Благовісник

Зустрічі з цікавими людьми

Співай для Господа, моя бандуро!

Анатолій Коренівський — завідувач відділу медіаслужіння Церкви християн віри євангельської України, відомий багатьом насамперед як кобзар-християнин, який під акомпанемент бандури виконує християнські пісні. Український народний інструмент та своєрідний авторський спів створюють благоговійну атмосферу поклоніння Господу та вдячності за Україну. Місіонери раптом згадують про свою національну приналежність. І чи знали б вони Господа, і чи були б місіонерами, якби з’явилися на світ не на благодатній українській землі, а десь на російських обширах чи в степах Казахстану?

— Анатолію, у спілкуванні з тобою мені впадає в очі твоя інтелігентність і посвята праці. Цікаво дізнатися про обставини твого навернення до Господа.
— Я народився в Києві. Моя мама — вихователька в дитячому садку, а тато — інженер-будівельник. Про Бога в нашій родині майже нічого не розповідали. Але Божа ласка була над нашим домом. На перший погляд, моє навернення було чисто випадковим, але це був наслідок євангелізаційної праці церкви, яка виконувала Божу волю — поширювала знання про спасіння в Ісусі Христі. Одного разу в дитячому садку, де працює мама, з’явилося оголошення, що місцева євангельська церква відкриває недільну школу з вивченням англійської мови. Моїй мамі дуже захотілося, щоб я зі старшим братом вивчив англійську — і вона нас завела туди. Божі плани були інші, ніж у мами — ми залишилися в церкві. Віруючі дали нам любов і ласку, яких так потребували наші душі. І так я, ще дитина, потрапив у церкву й почув Боже Слово. Хоча батьки й не спонукали відвідувати недільну школу, але, слава Богу, і не забороняли. Коли мені було одинадцять років, я покаявся в християнському таборі «Світанкова зоря», що на Рівненщині. Так Господь працював над моїм серцем, будуючи мою віру.

— Я був свідком, як твоя бандура промовляла до сердець учасників 18 конференції місії «Голос надії», надихаючи їх любити Господа й Україну. Мабуть, цей народний інструмент — твоє захоплення від самого дитинства, настільки ти ним віртуозно володієш.
— Ні, моїм захопленням до дев’ятого класу був футбол. Це було корисно для мого здоров’я та вберегло мене від поганих звичок та компаній. А бандура стала моїм улюбленим інструментом, коли вступив у Стрітівську школу кобзарського мистецтва (Київська область, Кагарлицький р-н). До того чотири роки навчався в музичній школі гри на фортепіано. Після закінчення кобзарської школи вступив на педагогічно-музичний факультет Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Як кобзар, мав певні успіхи: був лауреатом міжнародного конкурсу кобзарського мистецтва ім. Григорія Китастого. Можливо, тому мене й запросили в Національну капелу бандуристів України вже після першого року навчання в університеті (мені тоді було 20 років). У капелі я мав великі можливості для професійного зростання. Часті концерти. Об’їздив усю Україну. Був в Азербайджані на відкритті пам’ятника Т. Шевченку, де був і Президент В.Ющенко, був у Москві. Виступав на багатьох заходах державного рівня.

— Але все-таки ти покинув національну капелу бандуристів. Чим ти мотивував свій учинок і чи не жалкуєш?
— Зовсім не жалкую. Просто я бачу, як дивно Господь повів мене по житті. Я бачу, що багато служінь, які я виконую нині, я б не виконав, коли б залишився в колективі. А покинув його, бо прославляв своїм даром не Бога, а композиторів чи інших людей. Крім того, зміст багатьох пісень, які доводилося виконувати, не відповідає нормам християнської моралі. І я, як християнин, не хотів співати такі пісні, не хотів працювати на систему цього світу, бо вважаю себе представником іншого світу, Божого, бо представляю інші цінності. І я вирішив максимально присвятити свій час і свій талант на служіння Господу.

— І в чому полягає твоє служіння?
— У збиранні та поширенні християнської аудіо- та відеопродукції. Тепер це називається медіаслужінням. Що це значить? Я збираю проповіді, свідчення, семінари, радіопередачі, які корисні для будування віри і є благословенням як для невіруючих, так і віруючих, — і поширюю цю інформацію між членами церкви та світськими людьми. Спочатку робив це самостійно, потім як помічник у відділі медіаслужіння Церкви християн віри євангельської України, а тепер — як основний працівник цього відділу. Бог зміцнив мене в цьому служінні, я бачу Його допомогу й успіх у праці. Він благословляє. А ще я, як співак-кобзар, їжджу з бандурою по церквах, тюрмах, різних євангелізаційних служіннях, прославляючи ім’я Господа талантом, який Він мені дав.

— Така зайнятість у служінні не заважає тобі налагоджувати тісніші стосунки з Богом?
— Якщо не пильнувати, то може заважати. Будь-якому служителю, у якого багато обов’язків, потрібно бути обережним, щоб його служіння не залишилося без Бога. Потрібно пам’ятати, що ми служимо саме Богу. Нашим основним мотивом у праці має бути вдячність Господові, що Він нас спас, а основним нашим бажанням — виконати волю Божу. Це найкраще — бути в центрі Божої волі. Виконуючи своє служіння, основними своїми обов’язками вважаю молитву й читання Біблії. Я навіть влаштував собі молитовні прогулянки. Уранці чи увечері йду в парк, що біля мого дому, — там спілкуюся з Богом, молюся, роздумую над Словом Божим. Так стараюся зближуватися з Богом.

— Ти бачиш, що багато твоїх ровесників-християн кинулися в заробітки, пасивні в церкві, байдужі до навчання. Що ти на це скажеш?
— Фінанси ніколи не повинні бути ціллю в житті. Якщо ми для того живемо, щоб заробляти гроші, а далі просто існуємо, тішачи себе, що ми спасенні, і не ставимо перед собою гідної мети, — то цей рівень християнства, спрямований на самозбереження, дуже низький. Треба шукати високих цінностей, високих цілей, високого поклику в Ісусі Христі.

Потрібно розвиватися, навчатися, бо якщо людина цього не робить, вона деградує. Не може бути зупинки. Є рух вперед або назад. І якщо не прикладаємо зусиль, щоб рухатися вперед, ми скочуємося назад. Дуже важливо постійно навчатися: чи офіційно, чи практикувати самонавчання – досліджувати Біблію, читати та конспектувати книжки, слухати проповіді, бути на семінарах та конференціях, записувати, аналізувати. Світ тепер освічений, тому й нам потрібно мати освіту. А Бог ті знання, що маємо, знає як використати. Чим більше ми маємо ресурсів – різних знань, умінь, тим більше ми можемо зробити в ім’я Господа.

Розмовляв Василь Мартинюк

"Благовісник", 3,2012