Парадокс радості

«Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування, знаючи, що досвідчення вашої віри дає терпеливість. А терпеливість нехай має чин досконалий, щоб ви досконалі та бездоганні були, і недостачі ні в чому не мали» (Як. 1:2-4).

Однією з чеснот християнина в час особистих і соціальних потрясінь є здатність із радістю приймати важкі обставини, у які ми потрапляємо. На перший погляд, це здається несумісним, і перша реакція нормальної людини на заклик до радості в складних обставинах: «У тебе що, порушення психіки? А чи не пройти тобі відповідний курс психокорекції?» Так, в окремих випадках справді потрібна допомога зрілого психолога-християнина.

Утім, ходження з Богом, стосунки з Ним — це парадокс. Парадокс — стан, який може бути реальним, але який неможливо пояснити логічно. Парадокс — істинне твердження, яке складається з двох суперечливих суджень, що виключають одне одного. Але істинність цього твердження саме в його парадоксальності.

Парадокс буття Бога й парадокс ходження з Богом — це не напівправда, це істина. Наприклад, парадоксом буття Бога є сама Трійця — одна божественна сутність у трьох особах: Один Бог, але три особи; три особи, але не три Бога, а один Бог. Цей парадоксальний стан Бога, Який споконвічно існує в реальності, і який ми не можемо пояснити з точки зору логіки чи здорового глузду. Ми можемо лише прийняти це вірою.

Ще один парадокс буття Бога — втілення другої іпостасі: Бог став людиною, Боголюдиною. Всемогутній Бог, Який поза часом та простором, обмежив себе в просторі й часі на Землі. Дві природи, божественна й людська, дві волі, але разом, не окремо, в одній особистості!

Найбільший парадокс буття Бога для мене — хрест Христа і слова Сина Божого: «Боже Мій! Боже Мій! Для чого Ти Мене покинув?» (Мр.15:34). Як могла в божественній сутності єдності трьох іпостасей одна особа залишити другу особу, та ще в момент смертельної агонії? Що це були за відчуття й чому? Ми не зможемо цього пояснити ні з погляду логіки, ні з погляду здорового глузду. Страшно таке стверджувати, але якби цей парадокс не відбувся, якби Христос не помер, не зійшов у пекло, не воскрес і не вознісся, і не сів по правиці Отця, наша віра була б марною, як і очікування Його другого приходу.

Щоб отримати життя з Богом людині, живій фізично, але мертвій духовно, треба народитися згори. Щоб нам жити з Богом у святості, треба померти для гріха. Все Послання апостола Павла до римлян — суцільний парадокс Божого обрання, виправдання, благодаті, любові, милості. Це все неможливо пояснити з погляду логіки чи здорового глузду. Саме тому це приймається вірою. Sola Fide (з лат. «тільки вірою» — прим. ред.)…

Заклик до радості в часи випробувань, особистих і соціальних потрясінь, складних обставин — це також парадокс у нашому ходженні з Богом. Більше того, Бог через Якова не просто закликає до радості, а повеліває нам: «Майте повну радість!» Коли? «Коли впадаєте в усілякі випробовування». По-іншому це можна сформулювати так: тоді, коли мене оточують різні (не однотипні) спокуси, різні складні ситуації, які мають властивість приходити одночасно (це нам відомо як «чорна смуга в житті»). Це як впасти до диких звірів на арену Колізею під час Неронових гонінь. Це як нічний дзвінок, який стосується близької тобі людини…

Однак Бог стверджує, що є дещо, що ми знаємо, що дає нам віру і надію, коли нас накривають ці соціальні й особисті потрясіння, яких ми, звичайно ж, намагаємося уникнути, «знаючи, що досвідчення вашої віри дає терпеливість». Ми захоплюємося героями віри: Авраамом, Мойсеєм, Гедеоном та іншими зі Старого Заповіту і Послання до євреїв (11 р.). Ми захоплюємося отцями Церкви, мучениками, духовними старцями, страстотерпцями, які змогли з гідністю витерпіти такі спокуси, випробування й страждання, які навіть собі складно уявити, не здригнувшись.

Але ці люди не стали б героями віри, не проявили б стійкості в Бозі, якби їхня віра не була випробувана найжорсткішими обставинами в найжорсткіший спосіб. Так, жорсткими, а не просто складними ситуаціями. І Бог чомусь каже, що це те, що ми вже знаємо, тобто що випробування моєї особистої віри, а не віри мого ближнього з України чи ворога з Росії дає мені терпеливість, витривалість, витримку.

Бог нам не лише обіцяє, що випробування віри дасть нам витривалість, але й попереджає, що «терпеливість нехай має чин досконалий, щоб ви досконалі та бездоганні були, і недостачі ні в чому не мали». Іншими словами, наше терпіння, витривалість, витримка повинні мати завершену дію. Тільки тоді Він буде досягати в нас досконалості в Христі, преображаючи наш характер в образ і подобу Христові, буде сяяти в нас любов’ю Христа.

Іноді стається так, що ми терпимо, стоїмо, витримуємо, а потім махнули рукою й пішли. Добре, якщо без матюків десь на околицях нашої свідомості. Чи то тому, що стомився, чи тому, що набридло чи втратив сенс, чи це нікому не цікаво й ніхто не звертає уваги, чи тому, що ніхто не хоче розділити зі мною біль, чи тому, що біль став нестерпним. А хіба мені справді потрібно, щоб хтось бачив мій внутрішній біль? Хіба не достатньо того, що бачить і знає Бог, якщо Він сам пережив повноту людських страждань? Часто виявляється, що цього замало, оскільки хочеться турботи близької людини, співчуття навіть з боку ворога.

Моя витривалість і стійкість в часи особистих та соціальних потрясінь потрібна, передусім, мені й Богу, хоча наслідки моєї стійкості й витримки обов’язково відобразяться на моїх ближніх, на моїй місцевій церкві, сусідах, дружині, дітях, батьках і навіть на моєму ворогові. Стійкість як феномен має виняткове значення для мене й Бога, але наслідки моєї стійкості відображаються й на тих, хто мене оточує.

Чи хочу я досягати досконалості у своєму характері та ходженні з Богом? Хочу, напевно. Принаймні мені так здається навіть тоді, коли вранці не вип’ю достатньо кави. А це значить, що треба вчитися з гідністю вистоювати, витримувати, страстотерпіти випробування й важкі, навіть жорсткі обставини. Більше того, знаходити в цьому Христову радість. Не радість садиста чи мазохіста, а радість героя віри. І знайти цю радість мені не допоможе ніхто: ні друг, ні ближній, ні дружина, ні діти, ні президент. Знайти цю радість мені треба винятково самому, тому що її джерело — всередині мене, в глибині сутності моїх стосунків з Архітектором історії, який допустив ці обставини. Без цього випробування віри й нашої довіри Богові не може бути стійкості. А без закінченої, завершеної дії нашої стійкості не може бути преображення нашого характеру.

«Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як.1:12).

Людина, терпіння та витримка якої мають завершену дію (впадаєте в усілякі випробовування), отримає вінець життя тільки після того, як буде випробувана. Не раніше. Об’їзних доріг немає. Чомусь гроші в цьому питанні ніяк не допомагають, хоча цього бажав би багато хто. Посередники й адвокати ні про що з Богом не зможуть домовитися. Вінець життя ми отримаємо лише після того, як проявимо в нашій стійкості завершену дію, вистоїмо.

Вінець життя, який давав цезар гладіаторам-переможцям, означав «живіть до наступного гладіаторського братовбивчого бою, у якому, можливо, переможете, а можливо — ні». Цезар обіцяв (і дарував) своїм бійцям і гладіаторам тимчасовий вінець життя, щоб жили й билися на смерть ради його радості й задоволення, ради його розваги.

Цезар не міг повернути мертвому гладіатору життя і, тим більше, дати йому вінець Життя. Господь же обіцяє й дарує мені вічний вінець Життя, але не до наступної складної ситуації. Наш Цар плаче разом з нами, молиться разом з нами Духом Святим, коли в нас немає слів, страждає разом з нами, і воскресить нас того дня, покладе на нашу голову Свій вінець Життя — життя з Богом у вічності.

Наш Цар — не Нерон, не Пілат і не Ірод, і навіть не Варавва. Такі царі в складних обставинах допомагають нам вижити, збуджуючи ненависть до ворога, маніпулюючи нашими мотивами в своїх користолюбних цілях. Наші складні обставини, наш хрест, наше слабке місце — це їхня сила, їхня перевага. Вони можуть нас лише наповнити ненавистю, мстивістю, стійкістю ради свого «его» чи альтер-его.

Наш же Цар — це Боголюдина, Яка може співчувати нам в немочах наших, тому що Він був випробуваний «в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (Євр.4:15). Він має досвід хвороб, страху, хвилювань, погроз, наклепів, зневаги, побиття, нерозуміння, смерті, навіть сходження в пекло. Але Він має й досвід зцілення, годування тисяч людей, підбадьорення стражденних, має досвід воскресіння після смерті, досвід вознесіння від Землі до Отця, досвід радості возз’єднання з Отцем, коли сів по Його правиці. І цей досвід наша Боголюдина, наш Заступник пропонує й нам: радість утіхи Духом Святим у нашому саду Гефсиманському й на нашому хресті, радість воскресіння, радість вічного єднання з Отцем. А поки що…

А поки мені треба навчитися приймати особисті та соціальні складні обставини. Навчитися приймати з радістю, без комплексу жертви, змінюючи з Ним те, що можна змінити, і приймаючи з Ним те, що неможливо змінити, що не в моїй владі чи силі, особливо, коли йдеться про серце чи ставлення близької людини чи ворога. У такому випадку все, що мені залишається, — змінити своє ставлення, своє серце, вмістити такого ближнього. І чи знайдеться в моєму серці місце моєму ворогові?

Дуже боляче вчитися приймати те, що неможливо змінити, з радістю не психічно хворої людини, не садиста й не мазохіста. А з радістю людини, яка знає Бога, і знає, що не буває того, чому Бог не допустить статися… І якщо Він допустив, значить виховує в мені стійкість, значить дарує вінець Життя…

А поки що мені треба з радістю терпіти, вистоювати до кінця, щоб випробувалася моя віра, щоб вироблялася витримка, щоб змінювався характер… А поки мені треба з радістю повірити в Божу обітницю, що мене «досягла … спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1Кор.10:13). Це і є радість віруючої людини, яка здолала біль серця і довірила своє життя Автократу Всесвіту й Архітектору історії. Молимося. Солимо. Світимо…

Тарас ДЯТЛИК

"Благовісник", 2,2016