Київське обласне об’єднання церков ХВЄ

Олександр Озеруга: «Уміння розпізнавати час і діяти відповідно до часу — знову зробить церкву доречною в суспільстві!»

— Київська область — адміністративний і географічний центр. На ваше сприйняття, вона відрізняється в плані служіння від інших областей? У чому специфіка?
— Я ще відносно нова людина — тільки рік на посаді. Щоправда, перед цим я більше 10 років був помічником Олександра Ірсоновича. Але все одно порівняти з іншими областями мені тяжко, тому що я не мав такого огляду.

Чим Київська область справді унікальна, я б сказав — позитивно унікальна: із 42 церков велика частина мають пряме або опосередковане історичне відношення до церкви на Кар’єрній. Кар’єрна з 1989 року народжувала церкви, запускала церкви, які у свою чергу починали свої общини. Це була перша зареєстрована п’ятидесятницька церква на Київщині (1974 року) — така собі колиска, з якої почали свій шлях багато сильних служителів. І сьогодні ми — дуже об’єднане, дружне, цілісне братство, тому що коріння в нас переважно одне. А емоційна єдність — це дуже потужна штука.
Ще одна особливість, яка є великим благословенням — те, що більше ніж 90% церков мають власні приміщення для богослужінь. Велика заслуга цього — Олександра Ірсоновича.

— Отже, велика частина общин — плоди першої церкви, заснованої вашим батьком Володимиром Озеругою. Отож, це — здебільшого молоді церкви?
— Так. Із усіх церков Київського об’єднання напевно небагато таких, які з’явилися раніше 1990-го, можливо, 1989 року.

— Це якось відображається у формі служіння?
— Київські церкви щодо формату служіння дуже різні. Від більш традиційних до менш. Але на цьому ґрунті немає жодних конфліктів — цей етап ми пройшли ще років 15 тому.

— І виходить, що велика частина церков — плід місіонерської діяльності?
— Так. Власне, так і було. На Кар’єрній росли якісні кадри. Церква не могла б посилати, якби не було кого. Тому, коли прийшла свобода, община стала «пускати росточки». Спочатку географічно — ті люди, які з’їжджалися з різних місць на Кар’єрну, стали створювати общини у своїх населених пунктах. Так одна з перших утворилася церква у Вишгороді, так почалася церква Решетинського, Савочки, церква у Фастові, у Мотовилівці… Це була, так би мовити, перша хвиля, яка тривала років 10 — від’єднання місцевих груп, які вже могли самостійно «стояти на ногах». Наступною була хвиля, коли існуючі церкви стали посилати людей по містах і селах і утворювати нові общини.

— Таке місіонерське бачення було закладене ще в першій церкві?
— Абсолютно. Загалом було два підходи. По-перше — дивилися, де вже є живі осередки, тобто де живуть 10-15 віруючих людей, щоб почати церкву. Другий варіант — навпаки, дивилися, де взагалі немає церков. Церква у Вишгороді, де я вже 26 років пастором, виникла саме так. Вишгородський район — найменший в області. Районний центр налічував близько 30000 чоловік населення. Церква там почалася унікальним чином. Там майже не було віруючих. Після 56 днів щоденної євангелізації утворилася група, яку я вже повів далі. Мені тоді було 22 роки. Тепер у нас близько 300 членів церкви, 150 дітей у недільній школі, близько 80 чоловік молоді.

— Як ви практикуєте благовістя сьогодні, адже методи 1990-х вже не такі актуальні?
— За останні 4 роки в рамках програми «400 церков за 5 років» ми розпочали 10 церков. 5 із них — повноцінно запущені, 5 — ще не зареєстровані, але щотижня проводять свої служіння. Продовжуємо шукати, де є групи віруючих людей, і відділяти. Це найприродніший метод.

А найпотужніший метод сьогодні — дитяча й молодіжна робота, недільні школи, табори, клуби тощо. У нашій церкві не буває жодного водного хрещення без 2-3, а іноді 5-6 молодих людей, з якими ми працювали ще з дитячого віку. Сьогодні в нашій області абсолютно всі церкви намагаються працювати в цьому напрямку.

Ще хочу сказати про цілком новий для нас варіант входу в суспільство. Два роки тому наша церква започаткувала таку програму, яка називається «Родинний центр». Він пов’язаний із зародженням просімейного руху на Київщині. При церквах стали з’являтися дитячі садки, школи. Є приміщення поряд з нашою церквою, яке ми назвали «Родинний центр». Я довго носив у серці цю ідею. Ми давно працюємо з дітьми й молоддю через недільну школу, гуртки, табори. А зараз усі ці напрямки ми об’єднали в концепції «Родинного центру». У ньому працює 11 різних гуртків, дитячий садок (молодша й старша групи) та школа альтернативного навчання «Joy School». Навчаються й діти з церкви, але більше половини з них — не з церкви. Щодня — до 100 дітей. При тому, що школа прямо позиціонує себе як християнська.

Наприклад, на різдвяне богослужіння в церкву прийшли батьки дітей другого класу — це шість сімей. Я спостерігаю по Вишгороді — покоління 40+ ще може сприймати нас як «секту», але ті, кому 30 і менше — уже бачать у нас церкву. Вони знають нас по міських заходах, ми завжди були на їхніх очах і служили місту. Пам’ятаю, як ще на початках на наше «Містечко дитячих мрій» приходили до 1000 відвідувачів.

— Яка динаміка росту общин сьогодні?
— Якщо чисто статистично, то цього року Київське об’єднання кількісно виросло на 7-8%. Це не так погано, враховуючи, що багато від’їжджають закордон. Зокрема з нашої церкви «Бога Живого» за останні 4 роки виїхали майже 90 чоловік у 10 країн світу. У 2015 році ми втратили 5 домашніх груп. І ця тенденція все ще актуальна.

Приплив людей хоча й залежить від активності окремих церков, та загалом невеликий.

— Які ще напрямки служіння в області ви б виділили?
— Можу сказати про напрямок, який на порядку денному, але ми його поки що не можемо осилити. Це служіння інтелігенції.

— Я чув історію вашого покликання до служіння, і, непевно, вона багатьом відома. Але все одно хотів би, щоб це прозвучало в інтерв’ю, адже це був переломний момент у вашому житті.
— Першим знаком покликання для мене було життя мого батька. Воно було для нас першою моделлю пасторства. Із п’яти його дітей — троє стали пасторами. У школі через те, що не були комсомольцями, класний керівник казала: «Штунда проклятий, будеш слюсарем третього розряду!» Пам’ятаю, коли ми отримували атестат, разом з атестатом видавали т. зв. «характеристику», а вона тоді мала не меншу вагу, ніж атестат. І нам написали найгірше, що тільки могло бути… Батько пішов у школу і спробував поговорити з класним керівником. Звичайно, розмови не вийшло… Тоді він поклав «характеристику» на стіл і сказав: «Нам це не потрібно, мій Бог попіклується про моїх дітей!»

У 1989 році закінчувалася моя служба в армії, це було за 100 км від Москви. Одного разу батько приїхав відвідати мене, і ми поїхали на богослужіння в столицю. Проповідував якийсь британець. Потім дізналися, що він був там проїздом по дорозі у Вірменію. Та й ми з батьком поспішали, але пастор запросив усіх на обід. І за тим столом британець дістав бланк і від руки написав запрошення в англійську біблійну школу.

Повернувшись у Київ, ми почали спроби оформлення документів для виїзду, але в державних органах із нас тільки сміялися… Тоді батько вірою купує квиток на літак Москва-Лондон за 586 рублів — і ми їдемо в Москву. У неділю ввечері за нас молиться церква й кілька десятків чоловік молоді проводжає на вокзалі. А літак — у вівторок. Ні паспорта, ні візи немає… Є один день — понеділок, щоб вирішити всі питання. У московський ОВІР батька не впустили кадебісти. Заходимо — сірі стіни, червоний килим, холодно… Знайшли кабінет посадовця, стукаю у двері, кажу: «Завтра — літак на Лондон, чи можете зробити візу й паспорт?» Він і отетерів від такої наглості… Каже: «Геть звідси!» Не встигли далеко відійти, як відкрилися двері — і той чоловік покликав мене назад. Я пояснив ситуацію, кажу: «У Києві нічого не добилися. Можете допомогти?» Він сів у «Волгу» — і через 45 хвилин привіз готові документи. Це було чудо!

Навчаючись в Англії, я розумів, що Бог мене готує до служіння, але повертатися в Україну не мав великого бажання. Там я вдихнув на повні груди. Ніколи не забуду першого відчуття, коли до тебе ставляться як до людини… У 1992 році я прилетів із друзями-британцями на 10 днів додому. Тут не можна було купити хліба після обіду, електрички добре не ходили… І після цього, повертаючись в Англію, я кричав: «Алілуя, цивілізований світ знову!» У той вечір ми мали йти в Альберт-хол на концерт Еммі Грант. Зайшли до мого друга, і він каже мені: «Іди змий свій український бруд!» У мене і так були змішані почуття, але ця фраза мене прорізала… Я закрився у ванні — і там була розмова з Богом! І ввечері того дня я сказав другу, що повертаюся в Україну. Хоча ми мали спільні плани щодо служіння в Європі, він на той час працював у гуманітарній місії Асамблеї Божої Британії.

Коли я приїхав до Києва, мій батько та його помічник Ростислав Коваль готувалися до євангелізацій з участю відомого євангеліста Річарда Гуденафа, зокрема й у Вишгороді. І так трапилося, що не було перекладача. Пам’ятаю, як до мене підійшов батько з проханням допомогти. А я тільки приїхав, навіть рідні ще не бачив. Невже не можна когось іншого знайти? Але після довгих умовлянь погодився — і від цього моменту почалося моє служіння. Урешті-решт я залишився у Вишгороді пастором.

— Наступне питання тісно пов’язане з попереднім. Це питання посвяти, воно теж як ніколи актуальне. Ви розповідали, як спалили документи в Америку, щоб лишитися в служінні, або як довелося відмовитися від пропозиції безкоштовно навчатися в англійському теологічному закладі, про який ви мріяли. Що вам допомогло «не спокуситися» на такі вигідні пропозиції?
— Саме те, що я точно знав, до чого покликаний. Один із моїх викладачів Рей Вестбрук казав так: «У вашому житті — житті служителів — буде час, коли не буде жодних причин залишатися в служінні, окрім одного — моменту вашого покликання!» Був день, година, місце, коли ви говорили з Богом — і відгукнулися на Його поклик. Я вважаю, що сьогодні одна з найбільших проблем в українських церквах —велика частина пасторів не переконані глибоко, що вони покликані Богом.

Були й неймовірні пропозиції, і неймовірний тиск, коли закінчила життя самогубством помічник учителя недільної школи. Це було страхіття… Недільна школа з 200 чоловік за вихідні зменшилася вдвічі. Але мене тримало покликання. Коли воно стає частиною ДНК — це головна причина справжньої посвяти.

— Не хочу виглядати песимістом, але помітно, що останнім часом суттєво впала довіра людей до служителів, бажання відвідувати зібрання тощо. Як, із вашого досвіду, створити правильну атмосферу в церкві, сприятливу для духовного росту?
— Маю чітку відповідь згідно з моїм рівнем відкриття. Перша істина, яку має усвідомити церква: «Тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, та тіло одне» (1Кор.12:12). Апостол Павло вісім разів повторює цю саму істину: ми всі — дуже різні, але ми — одне! Наскільки різними були тоді греки та євреї, раби й вільні… Церква має зрозуміти, що вона складається з дуже різних людей. У церкву мають право приходити різні люди. І їх не мають змінювати насильно, а під дією благодаті й стосунків.

Друге: «Бог розклав члени в тілі, кожного з них, як хотів» (1Кор.12:18). Тобто кожна людина повинна бути поставлена Богом на місце, яке відповідає її дарам і покликанню. Якщо церква це зрозуміє — це наступна запорука успіху. Немає нічого гіршого, коли люди розставлені не за талантами, а за амбіціями або якимось іншими незрозумілими мотивами…

І третє: «Члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні» (1Кор.12:22). Тут підкреслюється важливість турботи про тих, хто здається слабшим. Можна говорити і про людей, які здаються слабшими, і про дари, які здаються менш важливими. Але коли всі вони на своєму місці — це потужна церква. Ми свідомо практикуємо ці речі в нашій общині вже багато років.

— Ви вже згадували про вплив батьків, викладачів. Кого ще можете назвати своїми вчителями по життю?
— Насамперед, мій батько, який відбув термін, та інші служителі — в’язні за віру. Я з дитинства бачив у нашому домі багато таких людей, які вміли платити ціну. Другою людиною після батька був Річард Гуденаф. Ще дві людини, яких я вважаю своїми духовними наставниками, це американці Джон Дейгл, засновник школи «Vision» в Україні, та Майлс Суінь, пастор з Техасу. І великим другом і справжнім старшим братом для мене став Олександр Ірсонович.

— А як на вас вплинуло навчання у Великобританії? Що воно вам дало?
— Дві речі. Дало зрозуміти, що Україна і СРСР — це не весь світ, і «Кожен книжник, що навчений про Царство Небесне, подібний до того господаря, що з скарбниці своєї виносить нове та старе» (Мт.13:52). Є сильні речі, яких варто повчитися в Заходу, і є сильні речі в нашій традиції.

І друге — це знання англійської мови, яка у свою чергу відкрила безліч дверей — до людей, до інформації, до ресурсів…

— Розкажіть, будь ласка, про вашу сім’ю. І чи вдається при немалій зайнятості приділяти їй достатньо уваги?
— Насправді, останній рік це складно… Але колись мене навчили, що гроші краще вкладати не в матеріальні подарунки, а в час, проведений разом. Тому я завжди намагаюся кудись поїхати разом — на природу, до батьків…

Я одружився у 25-річному віці, дружині було 22. Вона з багатодітної сім’ї служителя зі Здолбунова. У нас п’ятеро дітей. Два місяці тому стали дідусем і бабусею.

І скажу ще одну важливу річ: якби Оксана не була вдома, я ніколи не зміг би так служити. На мою думку, більша трагедія буває саме тоді, коли дружина не на своєму місці. Навіть коли батько не може багато часу проводити з дітьми, але мама на своєму місці — тоді є запас міцності.

— Не у всіх життя наповнене надприродними проявами. Що б ви назвали Божим чудом у вашому житті?
— Надприродні прояви для немовлят — це одне, для юнаків — інше, для батьків — зовсім інше. Усе залежить від духовного віку (див. 1Ів.2). Для мене сьогодні надприродні речі — це народження того, що залишиться після мене. Для мене надприродні речі — те, що Бог зберіг сім’ю від хвороб, ми ніколи особливо не хворіли. Чудо — це коли Бог працює з дітьми, вони отримують хрещення Святим Духом, приймають водне хрещення. Чудо — створення «Родинного центру» на фоні непростих часів у країні й т. ін.

— Ви сказали: «…народження того, що буде після мене». Чи можете сформулювати, у чому саме ви бачите місію свого життя?
— Так. Я живу на цій землі для того, щоб пізнати Безначального й народити те, що переживе мене. Це означає перш за все — підняти своїх дітей. Я вважатиму себе успішним у продовженні великого християнського роду не тільки тоді, коли діти приймуть водне хрещення, а й коли вони збудують достойні християнські сім’ї. Наступне — підняти на служіння людей, які навколо мене. Також — розвинути християнську школу й садок тощо.

Зокрема треба сказати про нову для мене позицію — відповідальність за Київську область. І тут теж намагаюся зрозуміти своє призначення. Тепер я бачу для себе два завдання. Олександр Ірсонович був «збирачем» — він починав церкви, виховував пасторів, будував доми молитви… Тепер час подивитися: а що ми маємо? Розібратися в тому, що є. Формуються багато нових відділів. Ми практикуємо такий підхід: є потужне служіння в якійсь церкві — намагаємося «підключити» до неї людей з інших церков і запустити це в окремий відділ. Щоб ця община, де зуміли добре організувати певне служіння, стала базою для його розвитку в усьому об’єднанні. Це справді працює. Не потрібно вигадувати мертвої структури, треба «підключатися» до живого.

І друге — розпізнати молоде покоління й дати йому шанс вирости. Це кричуща задача, бо багато пасторів сьогодні не мають заміни. Ми ставимо питання: «Що робити, щоб служіння пастора знову стало престижним?» Збираємо молодь, щоб зрозуміти, чим вони живуть, що їм болить.

— У контексті сучасної ситуації в Україні, зокрема духовної ситуації в церквах, що ви побажаєте християнам?
— Хотів би звернути увагу на те, які наслідки бувають, коли люди не розуміють «часу відвідин» (див. Лк.19:43,44). Я вважаю, що найважливіше сьогодні — вміти розпізнавати час і діяти відповідно до часу. Тільки це може знову зробити церкву доречною. Проблема, коли церква — недоречна в суспільстві, це біда… Сіль не має лежати під ногами, світло не має бути заховане під ліжком!

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Статистика Київського обласного об’єднання церков ХВЄ на 1 січня 2019 року

Церква і служителі:
церков — 42
у них членів — 2279
пасторів — 43
дияконів — 60
церков, які мають власні доми молитви — 33
будують доми молитви — 2
не мають домів молитви — 7

Молодіжне служіння:
молоді в церквах — 753
керівників молоді — 22

Освіта:
біблійних закладів церковного рівня — 3

Місіонерське служіння:
місій — 1
благодійних фондів — 2
місіонерів, направлених церквами — 6
в Україні — 5, за кордоном — 1

Соціальне служіння:
притулків для дітей-сиріт — 1
у них вихованців — 13
притулків для людей похилого віку — 1
у них мешканців — 11
реабілітаційних центрів для дорослих — 3
у них реабілітантів — 16
служіння в тюрмах — 3
церков у тюрмах — 1
у них членів — 8
благодійні обіди — 5000

Музичне служіння:
хорів — 13
музичних гуртів — 31

Дитяче служіння:
недільних шкіл при церкві — 33
поза церквою — 6
учнів недільних шкіл — 1119
вчителів недільних — 221
християнських таборів із власними базами — 1
орендованих таборів — 4
наметових таборів — 5
денних таборів — 30
приватних загальноосвітніх християнських шкіл — 2
учнів у них — 47

"Благовісник", 1,2019