сумував. Звичайно, постало питання: дітям потрібна мати, мені дружина-помічниця. Я був дуже задіяний в служінні, яке не думав залишати. Тому почав молитися до Бога, і Бог мені вказав на Галю. Ми разом прожили вже 37 років. Я жодного докору від неї не чув. Вона завжди лише благословляла мене в дорогу, на служіння.

З 1970 року, і поки що дотепер, я пастор церкви у селі Павлиш. Коли у 1970-ому році були вибори пастора, то мене навіть і не подавали кандидатом. Приїхав старший брат з області, запропонували двох братів, але за них ніхто не проголосував. Згодом церква запропонувала мене, і мене обрали, хоч я й не чекав цього. Мені тоді було 35 років. Але я згадав пророцтво, що мені було в армії через старшу сестру. Я плакав і дуже молився, розуміючи відповідальність служіння. Тим більше, що тоді в церкві були досить складні обставини, було розділення церкви. Бог мені особисто відкрив, що попереду чекають значні труднощі, але якщо я буду триматися Бога і Божої правди, то Господь мене збереже, через усе проведе, виведе з усіх скорбот і рясно благословить. І Бог дає мені мудрість, Він знову об’єднав нашу церкву, і ми разом славимо Господнє ім’я.

— Чи ви готуєте брата, який би продовжив вашу працю пастора?

— Мені часто задають це питання. Я дивлюся на це так: щороку я пропоную вибрати іншого, але церква поки що мене не відпускає. Бути пастором — це не іграшка, а відповідальне служіння, на яке ставить Бог. Коли буде необхідність, Бог Сам поставить. Бог Сам обере Собі служителя. Вважаю, що без важливої причини, просто так, переобирати не варто. У нас в церкві три диякони. Дасть Бог, прийде час, і якщо буде така потреба, то заміна є. Цю заміну готує Бог. Згадайте випадок з Давидом. Господь обрав, приготував і, коли прийшов час, поставив.

— Наскільки я знаю, ваш дім молитви є одним з перших офіційно відкритих.

— Так. Дім молитви відкритий 25 років тому, у 1985 році. Вісім судів відбулося, аж поки нам не віддали цей дім. Начальство казало, що допоки вони при владі, то нашої ноги не буде в тому домі, але Бог сказав: «Не бійтеся, Я широко відкрию двері цього дому і ніхто не закриє!» І на нападки «совєтів» ми прямо відповіли, що Бог, Якому ми служимо, сказав, що ми будемо тут. Так і сталося.

До того збиралися в хаті. Але одного разу Бог відкрив, що треба будувати дім молитви. Постало питання, де саме. Один чоловік, який переїхав до нас з Донеччини і приєднався до церкви, запропонував нам під дім молитви частину свого городу.

Ми заклали фундамент. Влада, звичайно, знала, для чого ми будуємо цей дім (хоч дім був раніше оформлений на мою доньку Валю) і не давала дозволу на будівництво. Але ми продовжували будувати. Тоді той чоловік, що дав нам земельну ділянку, запропонував мені оформити дім на нього і запевнив, що тоді все благополучно й без перешкод добудуємо. Я, було, погодився, але коли їхав з ним в райцентр, почув в серці голос Божий, щоб повертатися назад. Коли я сказав про це тому чоловіку, то він дуже розсердився. Згодом я довідався, що той чоловік давно вилучений з церкви, де він раніше жив. Думаю, що він працював на КДБ. Після того, як все з’ясувалося, він одразу кудись виїхав.

У 1985 році ми почали збиратися в новому домі молитви, хоч і неофіційно. Приїхало начальство з Онуфріївки. Голова Абрамович подивився, довго мовчав, а потім сказав: «Ну що, все одно бачу, що ви тут будете молитися, приїжджайте в район оформляти документи». Але обласне начальство заборонило нам оформляти. Відтак понад два роки була тяганина з владою щодо цього дому молитви. Нарешті приїхав представник ЦК з Москви. Саме тоді вже починалася так звана «Горбачівська перебудова», і дав дозвіл на оформлення, запевнивши, що ніхто не буде нам перешкоджати.

А в 1989 році мене обрали старшим пресвітером обласного об’єднання церков ХВЄ. Шість років я виконував це служіння, а потім передав молодшому брату.

— Чи були у вас якісь сумніви в служінні?

— Не було. З самого початку я був великим противником розділення церкви. Мені двічі пропонували перейти жити і трудитися в більшу церкву, в Олександрію, в Кіровоград. Навіть і житло вже знайшли. Але я сказав, що не можу покинути своєї церкви. Мене тут Бог поставив. Хіба що Бог мені особисто скаже. Моя справа не гнатися за більшим, за визнанням, моя справа — бути вірним у тому, що довірив мені Господь.

— Яка ваша основна праця на даному етапі?

— Як Христос сказав: пастор знає своїх овець по імені, і пасе їх. Так само мені важливо знати кожного члена церкви по імені. Знати потреби кожного, молитися за кожного. Щотижня, у неділю, з 5 години ранку я молюся за кожного члена церкви окремо. Вважаю, що маю передати молоді основу нашої спільної віри, основу здорового вчення Ісуса Христа, щоб молоді люди не звертали з істинного шляху віри Божої. Також для мене важливо залишити після себе добрий приклад. А ще постійна моя молитва перед Богом — за наше братство в області і керівників нашого братства в країні.

Розмовляв Геннадій АНДРОСОВ
Фото автора

"Благовісник", 2,2010

 

Українська християнська поезія