Благовісник

Шведський школяр знайшов свою українську бабусю в будинку для літніх людей

Нещодавно в одному з будинків для літніх людей у Полтавській області розігралася майже кіношна мелодраматична сцена: модно одягнений юнак, який прийшов у супроводі перекладача, обіймав за плечі нічого не розуміючу стареньку й повторював по-англійськи: «Ти моя бабуся! Я знайшов тебе!» А та твердила: «У мене немає внука, ти помилився!»

Школяр із Стокгольма Крістіан Олексій Янер після довгих пошуків знайшов рідну бабусю, а ще — сестер. До того часу вони не знали про його існування. «Обозреватель» поспілкувався з Крістіаном Олексієм та іншими учасниками цієї дивовижної історії.

17 років тому в один зі столичних пологових будинків на «швидкій» привезли молоду жінку. Вона була застуджена й уся горіла. Коли дитина з’явилася на світ, акушерка її привітала: «У вас хлопчик». Але за реакцією породіллі досвідчений медпрацівник зрозуміла: мати немовляти не забере. Так і сталося: жінка написала відмову. У медичній документації залишилися лише її прізвище та ім’я. Вказала вона й зворотну адресу, яка виявилася адресою пункту збору вторинної сировини в одному з районів столиці. Це все, що було відомо юному громадянину Швеції, коли він починав шукати свою матір.

«Коли мені виповнилося років 7, мама посадила мене навпроти себе й сказала: «Сину, ти вже великий, і я повинна сказати тобі правду, — згадує Крістіан. — Мама сказала: ми дуже любимо тебе, але в тебе є рідна мати. Її звуть Неля. Коли вона тебе народила, у неї не було сил і можливостей тебе виховувати. Тому вона віддала тебе в дитячий будинок. Але Господь зробив так, що ми в цьому світі зустрілися….»

Пам’ятаю, як спочатку не міг зрозуміти, про що ця розмова. Тоді батьки стали про це багато й часто говорити: про мою батьківщину Україну, про мою матір, намагаючись познайомити мене з історією мого походження. Вони хотіли, щоб я не забував свого коріння, але замість цього моя душа наповнилася гнівом і образою. Я став багато думати про жінку, яка мене народила. Якого кольору у неї були очі? Що вона думала в той момент, коли прощалася зі мною? Я підріс, став багато читати про свою країну Україну. Побачив, що у вас є багато сайтів з анкетами дітей-сиріт, які чекають своїх батьків. І мені захотілося допомогти таким дітям. Але як?»

Коли президент Альянсу «Україна без сиріт» Роман Корнійко приїхав до Стокгольма, йому сказали, що з ним хоче познайомитися 15-річний шведський хлопчик.

«Я думав, це буде просто зустріч за чашкою кави, — розповідає Роман. — Але коли я прийшов у домовлене місце, виявив безліч журналістів, представників українських громадських організацій. Їх усіх зібрав мій візаві — школяр Крістіан Олексій Янер! Темою стало питання: як можуть допомогти громадські організації Швеції українським дітям-сиротам?

Якщо цей хлопець зміг уперше в житті організувати на такому високому рівні прес-конференцію, то уявіть, на що він був готовий, щоб дізнатися, де його українська мати!»

Незабаром Крістіана Олексія призначили офіційним представником Альянсу «Україна без сиріт» в Швеції.

Хоча він із задоволенням й ентузіазмом займався організацією дитячих таборів в Швеції, які могли б приймати дітей-сиріт з України, все ж його головним завданням був пошук власної родини. Хлопчик не мав наміру чекати, коли закінчить школу, а хотів розшукати матір негайно. Можливо, до цього його підштовхнула смерть вітчима. Хлопець ніби хотів компенсувати втрату.

Роман Корнійко разом з Уповноваженим Президента у справах дитини Миколою Кулебою об’єднали зусилля з пошуку рідних Крістіана Олексія. І незабаром з’ясувалося: у хлопця, виявляється, є бабуся і три сестри!

Раніше мама Крістіана Неля і бабуся Лариса Федорівна жили в селі Проценки Полтавської області.

За словами односельців, сім’я приїхала до них у село після того, як втратила свою квартиру в Києві. Як це сталося, невідомо. Одні казали, що квартиру в них відібрали «чорні ріелтори», коли Неля і її мама хотіли поміняти велику квартиру на меншу. Інші чули, що житло в цієї сім’ї нібито забрали за борги.

У Нелі, коли вони з мамою перебралися в село, дітей ще не було. Але потім вона кудись зникла, а повернулася додому вже з новонародженою дочкою на руках. Незабаром, кинувши дитину на свою матір, знову поїхала.

У бабусі Лариси Федорівни виживати вийшло погано. Вона, як міська жінка, не вміла управлятися з господарством. Їй було складно рубати дрова, топити піч, підтримувати будинок. Пенсії не вистачало. Маленька Віка хворіла. Занедбаною хатою гуляли протяги. Бачачи таку справу, односельці відправили бабусю з онукою в лікарню. Потім вони повернулися в будинок і прожили там ще кілька років.

Коли маму Віки визнали безвісти зниклою, сільрада та районна служба в справах дітей змогли влаштувати їхню долю. Бабусю призначили в будинок для людей похилого віку, дівчинці — інтернат.

«Бабуся змирилася з життям в будинку для літніх людей, — розповідає директор Святилівської будинку престарілих в Полтавській області Світлана Нижник. — Іноді прові­дувала внучку в інтернаті, який теж був у Полтавській області. І весь час чекала дочку. «Неля, Неля, — казала. — Де вона блукає? На кого вона мене покинула?» І тут же придумувала причини, за якими дочка не може до неї приїхати. Загалом, чекала вона дочку, а дочекалася онука.

Коли в наш будинок для людей похилого віку подзвонили й повідомили, що в Лариси Федорівни знайшовся онук, вона замахала руками. Мовляв, не може цього бути. Бабуся думала, що в неї тільки одна внучка. Але виявилося, що, народивши свою первістку Віку, Неля народжувала ще тричі. І всі три рази залишала дітей у пологовому будинку, не намагаючись навіть повідомити про це Ларисі Федорівні.

Коли до наших підопічних в будинку для людей похилого віку приходять рідні — для них це подія. А приїзд онука аж із самої Швеції, якого бабуся ніколи в житті не бачила, — це була сенсація! Будинок пристарілих гудів. У кімнаті, де жила 77-річна Лариса Федорівна, зібралися бабусі й дідусі, весь медперсонал. Зустріч була дуже зворушливою. Шведський онук обіймав бабусю й цілував. А вона сиділа розгублена. Ошелешена просто. Її можна було зрозуміти. Цього хлопчину вона бачила вперше. І сплеску якихось емоцій і почуттів навряд чи варто було очікувати. Правда, наостанок бабуся сказала онукові: «Знайди маму. Скажи, що я її дуже чекаю».

Після зустрічі з бабусею Крістіан Олексій поїхав в інтернат до своєї старшої сестри Віки, якій тепер 20 років.

У Віки була затримка розвитку. Але президент альянсу «Україна без сиріт» Роман Корнійко вважає, що дівчину можна адаптувати до життя в суспільстві. Зараз розглядається питання про її переїзд в Київ, в один із реабілітаційних центрів, де Віка могла б не тільки жити, але й отримати роботу.

Крістіана Олексія чекала попереду ще одна зустріч. У хлопця, крім 20-річної сестри, були ще 15-річна сестра Аня і 4-річна Алінка. Дівчата не знали про існування брата й сестер, були в прийомних сім’ях. Стояло завдання делікатно, не порушуючи закону, вийти на усиновителів і запитати, чи не будуть вони проти, якщо з їхньою дитиною познайомиться старший брат? Батьків Ані поки не знайшли. А ось прийомний тато Алінки Анатолій, за неймовірним збігом, виявився… знайомим Романа Корнійка. Роман пояснив Анатолію ситуацію, той порадився з дружиною.

«І ми вирішили: нехай знайомиться з ріднею, чому ні? — Каже Анатолій, батько Аліни. — Звичайно, брат зі Швеції став для нашої родини повною несподіванкою. Алінку ми усиновили 4 роки тому. Це була дитина з купою діагнозів. Та таких, що, при дефіциті маленьких діток, від нашої Алінки відмовилися три сімейні пари поспіль. Пам’ятаю, дружина, дізнавшись про це, вигукнула: «Вони що, корову вибирають? Не показуйте дитину нікому. Це наше дитя! Ми її нікому не віддамо!» За чотири роки ми справилися майже з усіма її хворобами. Усиновили потім ще й хлопчика. І раптом така новина: у нашій Алінки є ще брат і дві сестри!»

«Коли ми зустрілися з Алінкою, у мене серце мало не вискочило з грудей, — зізнається Крістіан Олексій. — Я дуже хвилювався. Це було справжнє щастя! Я дуже вдячний батькам Аліни. У моєї сестри є все, про що може мріяти дитина! Тепер я хочу зустрітися з середньою сестрою. Буду думати, як полегшити життя бабусі. Я ще не закінчив школу, у мене своїх грошей немає, але бажання допомагати рідним величезне. І, звичайно, хочу знайти свою рідну матір, щоб сказати: «Я перестав тебе ненавидіти. В моїй душі тепер світло. А на серці спокій і любов».

Через те, що вона 19 років не з’являлася в селі Проценки, де залишила бабусю з сестрою Вікою, її спочатку визнали зниклою безвісти, а потім померлою. Але могили її ніхто не бачив. Значить, надія є».

Уляна КАРПИНСЬКА,
«Обозреватель»

"Благовісник", 2,2016