Дмитро Коваль:
«КДБ старався проникнути в осередки церковного керівництва»

Коли в редакцію потрапила книга «Християни віри євангельської Волидимирецького району рівненської області: становлення та розвиток» ми зрозуміли, що мусимо поспілкуватися з її автором. Тому запросили Дмитра Коваля приїхати в Луцьк і розповісти про свій дослідницький досвід.

Дмитро Коваль (1989 р. н.) живе у Вараші, разом із дружиною Оленою виховує двох дітей. У місцевій церкві виконує служіння диякона. Працює на атомній станції на посаді старшого майстра релейного захисту та автоматики. Має освіту електрика (Профтехучилище м. Вараш), інженера-електроніка (Київський політехнічний інститут), бакалавра богослов’я (Львівська богословська семінарія). Навчається на магістерській програмі Євангельської теологічної семінарії м. Київ.

— Розкажи про себе. Як так трапилося, що ти став вивчати історію християн віри євангельської?
— Ну, до цього був довгий шлях… Дуже часто, коли заходила мова про спірні питання в церкві, доводилося чути: «А раніше такого не було». І виникло бажання самому розібратися — а як було? Одним із рушіїв було саме прагнення довести опонентам, що реальність набагато різноманітніша.

— Як ми тебе розуміємо (сміємося)…
— Мабуть це спільне для всіх, хто історією чи журналістикою займається (сміється)… Наступне: коли читав історію п’ятидесятників Кременця, Львова, Дніпродзержинська, у мене виник інтерес — а як у нас було? Це був другий рушій, щоб досліджувати і шукати.

— Як же вдається, займаючись таким серйозним історичним дослідженням, ще й працювати?
— Досі 10 років я працював по змінах. Такий характер роботи дозволяв займатися дослідженням. Іноді випадав вільний час в період чергування. Напевно сторінок 200 було перекладено, зверстано на роботі. А в основному працював над книгою в нічний час — з 3 години ночі до 7 ранку. Якось вичитав про життя монахів і Жана Кальвіна, що вони вставали о 3 годині ночі. З часом це ввійшло в звичку. І справді, якщо лягти спати о 21, то о 3 людина просинається і нормально себе почуває, щоб працювати цілий день. За такою системою я жив поки писав книгу. Зараз вже перелаштувався.

— Книга — це серйозний результат. Як ти йшов до цього? Чи мав якісь публікації, статті?
— Ні. Єдина доповідь стосовно взаємодії церкви і держави була надрукована у збірнику «П’ятидесятництво в Західній Україні: історія і сучасність». Це матеріали конференції.

Я завжди цікавився наукою. У шкільні роки мріяв стати істориком-археологом. Пізніше переключився на фізику. Але у вільний від роботи час простіше займатися історією, бо це не потребує лабораторії, ресурсів — аби були ручка і зошит (сміється). Тому займався самоосвітою, читав історичну літературу, консультувався у фахівців.

— Чи були люди, які підштовхнули тебе до історичних досліджень?
— Найбільше, напевно, Михайло Мокієнко. Коли я взявся писати першу статтю, навіть не знав, чи з того щось вийде. Але він побачив у мені потенціал і це переросло у співпрацю. Він мене постійно мотивував. Також Ольга Підлужна, яка більше року співпрацювала зі мною, як редактор книги.

Дуже позитивно до цієї справи ставилася церква — зокрема пресвітери, диякони. Особливо, коли їхав до архіву, багато хто з нетерпінням чекав, які документи я знайду. Мені було це приємно, і я відчував важливість місії, яку виконую. Така зацікавленість людей теж мотивувала працювати.

— Тобто підтримка церкви мала велике значення?
— Дуже велике! Більше того, церква повністю спонсорувала мої поїздки і витрати. Загалом проект коштував приблизно 300000 грн. Робота тривала три роки. Поїздки в Білорусь, Рівне, Луцьк, Київ, проживання, харчування… На все це виділяли кошти з церковної каси. Скільки я просив, стільки й давали.

— Це якийсь райський куточок! Як таке можливо взагалі (сміємося)?
— Ще одне — мені повністю довірилися. У процес дослідження ніхто не втручався. Адже нерідко буває й так: хто дає кошти, той замовляє, що і як писати. Був момент, коли потрібно було дійти кінцевих висновків щодо оприлюднення документів КДБ. Я поїхав до Віктора Боришкевича (тогочасний старший пресвітер УЦХВЄ Рівненщини — прим. ред.), описав ситуацію, розповів власне бачення. Він запитав: «Що від мене потрібно?» Я сказав: «Коли вийде книга, люди, можливо, заперечуватимуть, казатимуть, що я щось не так написав. Чи згідні ви, якщо так буде, сказати, що я незалежний історик, це моя особиста думка, яка має право на існування. А переслідувати мене не будете» (сміється). Він погодився і пообіцяв, що жодних церковних репресій не буде. Для мене було важливо, щоб він визнав незалежність наукового дослідження. За що я йому дуже вдячний. Свобода висловлювати власні думки — це дуже велике сприяння.

— А щодо чого саме у тебе були такі побоювання?
— Найбільше — щодо оприлюднення прізвищ агентів, які співпрацювали з владою. Хоча була випрацювана максимально мирна методика: я хотів показати, що вони це робили не для того, щоб здати одновірців, а для того, щоб сприяти виживанню церкви. У цьому світлі і подавалися прізвища, власне, частина прізвищ…

— А чому тільки частина?
— Тому що щодо деяких немає можливості перевірити дані. До речі, документи далі 70-го року досі не розсекречені. Це можна зробити, але потрібна впливова людина, яка могла б цей процес зрушити з місця.

— Чи були у ході дослідження виявлені імена людей, які співпрацювали з владою не з примусу, а були свідомими агентами?
— Власне, вони всі це робили свідомо. Якщо ви маєте на увазі тих, хто робив це задля наживи, то таких були одиниці. В книзі є така ремарка: «в опрацьованих документах лише один раз згадується про те, що спецслужби скористалися любов’ю до грошей однієї людини, і з допомогою цього витягували з неї інформацію». Єдиний випадок. Щодо усіх інших — близько сотні людей — самі спецслужби пишуть: «Хоча вони і співпрацюють з нами, та ми впливу на них не маємо, вони ведуть свою лінію і користуються нашими стосунками для того, щоб будувати церкву».

— І це справді так було?
— Так. Мені здається, що я зміг у книзі відобразити цей факт. Є документи Комітету держбезпеки, який заявляє, що усі єпископи ВРЄХБ — їхні агенти, що власне сама ВРЄХБ є їхнім дітищем. Але уже в документах 4-5 років потому вони самі пишуть: «Хоча вся верхівка в наших руках, але вони нічого не роблять, доки ми їх не змусимо. І навіть не роблять того, до чого змушуємо. Вони підпільно ведуть усю ту церковну активність, яку ми їм забороняємо вести». Я зробив для себе висновок, що єпископи спочатку змушені були домовитися, бо інакше не давали реєстрації. Але надалі зайняли таку позицію: «Ми не будемо до кінця їм розкривати обставин церковного життя, бо і вони не розкривають нам цілей секретної співпраці». І, користуючись цією співпрацею, вони робили по суті все, що їм забороняли.

Такий приклад. Спецслужби звітують про те, що у Львів повернувся з ув’язнення один п’ятидесятник. Звернувся у місцевий Комітет держбезпеки, записався агентом, отримав гроші. Потім звернувся у залізничне відділення держбезпеки, записався агентом, отримав гроші. І так по всіх відділеннях! Зібрав гроші, прийшов до церкви, розповів, хто за ким стежить, про всі методи роботи КДБ і пішов у підпілля. І вони пишуть: «Де нам тепер знайти цього пройдисвіта?» (сміється).

— Виходить, самі віруючі були не гіршими спецагентами, ніж кадебісти?
— В КДБ так і писали: «Ми маємо справу із дуже законспірованим об’єктом, у якого є своя система шифрування, система зв’язкових, нелегальні типографії…» Цілий список. І продовжують: «Вони цього навчилися ще з тюрем царської Росії, вони детально вивчили нашу роботу, вони усе вміють». Тому КДБ дуже старалися проникнути в осередки керівництва. Особливо нереєстрованих п’ятидесятників.

— Чи є факти, коли в церкву засилалися спеціально підготовлені служителі?
— Є факти, що готувалися такі люди. Але вони засилалися як рядові члени. Можливо, вони могли ставати зрештою служителями, цю лінію не прослідковано. Але самі спецслужби у 60-х роках дійшли висновку, що цей метод неефективний. Це зафіксовано в документах: «Більше не використовувати практики залучення мирян як спецагентів в церкві. Краще завербувати такого члена, який потенційно швидко може бути обраним на керівну посаду». Таким чином вони змінили стратегію через те, що не мали успіху.

Юрій Вавринюк:
— Церква в с. Горичів була однією з небагатьох зареєстрованих за радянських часів у Володимир-Волинському районі Волинської області. Цікаво, що пресвітерам вдавалося при цьому забезпечувати повноцінне церковне життя — з підпільним оркестром, хором, гостями із нереєстрованих баптистів і п’ятидесятників…
— Це справді була мудрість служителів — вони знали методи роботи влади і не лізли на рожен. Вони знали як вести служіння, щоб їх не чіпали.

Разом з тим є і конкретні випадки, коли люди йшли на повідку у влади. І навіть деяких старший пресвітерів змушували робити вчинки на розкол церкви. Чогось вони могли уникнути, але деякі речі прослідковувалися до кінцевого виконання.

— Давно йде мова про розсекречені документи, згідно з якими влада цілеспрямовано намагалася маргіналізувати церковне середовище. Для цього впроваджувалася заборона на музику, здобуття освіти тощо. В деякий церквах до цього часу помітні відголоски цього. Чи проходили через тебе такі матеріали і чи є вони десь опубліковані?
— Так, вони є і в моїй книзі. Зокрема, т. зв. циркулярні листи, які розсилалися ВРЄХБ. Ієрархія така: ВРЄХБ перебувала у тісній співпраці з державними службами. Це був свідомий вибір, інакше їх би не існувало. Відповідно, Комітет держбезпеки намагався влаштувати внутрішнє життя ВРЄХБ так, як йому було вигідно. А вигідно було, щоб віруючі виглядали відсталими неосвіченими людьми без будь-якої культури. Точніше, їм так казали: «Не може бути жодної церковної культури, якщо хочете культури, то ідіть в світські бібліотеки, клуби, кіно і т. д.» І розсилали циркулярні листи приблизно такого змісту: «Нам стало відомо, що в церквах почали практикувати декламацію віршів, спів дуетом, квартетом, використання музичних інструментів… Це не є побожно! Припиніть цю практику, інакше наслідки будуть важкі, і ви знаєте які».

— «Це не є побожно»... Десь ми таке вже чули (сміємося)!
— Але центральні баптистські церкви — в Києві, Донецьку, Москві — вели повноцінне життя. Там була можливість і грати, і співати, і будувати власну культуру. А всі ці заборони стосувалися більше периферії. Один із пресвітерів нашого району писав у листі уповноваженому: «Чому така несправедливість? Я їздив у Донецьк, там все зовсім по-іншому, там молодь приходить на зібрання… Чому в нас це заборонено?» Тобто у громадах, куди приїжджали іноземці, давали більше свободи. Можливо це робилося «для вітрини».

— І вони мусили не з власної волі впроваджувати в церкви такі правила?
— Наскільки я можу судити, так. Хоча не всі пресвітери й зачитували такі листи у своїх церквах, проте церковне життя все ж спрямовували відповідним чином. І з часом це переросло в церковний світогляд. Люди почали пояснювати речі, яких не практикували в їхній церкві, біблійними категоріями.

— Отже, сучасні заборони у церквах витікають ще з тих часів?
— Вплив держави через церковну структуру — це одна з причин. А друга причина в тому, що служителі, які розбудовували церкву, після війни були усунуті, вислані. На їхньому місці лишилися молоді. І саме вони потім приймали постанови про довжину спідниць, рукавів і т. д. Це описує у своїй книзі Олександр Гула.

— Цікаво, чому молоді люди за таке взялися?
— Вони були дуже «ревними». Навіть давали обітницю безшлюбності. Намагалися все звести до чітких правил. Є й третя причина. Михайло Мокієнко розповідав, коли його дід повернувся із ув’язнення, молодь використовувала в служінні музичні інструменти. І він сказав: «Я страждав, а ви тут розважаєтеся під музику?» З тих пір музика у тій громаді не в пошані.

На мене самого вплинув такий світогляд: «Краще бути віруючим прибиральником, ніж професором-атеїстом». Чомусь не казали: «Краще бути віруючим професором, ніж прибиральником-атеїстом». Я виріс у християнській сім’ї і щиро так вірив. Пам’ятаю, як важко було себе перебороти, щоб піти навчатися в університет.

— Це нам дуже знайомо…
— Хоча до 1939 року в шмідтівських церквах до цього всього ставилися нормально. Вони не билися лобами в другорядні питання, а легко їх вирішували. Тільки в маргінальних групах це ставилося на рівень спасіння.

Оркестр церкви с. Степань

— З якими особливостями і труднощами приходилося стикатися під час вивчення церковної історії?
— Почну з труднощів. Більшість церков майже не зберегли власної історії. Частково тут, звичайно, влада постаралася — вилучила нашу історію і зберігає у своїх спецсховищах. Конкретно я працював зі справою по учасниках з’їзду в Дніпродзержинську 1948 року. Раніше була доступна лише текстова частина, а тепер дозволили працювати також з вилученими документами та особистими речами. Наприклад, збереглися фотографії, які дозволяють відновити вигляд християн 1948 року, який відрізняється від того, який був після 1948 року.

З іншого боку у віруючих виробився такий світогляд: краще нічого не зберігати, бо можуть вилучити. А те що й зберігалося, часто губилося по необачності. Наприклад, у нашому районі був мінімум один конспект із Гданської біблійної школи, Семен Москалик там навчався. Але він пропав. Оце було найважче — віднайти первинні документи.

Коли йшла мова про історію до польських часів, то в церковному середовищі існувало багато переказів. Їх не можна було однозначно відкинути, але й багато було неправдоподібного. Хоча ці перекази походили від авторитетних людей, та вони привнесли те, чого не могли знати. Їм просто ніхто не міг заперечити і ці історії вжилися у церковну свідомість. Тому ще однією трудністю було — обґрунтовувати, чому ті чи інші факти не є достовірними. А допомогли в цьому документи 1920-х рр., знайдені у Бресті. Вже проти них ніхто не міг заперечити. Тепер деяким громадам навіть доведеться переносити деякі усталені дати (наприклад, рік будівництва дому молитви) відповідно до інформації, знайденої в документах.

— Чи вдалося в ході роботі над книгою зробити відкриття, які можна назвати сенсаційними, несподіваними?
— Були, по кількох періодах. Першим несподіваним моментом стало те, що всі п’ятидесятники Володимирецького району спочатку були баптистами. Тобто усі церкви, утворені до 1926 року. Я цього не знав, і ця інформація не була поширена. Друге — те, що не усі п’ятидесятники належали до союзу Г. Шмідта. Це поширене уявлення. Але, виявляється, що існувала опозиція, яка належала до центру в Кременці. Між цими двома союзами були немалі протиріччя. Так, що й із кафедри знімали одне одного.
Найкраще це можна проілюструвати на прикладі Мойсея Мурзи, який згаданий у книзі Володимира Франчука. Йому приписується, що був співробітником Юхима Стрєлки, що він імовірно був на з’їзді 1956 року в Харкові. Цю ж думку переймає Василь Боєчко і вже вказує, що не ймовірно, а точно. Але з кримінальної справи Мойсея Мурзи виходить, що той Юхима Стрєлки не знав взагалі, і належав до нереєстрованих (нешмідтівських) п’ятидесятників.

— Наскільки відомо, коли в 1929 році у Човниці був з’їзд, він об’єднав церкви Волині і Тернопільщини, що належали до центру у Кременці.
— Це загальнопоширена думка, але згідно з документами із Бресту і Варшави вона невірна. 1929 року, перш ніж у Човниці відбувся союз, були консультації у Кременці. І частина кременецького союзу не захотіли йти в російськомовний інтернаціональний союз. І після зїзду в Човниці все ще існував центр в Кременці, який не належав до Г. Шмідта. Вони мали свій статут, свої з’їзди, і навіть того ж 1929 року вони паралельно подавали свої окремі документи на реєстрацію. В книзі є фото їхнього оргкомітету.
Ще одна невідома досі сторінка стосується періоду після 1948 року. Коли засудили учасників з’їзду в Дніпродзержинську, в Рівненській області існував тимчасовий центр керування усім п’ятидесятницьким рухом — т. зв. Місіонерський центр. Була попередня домовленість, хто прийме на себе керівництво, якщо учасників з’їзду ув’язнять. Так і сталося.

— Твоя книга базується суто на документах чи також на усних свідченнях?
— Я дійшов висновку, що потрібно виходити з документів, свідченнями можна тільки підтверджувати документи. Візьмемо для прикладу наших перших єпископів. Авраама Біруля ніхто не знав, а він був єпископом, ще коли церкви були баптистськими. І тільки у записах декотрих людей фігурує його прізвище. Другий — Мойсей Масланчук — був єпископом, уже коли церкви стали п’ятидесятницькими. Але його було вилучено за гріх, і тому це ім’я ніби викреслено з історії. А тим не менше, в час свого служіння, він був на хорошому рахунку у Г. Шмідта, йому доручали в союзі важливу роботу. У нього було дуже насичене життя і служіння. Коли я написав книгу, його внучка дуже дякувала, що відновили втрачену інформацію.
Отже, пам’ять людей є дуже вибірковою. Більш цінними є записи і фотографії. Сьогодні, коли не лишилося людей, які жили до Польщі, ми не можемо відновлювати історію за свідченнями. Взагалі, я вважаю, що можна приймати до уваги свідчення, якщо людині не більше 60 років і свідчення стосується останніх 30 років її життя. Людина запам’ятовує здебільшого моменти, які змінили її життя, а рутинну інформацію забуває. Деякі документи я підтверджував свідченнями 1970-х років. Але це історії людей, які пережили знущання в школі, військкоматі… Тому ці події врізалися в їхню пам’ять, дехто навіть мав записи.

— Дуже вразили фотографії в книзі. Де вдалося дістати такі якісні і рідкісні фото?
— По усіх усюдах (сміється)… Усіх, кого знав, просив — дослідників і з України, і з Білорусії… Вони дали частину фотографій до 1930-х років. Всі решта — були нагадані архівом Асамблей Божих у Спрінгфілді. Усі місіонери, які тут працювали, відправляли туди звіти. У них дуже багато фотоматеріалу. І вони в обмін на книгу погодилися безкоштовно надіслати фото (у звичайному порядку одне фото коштує 30$). Ще інші — збирав по людях, по архівах.

Біблійні курси у селі Стара Човниця, 1930-ті роки

— А з чого почалося написання книги?
— Почалося з того, що назрівав ювілей — 20-річчя дому молитви. І я взявся з Віталієм Котком збирати історію церкви. Щось ми познаходили, але дуже мало. Потім в нас відкрилася філія Львівської богословської семінарії і приїхав викладати М. Мокієнко. Він жив у мене вдома, тож я показав свої напрацювання. Тоді він мене запросив на історичну конференцію у Львів. І так далі пішла праця в цьому напрямку.

— Чи плануєш далі в цьому напрямку працювати? Які плани на майбутнє?
— Є декілька планів. По-перше — зробити енциклопедію по усіх п’ятидесятниках України. Якщо збереться колектив, це буде реально зробити. Бо це треба в архівах попрацювати добряче. Саме зараз у нас є можливість відновити біографії служителів — де жив, працював, фотографії, обставини служіння… Тобто заповнити усі білі плями. Невідомо чи довго ще буде така можливість.

І ще є бажання зробити мультфільм для дітей про п’ятидесятників. Діти, молодь не знають історії. І інакше, як через відео до них історію не донести. Книгу вони читати не будуть.

— Це тільки на рівні ідей? Чи вже щось робиться в цьому напрямку?
— Поки що немає людей… Я почав над цим працювати, але наразі зупинка — не можу знайти людину, яка допомогла б музику зробити. Анімацію я вмію робити, а музику — ні…

Наразі формується команда для роботи над енциклопедію. 2020 року буде 100-ліття п’ятидесятництва в Україні. Не знаю чи до цієї річниці вдасться закінчити роботу, але дуже хотілося б. Потрібна команда. І серйозний спонсор.

— У відсотковому співвідношенні, яких ресурсів найбільше не вистачає при таких дослідженнях — коштів, кадрів тощо?
— Кадрів. Фінанси можна знайти. Якщо поставити ціль, можна навіть із власного бюджету виділити. Але сам нічого не зробиш. Ось зараз для роботи над енциклопедією якраз найбільше не вистачає, щоб у кожному районному центрі була людина, або ж — одна людина на зарплаті союзу, яка проїхала би по усіх обласних центрах, по управліннях СБУ, скопіювала би усі кримінальні справи (що є абсолютно безкоштовно) і акумулювала би цей ресурс. Кадри зараз вирішують усе.

— Як на твою думку залучити людей до подібної наукової роботи?
— Залучити людей можна на тому етапі, коли в них самих є інтерес до певної справи. Починати потрібно ще з підлітків. Має бути хоча б така стратегія: припустимо є старшокласник, який горить історією — церква може оплатити його навчання, за умови, що він потім працюватиме над церковними проектами. У нас такої системи немає, бачення такого немає. Церква має поставити собі запитання: чи потрібні нам такі спеціалісти, які будуть через 20 років писати наукові праці з біблеїстики, давньогрецької, давньоєврейської… Щоб розвиватися, а не тільки відтворювати чиїсь думки. Якщо потрібні, то їх потрібно навчити і працевлаштувати. Можливо, доведеться потіснити когось. Але сьогодні швидше вкладаються кошти в каміння, ніж у книги, по яким будуть вчитися через багато років. Інші конфесії, які років 30 тому передбачили потреби часу і послали своїх людей навчатися на Захід, сьогодні пожинають плоди. Викладаючи в семінарії, я бачу, що є здібні люди, але їм потрібно запропонувати відповідні умови праці.

— Останнє запитання — на тему номера. Працюючи над таким великим проектом як написання книги, очевидно необхідне чітке планування часу, самодисципліна, відповідальне ставлення до роботи. Чи користувався ти якоюсь методикою? Чи, може, у тебе така вроджена педантичність?
— Можливо, це і вроджена риса. Коли беруся за якусь справу, то завжди хочу зробити її краще за попередників, принаймні не гірше. Напевно, це наша сімейна риса — максималізм. Звідси виходить і самодисципліна — якщо людина хоче зробити діло, яке для неї важливе, вона прикладе максимум зусиль. Якщо ж справа для неї неважлива, то як не дисциплінуй — все марно.

У моєму випадку, все було сконцентровано на внутрішньому бажанні — я дуже хотів, щоб ця книга була! Це було потрібно перш за все для мене самого — те, на що я міг би опертися у подальшому служінні. Це мною й рухало.

Розмовляли: Юрій Вавринюк, Дмитро Довбуш, Ольга Міцевська

"Благовісник", 2,2018

Придбати книгу можна у книжковому магазині
в центральному офісі Української Церкви ХВЄ за адресою:

м. Київ, вул. Оніскевича, 3

телефони:
093 740 2117
098 978 0610
050 540 7316