Благовісник

Зустріч з цікавою людиною

Віктор ШЕВЧУК: Найактуальніше завдання Церкви — передати віру власним дітям і внукам

Шевчук Віктор

Віктор Андрійович ШЕВЧУК народився 1952 року в с. Башлики Ківерцівського району Волинської області. Закінчив Національний технічний університет України «КПІ» за спеціальністю інженер-механік. Захистив ступінь кандидата технічних наук і працював доцентом цього університету. У 1982 році став членом церкви. Закінчив Євангельську теологічну семінарію. У 1991-1992-х роках працював у Союзі церков ХВЄ, з 1992 до 1999 — в місії «Кожен дім для Христа». З 1999 до 2001 очолював КБІ, з 2002 до 2005 був директором коледжу «Святого Якова». З 2006 року — декан Київської богословської семінарії «Благодать та істина». З 1996 — пастор церкви «Християнська надія», м. Київ.

— Які спогади залишилися у вас про сім'ю, у якій виростали? Як вона вплинула на вашу особистість?
— Я виростав у сім'ї, де мама була віруючою, а тато ні. Жили ми на Волині, в Башликах. Всього було семеро дітей, тому матеріальне становище було непростим. Тато працював столяром, мама доглядала дітей. Попри те, що навчання було пов'язане із значними витратами, коли я виріс, тато сказав: «Вчися, сину, скільки можеш. Я постараюся тебе якось підтримати». Це була велика жертва з боку батьків. Метою їхнього життя було підняти дітей. Це передалося й мені. Створюючи сім'ю, я усвідомлював, що пріоритетними будуть не мої бажання, а потреби моїх дітей.

— Ви людина освіти, маєте як світську, так і богословську ступінь. Це бажання навчатися у вас з'явилося ще в дитинстві?
— Школу я закінчив із золотою медаллю. Мріяв мати вищу освіту. І батьки мене на це орієнтували. Але в науку потрапив майже випадково, або, можна сказати, з матеріальної скрути. Підробляючи на кафедрі, я отримував додаткових 35 карбованців до стипендії. Таким чином міг жити без підтримки батьків. Після закінчення аспірантури пішов працювати в конструкторське бюро. Згодом захистив дисертацію і став викладачем в політехнічному інституті. З 1990 року, відтоді як розпався Радянський Союз, я працюю в християнській освіті, хоча напівставки продовжував викладати в політехнічному інституті до виходу на пенсію

— Чи можете ви назвати сферу, в якій працюєте, своїм покликанням, життєвим призначенням?
— Коли багато років добросовісно робиш певну справу, то стаєш спеціалістом. А коли стаєш спеціалістом, праця тобі починає подобатися. Часто кажуть, що, перш ніж обрати професію, треба оцінити свої здібності, схильності й таке інше. Але 80, а то й усі 90 відсотків успіху кожної справи — праця. Я от ніколи не думав, що стану інженером-механіком. Їхав вступати в сільськогосподарську академію на лісове господарство, а зрештою (через проблеми зі здоров'ям) вступив у політехнічний інститут на інженера-конструктора. Якихось особливих ілюзій чи мрій щодо майбутньої роботи не було. Але для життя потрібна стипендія, тому старався навчатися відповідально. Коли ж набув певних навиків та вмінь, ця спеціальність почала мені подобатися. Згодом з'явилися мої статті, авторські свідоцтва (їх у мене 10), ідеї, які впровадили у виробництво. Вважаю, передусім, слід працювати добросовісно. А коли станеш професіоналом, прийде задоволення і втіха від результатів роботи. Тому — менше ілюзій, а більше праці!

— Коли почалося ваше служіння в церкві?
— У 30 років я навернувся до Бога і став членом церкви. Хоча з дитинства ходив на зібрання, та, навчаючись у Києві, перестав. Був і не в церкві, і не в світі. Та по молитвах мами Господь беріг мене. До Бога я прийшов у 1982 році через хворобу. Але знайшов себе у служінні лише після розпаду СРСР. Старший єпископ об'єднання ХВЄ запропонував очолити місію. Я вагався, тому що не дуже любив адміністративної роботи. Але оскільки обіцяв служити Богові, а за 8 років ще не виконав обітниці, то не зміг відмовити.

У той час Союз ХВЄ тільки створювався, тому я займався не лише місією, а й іншими справами, починаючи від завантаження літератури до реєстрації організацій, розмитнення і т.ін. Я не шкодую про той час, але, думаю, що ні я, ні керівництво ще не мали бачення, як використовувати наші знання й потенціал. Тоді я думав, що Богові можна служити тільки в церкві, і тому покинув свій проект в інституті, який би дав мені змогу через 2-3 роки захистити докторську дисертацію. Керівництво Союзу церков також було орієнтоване на будівництво церков. Ніхто ще не говорив про вплив на суспільство. Якби можна було повернути час, я рекомендував би здібним дітям з християнських сімей навчатися, ставати кандидатами, докторами наук – інтелігенцією. Бо саме вона формує світогляд нації. І не можна впливати на націю, не працюючи з інтелігенцією. Ми робимо багато доброї роботи: спасаємо алкоголіків, наркоманів. Але чому ж забули про студентів, викладачів, лікарів, академіків? Може, тому, що зручніше почуваємося на фоні людей, яких суспільство відкинуло. Аби працювати з інтелігенцією, нам самим треба стати інтелігенцією. Ми ж фактично втратили цих людей. І якщо вони навіть приходять у церкву, то переважно залишаються незадіяними.

— Як ви почали працювати в біблійній освіті?
— Два роки я пропрацював у канцелярії Союзу церков ХВЄ, потім у місії «Кожен дім для Христа». На початку 1999 року мені запропонували очолити КБІ, оскільки я працював доцентом у світському вузі, мав досвід викладацької та адміністративної роботи. Потім три роки був директором коледжу «Святого Якова». А з 2006 року працююв семінарії «Благодать та істина». Не можу назвати себе теологом. Я не спеціаліст у цій сфері, я просто менеджер в освіті. Хоча й закінчив Євангельську теологічну семінарію, бо вважаю, що християнська інтелігенція повинна мати також і теологічну освіту. А наші діти, які здобувають біблійну освіту, повинні мати і світську.

— Як при всіх цих навантаженнях ви стали ще й пастором?
— Працюючи в місії, ми відкрили нову церкву. У 1991 році на запрошення Союзу ХВЄ американський проповідник Джеймс Робінсон провів в Києві велику євангелізацію. Три дні на стадіоні «Динамо» проходили служіння, співав хор африканських дітей, який приїхав разом з проповідником. Стадіон був заповнений. Багато людей вийшло наперед, щоб отримати християнську літературу (тоді ми роздали майже 100 тис. книг). Але в церкву на Кар'єрній (яка була тоді єдиною в Києві церквою нашого об'єднання), прийшло лише 10 чоловік... Тому, коли наступного разу мене попросили допомогти в організації подібного масштабного заходу, я сказав, що більше не хочу займатися концертами.

Натомість ми вирішили найняти окрему залу для богослужінь – люди з радянським менталітетом бояться йти в молитовний будинок. Провели євангелізацію в залі авіазаводу, прийшло близько 1000 чоловік. Потім найняли приміщення на станкозаводі. І почали працювати з тими людьми, що покаялися. Валерій Решетинський, Сергій Озеруга і Пилип Савочка займалися душеопікунською роботою, на мені були адміністративні справи. Десь через рік у нас було близько 300 людей. Згодом на базі цієї общини почали створювати церкви в різних районах Києва. У той час мене й рукопоклали на пасторське служіння разом з іншими братами. І дотепер я є одним із пасторів церкви «Християнська надія».

— Чому до освіти часто буває навіть негативне ставлення?
— Причин декілька. Перша — тому, що ми з Радянського Союзу. І КДБістськінастанови, які були спрямовані на стримування церкви, міцно вкоренилися в свідомості віруючих. Наприклад: пастор не повинен отримувати зарплати в церкві. А якщо він змушений забезпечити сім'ю, то як же зможе повноцінно працювати з людьми? Або: не треба віддавати десятину. А якщо церква не матиме коштів, то вона не зможе й ніяких заходів провести! Ще одна настанова: діяльність церкви не повинна виходити за її стіни. До цього переліку також відноситься думка, що навчання непотрібне. КДБ чітко розуміло: якщо допустити християн до освіти, вони будуть впливати на свідомість багатьох людей і формувати світогляд держави. Всі ці настанови ще досі багатьма сприймаються як традиції, які потрібно зберігати й виконувати. В деяких церквах ці традиції важливіші за Слово Боже, яке безліч разів говорить, що потрібно здобувати освіту, мудрість — навіть «усім маєтком своїм».

Друга причина — низький рівень освіченості служителів. Якщо я сам не вчився, то як можу відчути потребу в навчанні церкви?

Третя причина, якщо вже бути до кінця чесним, — матеріальна приземленість. Якось я запропонував одному братові вступити в інститут. Він запитав, яку я отримую зарплату. Я відповів, що чистими десь виходить 160 карбованців. Він каже: «Та я в Прибалтиці з бригадою можу 500 заробляти, то нащо мені ще 9 років, як ти, вчитися, щоб потім за це отримувати 160?» Тоді постає питання: чи справді ми, віруючі люди, усвідомлюємо, що на нас покладено Велике Доручення?

— Ці ж самі причини, напевно, зумовлюють і невелику задіяність віруючих у служінні?
— Знаєте, це не вина Церкви. Це вина її керівництва. Щоб людина була задіяна, її необхідно задіяти. Кожна людина, яка прийшла до Бога і щиро покаялася, має бажання щось робити для Бога. Але в церкві немає системи залучення людей до духовної праці. Ми, служителі, спочатку не даємо людям роботи, а потім кажемо: «Ніхто нічого не робить!» Та якщо людина з дитинства ніколи нічого не робила, то у 20 років вже точно не захоче. Я знаю випадки, коли мами скаржаться на своїх синів, які позакінчували університети і сидять біля комп'ютерів, не шукаючи роботи. Я запитую в таких мам: «А ви раніше залучали їх до якоїсь праці?» — «Та я ж сама з усім справлялася…» Щось подібне і в церкві. Ми не задіюємо ні новонавернених людей, ні навіть власних дітей. І, зрештою, вони звикають до цього. Коли ж їх просять допомогти, це видається їм протиприродним.

Я вважаю, що не став християнином до 30 років тільки тому, що ніхто в церкві мене не задіяв. Дорослі проводять служіння для себе. Вони не думають про те, як почуваються діти, чи це їх збудовує. Діти повні енергії. То доросла людина може просидіти дві години на місці... Тому ми повинні кардинально поміняти погляд на дитяче, підліткове служіння та й на церковні служіння взагалі. Інакше ми вимремо, як вимерли церкви в Європі, бо ми, на жаль, йдемо тим же шляхом, що й вони.

— Яке, на вашу думку, найактуальніше завдання для нинішньої церкви?
— Найактуальніше — передати віру власним дітям і внукам. Якщо ми цього не зробимо, то намарно топтали пороги… В Біблії сказано, що Бог обрав Авраама, аби той передав свою віру нащадкам. Це основне завдання. Йоганес Раймер, баптистський проповідник, емігрант з СРСР, зауважив, що 80% дітей емігрантів не залишається в церкві. Ми багато говоримо про євангелізацію, а втрачаємо власних дітей. Якщо хтось цьому не вірить, то проведіть добросовісну статистку і зауважите, що навіть серед тих дітей, які залишилися в церквах, дуже багато формальних, ненароджених згори християн.

— Як ваше одруження вплинуло на життя та служіння?
— Мені пощастило. Бог послав дружину, яка мене розуміла, бо вийшла заміж по любові. Коли вона прийшла до церкви, її серце загорілося щирою любов'ю до Господа. Вона не була проти, щоб я залишив більш високооплачувану роботу заради посвяти духовній праці. Вона була мені помічницею, і навіть народження дітей практично не обмежили мого служіння. Я цьому радів. Але тепер, оцінюючи минуле, вважаю, що помилявся, майже весь свій час віддаючи служінню. Дуже жалкую, що, коли підростали діти, не був поруч з ними. Вони не мали тієї любові й уваги з мого боку, яку повинні були мати. Якщо ми виконуємо певне служіння для Господа, то ніхто з нас не знімає обов'язків батька, чоловіка, голови сім'ї.

Служителі 1990-х стикнулися з цією проблемою, коли активно включилися в євангелізацію — і сім'я відійшла на другий план. Необхідно правильно розставляти пріоритети. Служіння безкінечне. Якби ми навіть працювали 24 години на добу, все одно не вирішили б усіх питань. А сім'я потребує належної уваги.
Попри те, що сім'я — це відповідальність і навантаження, все ж вважаю, що неможливо бути успішним служителем, якщо не маєш сім'ї. Звичайно, є окремі люди, обрані, щоб лишатися неодруженими, як апостол Павло. Але для більшості — сім'я просто необхідна. Тут ти вчишся, формуєшся, починаєш по-іншому дивитися на світ і людей.

— Зараз багато говорять про кризу батьківства. Чим, на вашу думку, вона зумовлена?
— Причин багато. Перша — це історичні обставини. Починаючи з часів монголо-татарського ярма, наші чоловіки постійно знищувалися. Особливих втрат Україна зазнала в ХХ столітті: дві світові війни, революція, репресії, голодомор. І страждала переважно чоловіча частина. Тому наші діди та батьки виросли, практично не бачивши власних батьків. Справжній лідер не може вирости, не бачачи перед собою лідера. Навіть Христос прийшов на цю землю, щоб показати особистий приклад. Люди вчаться, наслідуючи, і вони повинні мати зразок для наслідування.

По-друге, радянська влада планомірно знищувала сім'ю. Акцент робився на те, що дітей має виховувати держава. Також жінки ще іноді беруть на себе ці зобов'язання, хоча при Сталіні жінок змушували виходити на роботу, коли дитині виповнялося два місяці. І хочемо чи не хочемо, ця тенденція міцно вкоренилася в нашій свідомості: дітей має виховати школа, церква і т. д. Та якщо немає батьківського бачення, батьківської настанови й батьківського контролю, ладу в сім'ї не буде. Є мами, які зайняли місце тата. Батько буває просто «зарплатоносієм», але аж ніяк не головою сім'ї. А діти згодом, беручи за зразок стосунки батьків, створюють власні сім'ї. Тому в нашому суспільстві стає дедалі більше «альфонсів», я це бачу і серед світської, і серед християнської молоді. Коли хлопці не хочуть на себе брати ніякої відповідальності і, одружуючись, просто міняють маму старшу на «маму» молодшу.

— На вашу думку, з чого варто починати будівництво сім'ї?
— З усвідомлення мети. Більшість молодих людей одружуються на основі емоцій. А сім'я — це не тільки почуття чи задоволення бажань, це передусім праця, і праця нелегка, це проблеми, це жертва. І потрібно знати, ради чого ми йдемо на цю жертву.

Створюючи сім'ю, Бог поставив декілька цілей. Перша — продовження людського роду. Друга — щоб людина не була самотньою. Третя — радість, насолода, задоволення. Ну й, звичайно, сім'я потрібна для того, щоб людина навчилася любити свого ближнього, жертвувати собою, враховувати чужі інтереси, турбуватися про інших і, зрештою, —навчилася любити Бога.

— Чи має жінка певні переваги в сім'ї?
— Є речі, які чоловік виконувати не може. Він забезпечує сім'ю, відповідає за зовнішні зв'язки. Для цього йому дана відповідна психіка, запас сил. Нервова система чоловіка більш стійка, він не так гостро реагує на зовнішні фактори. Жінка – більш ніжна, чутлива і в неї — свої функції. Вона доглядає дітей, відчуває настрій кожного члена сім'ї, створює атмосферу сімейного затишку та комфорту. Даючи кожному свої обов'язки, Бог дав і можливості їх виконувати. Якщо ми жінку з чутливим характером поставимо головою, то, зрештою, щоб зберегти рівновагу, вона муситиме стати загрубілою, як чоловік. Тоді хто ж буде виконувати функції ніжної мами, люблячої дружини? Це протиприродно.

— Ви щасливий як чоловік, як батько?
— Просто не уявляю себе без сім'ї. Одружився в 33 роки. Тоді переді мною стояло питання, як перед кожним «старим холостяком»: одружуватися чи не одружуватися. І головним аргументом послужило: «Мені вже за 30. А що я залишу після себе?» Стати знаменитим вченим у мене було мало шансів. Я зрозумів: якщо свою любов, свої знання, свої мрії передам дітям, вони продовжать почате мною. Значить, я недаремно жив, якщо щось залишив після себе.

— Скільки у вас дітей?
— П'ятеро. Старшій доньці 28, вона магістр релігієзнавства, вже заміжня. Меншій доньці 26, не заміжня, закінчила магістратуру, працює на підприємстві. Старшому сину 23, закінчив бакалавріат архітектурного факультету. Наступному сину 19 років, студент історичного факультету. Наймолодшому — 13, ліцеїст. Усі вони особливі й не схожі один на одного.

— Як правильно розподілити увагу на всіх членів родини?
— Більшість батьків, і я тут не виняток, роблять, наприклад, таку помилку: привізши новонароджену дитину з пологового будинку, приділяють їй всю увагу, відсуваючи на другий план старших. Щось подібне було в моєму житті, коли народилася третя дитина. Якось до нас приїхала тьотя і пожартувала, що забере братика. Коли вона поїхала, молодша донька розплакалася: «А чого вона його не забрала? Вона ж обіцяла, що забере…» Тоді в мене відкрилися очі. Я зрозумів: замість того, щоб приділити увагу донькам, яким вона потрібна, ми зосередилися на малюкові, який ще мало що розумів. Так у дітей формується ревність. І потрібна мудрість, щоб виявляти однакову увагу до всіх.

Згадаймо Якова, який особливу увагу приділяв своєму молодшому сину Йосипу, тим самим викликавши конкуренцію в його братів. Це вилилося у трагедію і для Якова, і для всієї сім'ї.

— Як чоловікові та дружині запобігти розпаду сім'ї?
— Потрібно усвідомлювати серйозність, священність шлюбу. Якщо, одружуючись, люди мають позицію: «Ми ніколи не розлучимося і будемо разом аж до смерті!», то навіть при виникненні проблем вони все зроблять, щоб зберегти сім'ю. Кожен працюватиме над своїми недоліками. Якщо ж наречені допускають думку: «Ну, якщо щось піде не так, то ми розлучимося!», завжди можна знайти тисячу приводів для цього. Всі ми не досконалі, але якщо двоє недосконалих людей мають мету жити разом, то вони зможуть її досягти.

— Що б ви побажали нашим читачам?
— Я бажаю, щоб церква серйозно виховувала своїх дітей, щоб батьки виконували свої функції. Я дуже хочу, щоб ми позбавилися радянських стереотипів і зрозуміли, що несемо відповідальність, по-перше, за свою сім'ю, по-друге, за те місто чи село, де ми живемо, і зрештою — за свою країну.

Розмовляли: Дмитро Довбуш, Роман Лавренчук

"Благовісник", 3,2014