5 SOLA для Церкви

Погляд у себе

П’ятисотий ювілей Реформації велика (більша?) частина протестантів чомусь сприйняла виключно як нагоду для євангелізації. Це виглядає досить парадоксально не тільки з тієї точки зору, що ідеї Мартіна Лютера стосуються внутрішньоцерковних реалій, а й з тієї, що не почавши з себе, не можна реформувати когось: «Бо час уже суд розпочати від Божого дому…» (1Петр.4:17). І от ми запрошуємо людей XXI ст. у власні нереформовані церкви. Так, у нас уже немає індульгенцій, поклоніння святим, передань на рівні з Писанням, законів і правил, обов’язкових для спасіння, непомірного авторитету папи… А до речі, точно немає?

Хай там як, а чи не привід це для церкви дати критичну оцінку самій собі: «Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає в дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є» (Як.1:23,24)? Тобто — в першу чергу зазирнути в себе, так би мовити, зайнятися витяганням скалки чи то колоди з власного ока. І чому б, наприклад, не почати з тих самих 5 SOLA, які згадуються на кожному заході R500?

Отже, 5 ідей Реформації, уперше зібрані в квінтет 1965 року католицьким богословом Йоганом Баптистом Метцом в історичній праці «Церква і світ». Чи витримають наші реалії ці п’ять екзаменів? Перевірмо себе й свої церкви. Я ж говоритиму про те, що сам спостеріг, відвідавши велику кількість церков здебільшого Західної України.

5 SOLA

1. Sola Scriptura (тільки Писання) — теза про безкомпромісний авторитет Писання як єдиного непомильного джерела християнських доктрин, що є богонатхненним і саме себе тлумачить. Писання має бути доступним для читання кожною людиною й тлумачитися нею самою під керівництвом Святого Духа, а не лише вибраними священиками.

Що ж маємо тепер? Так, Біблія справді у великому авторитеті серед протестантів. Але нерідко поряд із Божим Словом, на одному рівні (а іноді здається, що й на вищому) цінуються слова духовних лідерів, пророцтва та інші прояви. Все це записується на диктофони, переписується, тиражується, друкується в газетах. Духовні діячі пишуть книги, і на ці книги та записи потім посилаються проповідники у своїх промовах.

Звичайно, у церкві має бути свобода для прояву всіх дарів. Але слід не забувати про їхню біблійну ієрархічність. Натомість, для людей, не навчених принципу Sola Scriptura, набагато авторитетніше прозвучать слова помазаника (як надприродний прояв Святого Духа), ніж нудна й заїжджена цитата з Біблії. Ще небезпечніше, коли обдарована людина береться не за своє — наприклад, починає тлумачити Писання, маючи зовсім інший дар. Як у цьому потім розібратися вірянам, багато з яких ще не мають навиків особистого учнівства? Мені навіть довелося почути одного разу від жінки середніх років фразу ну зовсім десь із середньовіччя: «Ви самі Біблію не дуже читайте, бо ще попадете в заблудження. Треба ходити на зібрання й слухати проповідників».

То як — «тільки Писання»? А що ж робити з переданнями та іншими «авторитетними» джерелами?

2. Sola Fide (тільки віра) — ця ідея наполягає на тому, що прощення та спасіння не залежать від величини гріхів і отримуються виключно через віру у викупну жертву Ісуса Христа. З боку людини ніяких більше дій для цього не потрібно.

Ага, так уже й не потрібно? А як же «правильний» зовнішній вигляд, «правильна» поведінка, «правильна» музика?.. А як же десятки й сотні заборон, що не мають жодної основи в Писанні (див. пункт 1)? А як же довгі списки правил і постанов, які повинна виконати людина, щоб досягнути «святості»? Наведу тільки один, напевно, з найбільш безневинних прикладів, як служитель церкви зробив зауваження стосовно моєї сорочки: «Брате, якщо їдеш проповідувати, одягай сорочку з довгими рукавами… — і додав: — Бо так угодно Господу». До речі, повертаючись ще раз до пункту 1, багато з подібних постанов якраз і є, якщо розібратися, усними заповідями-переданнями дідів-прадідів.

То, виходить, потрібна не «тільки віра» в Христа, а й «правильна» церква, «правильне» хрещення й виконання «правильних» умов?

3. Sola Gratia (тільки благодать) — по суті продовжує попередню ідею, тільки там ми дивилися з точки зору людини, а тут з точки зору Бога. Бог дає людині спасіння просто з милості, не вимагаючи взамін нічого, крім віри. Це благодать, її непотрібно та й неможливо заробляти жодними людськими зусиллями. А все добре, що ми робимо, — робимо з вдячності Богові, а не для того, щоб заслужити Його прихильність.

І тут особисто для мене починається дуже болюча тема. Тому що, прийшовши до церкви, я ще довго жив під гнітом вини, бачачи свою недосконалість і чуючи проповіді, наскільки я недостойний і скільки ще потрібно освячуватися, щоб сподобатися Богові. Тільки через роки, самостійно шукаючи Бога й досліджуючи Писання, зрозумів, що праведність — такий самий дар, як і спасіння. Саме це парадоксальне нерозуміння благодаті багатьом людям заважає прийти до Бога й отримати прощення й звільнення. Так говорив у свій час мій батько, надіючись на власні зусилля: «Я не можу прийти до Бога отак. Спочатку кину пити, курити, а тоді піду в церкву!» І тільки через деякий час, усвідомивши свою безпорадність, сказав: «Справді, усе навпаки, спочатку треба прийти до Бога, а тоді Він звільнить». Нам буває важко довіритися Богові так, як довіряє батькам маленька дитина. Розум міркує по-дорослому: нічого не буває просто так, за все потрібно платити. І це правильно, тільки немає такої ціни, якою людина могла б заплатити за спасіння. Заплатив Ісус Христос — Своєю кров’ю. Тому-то й прощення, і спасіння, і зцілення, і звільнення — Божий дар.

Слава Богу, індульгенцій сьогодні не продають. Та добровільні пожертви іноді покривають багато гріхів…

4. Solus Christus (тільки Христос) — Ісус єдиний Спаситель і єдиний посередник між Богом і людиною. Кожен християнин завдяки Христу може спілкуватися з Богом напряму.

Цей пункт торкається проблеми поділу віруючих на священство й мирян. Тільки не кажіть, що в нас його нема! Поділ доволі очевидний, особливо яскраво він відображається під час загального зібрання: невеликий відсоток служить, решта — пасивні слухачі. Тоді як Біблія навчає, що в Христовому тілі — кожен член має свою функцію й кожен не менш важливий за інших.

Не раз спостерігав, як люди, особливо в якійсь критичній ситуації відразу кидаються до служителів, пророків, аби отримати відповідь від Бога. Звичайно, служителі для того і є, щоб порадити, допомогти… Але чи не є це індикатором, який показує, що віруючі не навчені самостійно будувати стосунки з Богом через Ісуса Христа. Легше подзвонити до пророка, ніж самому пошукати Господнього лиця. Та ніхто з людей не може бути посередником, цей статус належить одному Ісусу. Чи не тому потім так багато розчарувань у служителях, що не змогли допомогти, у пророцтвах, що не збулися?

Якщо є особливі люди, які, на відміну від інших, мають ледве не прямий телефон до Бога, то чи не нівелює це ідею Solus Christus?

5. Soli Deo Gloria (слава тільки Богу) — принцип, що проголошує Бога єдиним авторитетом, гідним безумовної пошани й слави. Жодна людина чи організація не може володіти духовною недоторканістю чи винятковою святістю.

Продовжуючи тему загального священства, мусимо підняти ще одну болючу й актуальну проблему. Чи доводилося вам чути щось на зразок: «Не можна критикувати служителів! Це ж Божі помазаники»? Або: «Не став зайвих питань, пастор краще знає, як вести церкву». Чи не є подібне піднесення й обожнення однією з причин таких трагічних подій у житті церкви, як, наприклад, болючі розділення, падіння високопоставлених людей, що стають спокусою й розчаруванням для багатьох?

Часто чим вище «вгору» — тим менше відкритості, прозорості, готовності визнати власні помилки. Нерідко під гаслом «не виносьмо сміття з хати» практикується замовчування певних невигідних фактів. А коли все виходить назовні, це сильно б’є по єдності й цілісності общини. Ніхто не каже про злісне руйнівне критиканство, але атмосфера заборони на свободу слова й різнодумство ніколи не сприяє здоровому розвитку общини.

На словах, звичайно, Soli Deo Gloria, але чи так це на ділі?

Реформація чи революція?

Символічно, що 500-ліття Реформації співпадає зі 100-літтям революції 1917 року. І тоді, як президент України підписав указ про святкування R500, президент Росії підписав розпорядження про святкування «R100». Я, зрештою, не про політику, просто є підстави порівняти ці взаємопов’язані явища.

Реформація Мартіна Лютера, як і революція 1917-го, треба визнати, принесла громадянські війни, збройне протистояння. То чому ж у першому випадку — реформація, а в другому — революція? Не лише тому, що перша стосується релігійної царини, а й тому, що вона починалася зі спроби мирного діалогу, впровадження змін. І коли це не вдалося — конфлікт перейшов в агресивну фазу. Дію цього принципу можна побачити в різних сферах і в різних масштабах, навіть у подіях останнього Майдану в Україні: коли назріли важливі реформи, а їх свідомо відтягували, стався вибух. Якщо вчасно не відбувається реформація, тоді вимушено відбувається революція.

Ми говоримо про сучасну церкву й можемо простежити, наскільки актуальні для неї порушені питання. Можемо перевірити самих себе: чи не прийшов час серйозних усвідомлених змін, корекції курсу, отримання нового бачення від Бога? Чи не пропустимо ми час реформ і чи не приведе це до ескалації? Звичайно, революція — теж іноді необхідна частина історичного процесу, але, думаю, той, хто пережив болючі церковні революції, погодиться, що зміни краще було впровадити спокійнішим шляхом і з меншими жертвами.

Немає нічого дивного й страшного, коли ми знаходимо недоліки в собі, у своїй церкві. Найчастіше те, від чого втікаєш, тебе наздоганяє з несподіваного боку, і ті самі проблеми, які у свій час викривали протестанти, згодом трансформувалися в інші форми. Справді погано — коли немає сміливості визнати їх, бути відвертими й чесними з самими собою. А справжня катастрофа — потрапити в заблудження непомильності та єдиноправильності, бачачи хиби в усіх, крім себе.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2017