Павло СІЛЬКОВСЬКИЙ: «Бути вірним Господу на будь-якому місці й за будь-яких обставин»

Павло Сільковський — лікар-християнин, анестезіолог Рівненської обласної лікарні. Він мав декілька поїздок із благодійною медичною клінікою в Гаїті, Африку, планує поїздку в Мексику. Павло Миколайович має свій погляд на життя християнина в сучасному суспільстві; вболіває за Україну, за її подальшу долю; має свої конкретні пропозиції для розвитку медицини в Україні. Він прагне реалізувати свій потенціал, утілити в життя свої ідеї. Його висновки, пропозиції, роздуми будуть цікаві не тільки християнам.

— Павле Миколайовичу, я знаю, що ви народилися в християнській родині, але віра в Бога не передається в спадок, це особисте надбання. Розкажіть, будь ласка, яким був ваш шлях до пізнання істини?
— Я народився в багатодітній християнській сім’ї, яка нараховує одинадцятеро дітей. Батьки нам розповідали про Бога, ми бачили підтвердження їхніх слів у їхніх вчинках. Вони практикували все те, чого нас навчали. І це було не сліпе виконання якихось правил, вони любили Господа. Я пам’ятаю, як мама приїхала з полового будинку в дуже виснаженому стані, у неї була висока температура, декілька днів вона не вставала з ліжка. У цей тяжкий період батько цілими днями був на роботі, доглядати нас не було кому. Вирішили запросити до нашого дому служителів церкви, щоб звершили молитву за маму з помазанням оливою. Молитва не була довгою, але щирою. Ми просили, щоби Бог не забирав нашу маму. Після тієї молитви батько повіз гостей до їхнього дому, а мама піднялася з ліжка й стала готувати нам їжу! Це було справжнє диво, яке я бачив на власні очі.

Це лише один із прикладів, а їх було чимало. Коли батьки виконували Божі заповіді, то у важкі періоди життя Бог виходив їм на зустріч. Ще був такий випадок десь наприкінці 1990-х років, коли людям вчасно не виплачували заробітних плат: у нас не вистачало коштів, щоб прогодувати сім’ю. Батько тяжко працював, але вже декілька місяців не отримував заробітної плати. Якось він затримався після роботи. Ми вже стали переживати: чого його так довго немає, чи з ним чогось не сталося? Як виявилося, він ішов пішки з роботи, щоб зекономити на проїзді, й за ті гроші купив харчі. Потрібно було йти аж 10 кілометрів, тому наш тато прийшов дуже змучений. Але ми сіли разом увечері та читали Біблію. Він нас навчав, що потрібно завжди молитися — і Бог нас не залишить. І справді так! Невдовзі ми отримали невеличкий ящик гуманітарної допомоги (трошки муки, крупи та іншої їжі). У цьому ящику ми знайшли також лист із зворотною адресою, на яку мама відіслала свій зі словами подяки. Через деякий час ми отримали повідомлення, що нас чекає посилка від німецької сім’ї. Ми отримали три великих ящики з одягом, продуктами й іншими подарунками! Це для нас було великим благословенням, ми так щиро дякували Богу! І це повторювалося протягом декількох років. Варто зауважити, що ми жили в місті, тому не мали змоги тримати свого господарства, а це ще більше ускладнювало наше становище. Але Господь знає, як подбати про своїх дітей. Пригадую слова з Книги Псалмів: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (37:25). Уже тоді, як економічний стан країни покращився, коли стали виплачувати заробітну плату й ми підросли, ці посилки з Німеччини нам перестали надходити. Мама писала листи вдячності, але відповіді не було. І тато нам завжди нагадував історію пророка Іллі: ворони щодня приносили йому поживу доти, доки в цьому була потреба. Ось так Бог і нас проводив та формував мою віру в Ісуса Христа.

Я з дитинства мріяв працювати в медицині. Коли закінчував школу, хотів вступити в медичне училище, але розумів, що туди не так легко потрапити через корумпованість в медичній освіті. Батько зібрав нас і сказав, що коштів, які потрібно заплатити за навчання, він не має. Вирішили постити та молитися за цю справу. І прийшов час, коли я вступив у цей медичний заклад без всяких знайомств і хабарів. Так же само відбувалось із вступом до медичного університету.

— Коли у ваше життя прийшло усвідомлення, що потрібно присвятити своє життя Господу?
— Батьки хоч нам і розповідали про Бога, проте ніколи нас не змушували до цього кроку. Але у 18-річному віці я сам підійшов до батьків і заявив, що хочу покаятися в церкві та прийняти водне хрещення.

— А як ви познайомилися зі своєю дружиною?
— Навчаючись в університеті, я молився, щоб Бог дав мені можливість Йому служити. Адже розумів, що мені доведеться навчатися на лікаря занадто довго — аж 8 років! Мені не хотілося свої молоді роки провести лише за книгами та наукою. І Господь так влаштував, що мене запросили в дитячий табір, а згодом — виконувати служіння керівника молоді в церкві м. Вінниці, де я навчався. У тій церкві я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Спочатку я не звертав на неї особливої уваги. Ми активно служили в церкві. Вона співала в групі. Але з часом я став розуміти, що та сестра саме та людина, з якою я хотів би прожити все своє життя. Ми вже виховуємо четверо діточок.

— Чи були у вас такі миті, коли ви дякували Богові, бачачи Його руку над своїм життям?
— Коли я навчався, то відчував якийсь страх перед лікарською справою, адже це велика відповідальність: незначна помилка може призвести до смерті людини. Але коли прийшов на роботу, то ця справа давалася мені особливо легко. Невдовзі я міг виконувати навіть ту роботу, на яку не наважувалися мої колеги. У цьому мені допомагав Господь. Інколи трапляється так, що через відсутність належного обладнання лікарю потрібно здогадуватися про можливий діагноз. У таких випадках поставлений мною діагноз підтверджується. Тобто Господь допомагає приймати правильні рішення. Навіть у тім, що я став дитячим лікарем, бачу Божу руку, хоча вступав на цю спеціальність тільки тому, що на неї було менше претендентів.

— Як ви знаходите час і можливість для поїздок? Що спонукує вас до таких подорожей?
— Господь дав мені чудову дружину, яка завжди мене підтримує і благословляє. Однією з причин, чому я їду в ці поїздки, є моя допитливість — я дуже люблю пізнавати щось нове. Крім того, розумію, що ці поїздки корисні тим людям, яким ми надаємо медичну допомогу.

— Я так розумію, що наркоз — це серйозна й небезпечна процедура. Тим більше, що ваші пацієнти — діти. Чи ви молитеся в лікарні? Чи бачать це колеги? Яка їхня реакція?
— Я намагаюся молитися перед кожною відповідальною справою. Звичайно, ті колеги, які не мають віри, дивляться на це трохи скептично. Інколи мене запитують: як можна вірити в Бога, коли ти маєш такі знання, розумієш усі ті процеси, що відбуваються в організмі? Але я відповідаю: навпаки — як можна в Бога не вірити, коли маєш такі знання й розумієш усю складність процесів, що відбуваються в організмі?

— Християнин той, хто повинен жити чесно, без компромісів із грішним світом, гріхом. Багато сучасних професій несумісні з християнською мораллю, з заповідями Христа. А як щодо лікаря?
— Якщо ти хочеш за будь-яких обставин бути християнином, то це завжди можливо. Інколи потрібно просто просити в Бога мудрості, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Разом зі мною працюють мої колеги, тому такі питання стосуються не тільки мене одного, але й торкаються того соціуму, у якому я знаходжуся. Саме міжособистісні зв’язки найбільш проблематичні. У таких випадках на допомогу приходить авторитет Божий та Його мудрість.

— А чи може той же самий лікар (чи той же депутат, чиновник) бути чесним без віри в істинного Бога?
— Є люди, які за своїм вихованню добрі й чесні, хоча вони не глибоко вірують. Але ця чесність у людей без віри в Бога має певну межу. Кажуть, що кожна людина продажна, питання лише в ціні. Чесність таких людей має свою ціну, вона не така висока, як у справжнього християнина.

— Чи ви успішний лікар?
— Я завжди намагаюся бути людиною, виконую свою працю сумлінно. Люди це помічають і, коли в них стається якесь нещастя, приходить хвороба, вони особисто просять саме мене приїхати до них додому й проконсультувати. Це дає мені додатковий заробіток. Дехто з пацієнтів мені радить відкрити приватну клініку. Я над цим думаю.

— Сучасне християнство в Україні вийшло з імперії, у якій переслідували церкву. Щирий християнин розумів, що його доля — кельма, цегла. Шлях до вищої освіти багатьом був закритий. Тепер час змінився, але в багатьох християн старої формації менталітет не змінився. Війна закінчилася, а ми ще в лісі ховаємося. Треба щось кардинально змінювати. Який основний напрямок таких змін?
— Я помітив, що в розмові з людьми про Бога певну роль відіграє наша освіта та посада. Був час, коли я працював помічником анестезіолога, не маючи ще диплома лікаря. Тоді мою розмову про Бога сприймали скептично, інколи — зневажливо, мовляв: про що з тобою можна говорити, коли ти не маєш вищої освіти. Через деякий час я здобув диплом лікаря й повернувся в те саме відділення, але вже на іншу посаду. Тоді я звернув увагу, що мої слова вже сприймають інакше, вони мають певний авторитет.

Освіта відкриває для нас додаткові можливості. Це не тільки в медицині, а й у будь-яких інших галузях, зокрема й у політиці. Політика ніколи не перестане бути брудною, поки в ній перебувають брудні люди.

На сьогодні закон України дозволяє створювати християнські навчальні заклади різних рівнів акредитації. Але в нас інша проблема — з ким їх створювати? Чи є в нас викладачі, які змогли б конкурувати з відомими державними університетами?

Щоб потім не скаржитись, що наших дітей у школах навчають гендерної політики, поки маємо час — створюймо свої школи, закон це дозволяє робити!

— Яка перспектива для щирого християнина в Україні? Ми, як християни, розуміємо, що треба щось вагоме зробити для Господа.
— Перспектива є! Людина, яка виконує свою роботу щиро, як для Господа, без роботи ніколи не залишиться. Таку людину будуть цінувати, її праця користуватиметься попитом. Щодо того, що потрібно зробити щось вагоме для Господа, то я ніколи не відділяю роботу від служіння. У Бога немає дрібниць, Він бажає бачити нашу вірність у малому, у повсякденному житті, у звичайній роботі. За цю вірність, за якість виконаної роботи ми й отримаємо нагороду з Його рук.

— Хтось сказав, що найвище призначення людини на землі — робити добро. Але як це зробити правильно? Згідно із Христовими заповідями, ми у всьому мусимо мати здоровий глузд і мудрість.
— У певний момент свого життя я дійшов до висновку, що в деяких ситуаціях потрібно навчитися людям відмовляти. Наші можливості обмежені, ми не зможемо допомагати всім і завжди, потрібно знаходити час і для відпочинку, для спілкування із сім’єю тощо.

— Ваші побажання нашим читачам.
— Бажаю кожному християнину знайти своє покликання! Учіться, здобувайте освіту. Якщо маєте такі можливості — використовуйте їх! Але не зациклюйтеся лише на навчанні, служіть Богові, виконуйте Його заповіді. Де б ви не були, що б не робили — працюйте від душі, немов би для Господа.
Для тих, хто ще не пізнав істинного Бога, бажаю, щоб Біблія була не лише аксесуаром, але вашою настільною книгою. Вона приносить сімейне благополуччя, мир, затишок, душевний спокій, а найосновніше — приводить до вічного життя з Ісусом Христом.

Геннадій АНДРОСОВ

"Благовісник", 3,2017