Зустрічі з цікавими людьми

"Ми знали Господа зблизька"

Слово Боже навчає: «Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Євр.13:7). Тому особливо цінні нам свідчення братів, які вже закінчили свій земний шлях віри і відійшли до Господа переможцями, зберігши й примноживши віру. Саме таким був Михайло БОБИК, свідчення якого пропонуємо читачам. У ньому немає якихось особливих сенсаційних моментів, але важливим є те, що Михайло Миколайович був вірним Господу в будь-яких ситуаціях: як у буденному житті, так і під час переслідувань з боку радянської влади.

— Я народився в селі Сільце Бужеківське (зараз Квіткове) на Тернопільщині в 1944 р. У нашому селі ще з 1933 року був дім молитви — перший у регіоні. Духовну працю розпочав дя­дько мого батька Микола Бобик, який увірував на фронті в часи першої світової війни. Потім він ще з одним віруючим Теслюком пішли з проповіддю Євангелії по всій Галичині. Моя мама увірувала в дев'ятирічному віці. Моя бабця (мамина мама) була старшою сестрицею в католицькій церкві і поставила їй умову: або залишити нову віру, або ж забиратися з хати. Мама прибрала в хаті, зібрала вузлик і стала прощатися. Бабця не витерпіла її спокійної поведінки, скипіла й наказала почекати трохи, не йти з хати, доки вона сама не пересвідчиться, що ж то за віра така. Коли прийшла на зібрання, на першій же проповіді відчула, як у неї мимоволі потекли сльози. Коли другий проповідник став говорити, то в неї «мовби катаракта спала з очей» (так вона потім свідчила), і їй розвиднилося: «Як же я так вірила, не по Євангелії? А Євангелія ж одна у всіх християн!»
Мені також з раннього дитинства прищепили віру в живого Бога. Я пам'ятаю, що то був досить тяжкий час. Ми, п'ятеро дітей, лишилися без батька. Я мав усього три роки. Мало що пам'ятаю з того віку, потім, коли вже було сім років, пригадую, як мама була в лікарні. Ми залишилися з бабцею. Йшли взимку до лісу заготовляти дрова. Я плакав, коли зашпори заходили в руки та ноги. Нас посилали до школи, а не було в що взутися, одягтися. Ми рано мусили стати до праці. Пасли коні, вівці.

Я відмовився від вступу до комсомолу. Зі мною дискутували по декілька годин після уроків у школі. Пізно ввечері повертатися додому було страшнувато. Два тижні нас так випробовували. Насамкінець сказали, що якщо не дамо згоди на вступ до комсомолу, то кинуть до підвалу, де щурі нас з'їдять. Ми тоді перестали ходити до школи...

У нашій хаті були благословенні молитви. Ми молилися, Бог являв Свою славу. Я бачив зцілення, чув пророцтва. Ми знали Бога не здалека, а зблизька, Бога живого.

Не можу сказати, що все було гладко, був я й неслухняний, як усі діти. Було так, що мама плакала через мій непослух. Однієї ночі Бог у мене забрав сон, і я молився, щоб більше ніколи маму не засмучувати.
Після школи ми думали лише, де заробити на кусень хліба. Я пішов пасти колгоспну худобу. Мене попередили, щоб худоба не зайшла в болото, бо звідти ніхто не повертався. Одного разу вигнав на пасовисько телят, так захмарило, що стало темно, як уночі. Худоба вся зайшла на те болото. Я плакав і просив Бога допомогти, бо розумів, що в цій ситуації лише Він може допомогти. По милості Божій більша частина стада вийшла з болота, а решта вийшла аж на третій день. Усі ті дні я молився і просив Бога милості, бо як не дорахуються худоби, то не тільки я, а й рідні не зможуть розрахуватися. Це мені стало добрим уроком, як треба ревно кликати до Бога.

Коли мені було 17 років, то я поїхав до Львова, бо на селі не було ні роботи, ні платні, хоч складно було знайти роботу і в місті. Один майстер запримітив мене через високий зріст і запропонував вчитися на слюсаря в механічному цеху. Я надбав професію, зміг працювати й заробляти на прожиття.
— Чому раніше люди спішили на зібрання, а зараз не так?

— Той, хто раніше хотів, то й тепер хоче. Ми все здобували самі, сучасна молодь має все готове. Сьогодні християни можуть черпати духовну інформацію і через ЗМІ, телевізор, радіо, інтернет, але все це не замінить живого спілкування. О, як потрібно живе слово спрагненим серцям! Особливо в ці останні дні. Це зараз у мене декілька Біблій різних перекладів: і російська, і українська, і польська. А тоді мало у кого була Біблія. Хто мав Біблію, не дуже давав комусь, бо могла забрати влада. Тоді була спрага за Словом Божим, за зібраннями. Збиралися по хатах, сходилися поодинці, з інтервалом, щоб не привернути увагу кадебістів.

— Бог давав вам тоді спрагу?

— Бог давав тоді і зараз дає. Віруючий, котрий розуміє і знає любов Божу, буде шукати живого спілкування в церкві. Якщо в нас горить вогонь, про який Христос казав: «Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк.12:49), то він і вабить один до одного. Слово Боже каже: «Коли ви сходитеся, то в кожного з вас щось є…» (1 Кор.14:26). Тому ми потрібні один одному в живому спілкуванні, в церкві. Ми доповнюємо один одного. Раніше було, що як був у нас вихідний день (або спеціально ми заробляли вільний день), то їхали в інше місто, до церкви, аби лише мати спілкування з братами та сестрами по вірі, мати духовну втіху і спільне збудування, підкріплення у вірі. Часто зібрання проходили пізно ввечері, вночі, потім три годинки поспиш — і на роботу бігом зрання. Тепер молитовні будинки великі, а лавки вільні. А тоді бувало, що набивалися до хати, як сірники, але люди на те не зважали, і навіть дехто з плачем йшов додому, коли запізнювався і не встигав втиснутися до хати.

— Чи мали якісь переслідування від влади?

— То вже був час, коли не переслідували так, як у сталінські часи, але все одно не залишали в спокої. Мене стали чіпати, коли став проповідувати. Я міг проповідувати лише у Львові, а в селі — ні. Була така постанова влади. Але я на місці не сидів. Пригадую, були з тестем на служіння в одному селі. Кажуть, що приїхали з району, щоб не допустити нас на зібрання. Але ми сказали, що будемо проповіду­вати. Як стали гаряче молитися, то представники з району втекли. Саме тоді я зрозумів перший псалом, що не встоїть нечестивий на зібранні святих. Тоді оштрафували трьох місцевих віруючих, а мене ніхто не видав.

— Яка головна риса служителя?

— Щоб полум'яно проповідувати, треба полум'яно й жити, відповідно до власної проповіді. Якщо служитель не живе, так як вчить з кафедри, то таку проповідь треба доручити комусь іншому. Якщо я хочу проповідувати, то прошу Господа, щоб дав відповідне місце. Після цього працюю над тим, складаю проповідь по темі, яку дав Бог. Я намагаюся записувати теми проповідей, складаю головні тези. Проповідь повинна бути вимолена у Бога. Мойсей говорив з Богом вуста до вуст. Коли проповідник приймає від Бога, то він і до народу говорить, як від Бога. Коли Маріам стала прокаженою, то Мойсей не тішився з цього (хоч то було покарання через її бунт проти Мойсея), а благав Бога за неї. Оце характер служителя, проповідника.

— Ви перенесли важку операцію…

— Коли один служитель емігрував до іншої країни, мені довелося взяти на себе частину його праці, зокрема робити ремонт у домі молитви. Коли я демонтував стійку, мене потягнуло до ями, а там — труба, яка вдарила мене так, що обірвалася пліва, що серце тримає. Я декілька років нічого не робив, хоч потрібно було одразу звернутися до лікарів. Ми молилися за цю проблему. Я не хотів іти на операцію, переживав, що можу залишитися інвалідом, і не хотів, щоб біля мене ходили. Але Бог розпорядився інакше. Коли я довго був удома після операції, не міг бути в служінні, мені стало так скорботно, я підняв очі до неба і мовби вогонь пройшов по усьому моєму тілу, і я почув голос Божий: «Благовіснику, підніми голос, скажи народу: серпа Я тобі давно дав, але нива твоя ще не дожата, ще будеш іти крок за кроком і піднімати на полі снопи, бо воля Мого Отця, щоб не пропало на полі ні колоска!» Після цього я зміцнився, минуло кілька років, я навіть зважився на далеку поїздку до Миргорода. Бувало, на морозі на похоронному богослужінні проповідував, а мій син казав жартома: «Ти, тату, таблеток наковтався, тобі не холодно, а я змерз…».

— Чи сприяла хвороба переоцінці цінностей?

— Переглянув деякі віхи життя. Мене «втішали» декотрі так: як яка душа згрішить, то нехай попаде в руки лікарів. Казали, що віруючі не повинні йти на операцію, тим більше — проповідники. Ми всі — як глина у гончаря, і Богові було до вподоби кинути мене на те кружало. Зауважу, що я не мав такої відваги у благовісті, як після операції. З'явилася якась особлива відвага. Тим більше після хвороби я став менше працювати. Був час, що я не мав часу в Біблію заглянути через роботу. А Бог сказав: «Досить уже!» Тепер я маю більше часу читати й досліджувати Святе Письмо. Відкриваються такі духовні глибини, що раніше й не знав.

— Ваші побажання читачам журналу …

— Апостол Павло якось так особливо написав у Посланні до филип'ян: «Улюблені…» (4:1). Його найбільшим бажанням було побачити їх — радість і вінець. «Стійте, улюблені, в Господі». Коли ти неслухняний — почитай книгу Йони, коли ти нетерплячий — поговори з Йовом, коли ти слабкий в молитві — поглянь, як молиться Христос та Ілля. Коли в твоєму серці немає пісні — послухай пісні Давида. Нехай Свята Євангелія стане для вас книгою на кожен день, для будь-якої ситуації вашого життя і роз'яснює все потрібне для вас.

Розмовляв Геннадій АНДРОСОВ

"Благовісник", 1,2012