Віра та життя

Гріх недбальства, або «Грішний» погляд на «духовну» поезію

Право на творчість

«І наповнив його Духом Божим, мудрістю, розумуванням, і знанням, і здібністю до всякої роботи на обмислення мистецьке…» (2 М. 35:30-35).

Як ви думаєте, що найскладніше в роботі редактора християнської газети чи журналу? Відповіді можуть бути різними, але для мене, редактора з більш як 15-літнім стажем, найважче пояснювати авторові віршів, «які йому дарував вчора вночі Дух Святий», чому ми не можемо їх надрукувати. І друга складність: пояснити цьому ж авторові, що він, отримуючи поетичні рядки від самого Бога, не тільки має право, але й зобов'язаний їх вдосконалювати, правити та шліфувати. Особливо, коли автор аргументує свою непоступливість тим, що це, мовляв, не його вірш, а Господній, він лише, як добросовісний слуга, записав надиктоване згори; і ніхто не має права редагувати те, що сказав Святий Дух.

Так, важко щось пояснювати таким авторам. Але я все ж таки спробую. Тим більше, що я сам, як автор, пройшов через подібну ситуацію.

Поетична душа

«І Бог на Свій Образ людину створив…» (1 М. 1:27).

Рідко можна знайти людину, яка була б байдужою до поезії. Навіть якщо вона не пише віршів, не читає їх. Але і такі люди розуміють поетичний образ і часто підсвідомо користуються ним навіть у буденних розмовах. Зауважте, яка глибина думки, які високі та незвичні образи, яка влучність та поетичність народних приказок, прислів'їв, загадок, пісень, дум! А народжували їх прості, здебільшого неписьменні люди. Поетична душа нам подарована самим Богом, Якого, без перебільшення, можна назвати найпершим Поетом. Бо, власне, поетичний дар дається людині згори. Для християнина джерелом натхнення є Бог. І тут ми підходимо до особливого питання: чи має право людина перероблювати те, що поклав у її серце Бог, те, що в принципі не її?

Так, має!

Бог-Єгова, створивши людину, дав їй особливий дарунок: власну волю. Він створив не просто слухняний автомат чи комп'ютер, що працює згідно із закладеною програмою, Творець надав людині право приймати рішення, творити. По суті, за задумом Божим, діяльність людини мала бути співпрацею Бога та Його творіння: Господь давав силу, здоров'я для фізичної роботи, почуття прекрасного та натхнення для інтелектуальної діяльності, а людина, використовуючи та вдосконалюючи їх, втілювала ці дарунки у життя. Хорошим прикладом можуть стати біблійні книги, які ми, в повному розумінні цього слова, називаємо богонатхненими, маючи на увазі, що їхнім автором є Сам Бог. Але чи зауважили ви, що стиль мови різних авторів дуже відрізняється? Кожен автор, незважаючи на те, що у всіх одне джерело натхнення, мав власний, неповторний стиль письма. Уважний читач може без особливих труднощів розпізнати мову поета Давида та пророка Єзекіїля, листів апостола Павла та апостола Івана. Про що це говорить? Про те, що натхнення згори, від Бога, проходячи через душу, думки, почуття, серце і навіть виховання та освіченість конкретної людини, народжує неповторний твір, який людина має право називати своїм. Бо, отримавши від Творця «заготовку», опрацювала її, відшліфувала, вклала свою індивідуальність — і народився новий шедевр. Чи зауважували ви, що у Слові Божому (!) книги подаються від імені тих, хто поклав Господні слова на папір: Книга Ісаї, Авакума, Луки, Якова? Адже за логікою, це ж Божі слова, при чому тут згадані люди? А при тому, що вони є «співавторами» написаного. Божі думки, Божі ідеї, але втілені через слова, стиль та індивідуальність конкретних людей.

Отже, Бог не тільки дає нам натхнення для вірша, пісні, проповіді, але й дає право (і обов'язок!) вдосконалювати їх, вкладати в них свою працю, свою душу, свої почуття. І не є гріхом в кінці поставити своє прізвище. Мені доводилося зустрічатися з авторами, які принципово не хочуть підписувати свої вірші, мовляв, це не їхнє, це Боже. На мою думку, така позиція говорить про те, що людина хоче зняти із себе відповідальність за написане, оправдовує небажання працювати над твором, оправдовує власні ляпсуси, це просто гріх недбальства.

Діло майстра боїться

«Коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить?» (Лк. 16:11).

Ні для кого не секрет, що навчання, освіта, кваліфікація мають важливе значення у житті людини. Вік життя людини 70-80 років, і з них ми нерідко 15-20 років віддаємо на навчання. Чи не забагато? Кажуть, що ні. Навпаки: «Вік живи — вік учись». Ми розуміємо, наскільки важливою для нас є освіта. Якщо освіта має настільки важливе значення в земних питаннях, то чи не більш важливою вона є в питаннях духовних? Якщо, виконуючи якусь земну, тимчасову роботу, ми прикладаємо стільки зусиль, чи не варто ще більш наполегливо виконувати роботу духовну?

Ми, християни, — працівники у Бога. І саме від нашої сумлінності, нашої «кваліфікації» залежить те, як нас оцінить Господь.

Згадаймо знамениту притчу про таланти. Там господар оцінював працівників не за кількість надбаних коштів, а за сумлінність. І останній з них постраждав не за те, що загубив, розтратив, пропив чи прогуляв доручений йому талант. Зовсім ні, він його старанно зберіг! Але НЕ ПРИМНОЖИВ, тобто не вклав у нього СВОГО: свого часу, своєї душі, своєї праці. Тому якось недоречно виглядають заяви деяких християнських авторів, які не хочуть вчитися, працювати над тим, що дав їм Господь. Якщо ми повернемо Господареві те, що Він нам дав, у такому ж вигляді, чи буде Він задоволений? Чи не запитає: «Так, бачу, це Моє, ти його зберіг, а де те, що ТИ примножив? Чи не належало тобі піти (дозвольте, я трішки перефразую притчу) до спеціалістів з поезії, музики, філології, риторики, навчитися у них і правильно, мудро примножити своїми знаннями, своєю працею Мій талант?»

Недбалість у служінні

«Проклятий, хто робить роботу Господню недбало» (Єр. 48:10).

Робити недбало — це абияк, задля годиться, не прикладаючи особливих зусиль і не переживаючи за результат роботи. Недбалих робітників ніколи і ніде не цінували. Їм не довіряють відповідальної роботи, їх не поважають. Це в людей. А в Бога тим більше. Богові не потрібні працівники, які ставляться до довіреної роботи будь-як.

Це особливо помітно у старозавітному служінні. Іноді дивуєшся, наскільки вимогливими були тодішні закони. Скажімо, жертви, які приносилися людьми, мали бути найвищої якості, без будь-якої, навіть найменшої вади. Мимоволі виникає запитання: «Невже Бог такий вимогливий, капризний, що Йому подавай тільки найвищої якості?» Звичайно ж, ні, адже все, що є на землі, і так все Його. Ця досконалість потрібна була перш за все самій людині. Своїм жертвоприношенням вона показувала своє ставлення до Бога: «Господи, я Тебе так люблю і шаную, що віддаю Тобі все найліпше, у що я вклав найбільше праці та часу, вклав свою душу та серце».

Якщо такі вимоги існували у старозавітному служінні, яке було «тінню майбутніх благ», тобто подобою чогось більшого та кращого, то у новозавітному служінні цей принцип набуває ще більшої ваги. Тепер замість жертовної тварини, що була лише прикладом, прообразом, ми приносимо Богові самого себе, своє життя, своє служіння, свої таланти та здібності. Чи не підказує проста логіка, що для Господа це мусить бути найкращим?

А якщо ми хочемо зробити приємне самому Богові, то чи не повинні проявляти ще більшу увагу та старання?

Часто можна чути таке заперечення: «Не так важливо, ЯК щось зроблено, головне, щоб було ВІД ЩИРОГО серця». З одного боку, така думка має сенс. Маленька доня, яка ще добре олівця в руках не може тримати, подарувала матусі на день народження малюнок, далекий від досконалості, але від якого у матері на очах виступили сльози вдячності. Це є цілком нормальним явищем для маленької дитини, але коли вона й у двадцять років намалює подібне, мати, можливо, і не подасть виду, але в душі буде розчарована не стільки недосконалим малюнком, скільки самою донькою: так нічого і не навчилася, якою була у три роки, такою і залишилася. У такому віці мати має право розраховувати якщо не на геніальність, то в будь-якому разі на той рівень, який притаманний двадцятирічній людині.

І ще одне. Розумна дитина, готуючи подарунок для матусі, буде готувати його тими методами і у такій сфері діяльності, в якій вона досягла найбільших успіхів. Якщо не виходить малюнок, син змайструє поличку на кухню, донька вишиє серветку. ПЕКАР ПОВИНЕН ПЕКТИ ХЛІБ, ПЕРУКАР РОБИТИ ЗАЧІСКИ, А ПОЕТ ПИСАТИ ВІРШІ. Мене дивують багато християн, особливо новонавернені, які вважають, що свої почуття до Бога можна висловити тільки у віршах, зовсім не зважаючи на той факт, що вони далеко не поети. Невже не можна Господа прославити чимось іншим, тим, що тобі вдається найкраще?

Кесареві — кесареве, Богові — Боже

«Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Мт. 22:21).

Ще один важливий момент у питанні художньої досконалості християнської поезії. Часто можна почути таку думку: «Не так важливо, ЯК це написано, головне, щоб був ГЛИБОКИЙ ДУХОВНИЙ ЗМІСТ». Дехто оцінює «духовність» вірша так: чим менш вірш відповідає літературним нормам, тим він більш «духовний» і навпаки. Часто виноситься вирок в «недуховності» тільки тому, що написаний вірш «якось вже надто заумно». Як на мене, це проста лінь, коли людина не хоче задуматися над змістом поетичних образів.
Наведу такий приклад.

Ви прийшли в автосалон купувати автомобіль. Менеджер приводить вас до нефарбованої, обшарпаної машини, у якій одне крило підв'язане шнурком, друге поіржавлене, погнуте, в салоні одне крісло рожеве, друге чорне, третє взагалі невідомого відтінку. «Ось, будь-ласка, прекрасний автомобіль!» — «Та ви що, жартуєте, ви тільки подивіться, на що той автомобіль схожий!» — жахаєтеся ви. Але менеджер вас заспокоює: «Ви не звертайте на це уваги, головне, гляньте, який надійний, потужний двигун! Всі ці зовнішні дрібниці не вплинуть на вашу їзду». Скажіть, чи купите ви оту пошарпану машину тільки тому, що в ній потужний двигун? Зауважте, як прискіпливо ми оглядаємо будь-яку річ, що купуємо, звертаємо увагу на колір, фасон, якщо це одяг, дивимося чи немає якоїсь плями, подряпини чи чогось іншого. Ми розуміємо, що усі ці деталі мають лише зовнішнє, естетичне значення, вони не впливають на роботу та ефективність товару, але ми і цьому надаємо значення, бо Творець заклав у нас ПОЧУТТЯ ПРЕКРАСНОГО, ЕСТЕТИЧНОГО. І нерозумно зовсім не звертати уваги на те, який вигляд має та чи інша річ. Як і нерозумно змішувати, а тим більше замінювати одне одним.

Цей самий принцип стосується і поезії. Внутрішній духовний зміст і зовнішня форма вірша — різні речі, хоча в поезії вони більш тісно взаємопов'язані, аніж двигун та зовнішній вигляд автомобіля. В поезії внутрішній зміст розкривається значною мірою через засоби художнього вираження, але, разом з тим, ці поняття мають самостійне вираження. Ми, вибираючи машину чи будь-який інший товар, як правило, звертаємо увагу як на один, так і на другий бік. Так чому ж ми в духовній поезії намагаємося бачити тільки «духовне», не звертаючи уваги, а то й свідомо відкидаючи зовнішню форму? Як на мене, це все одно, що їздити на пошарпаній машині, про яку я згадував, хизуючись, що в ній хороший потужний двигун. Це все одно, що ходити у костюмі невизначеного фасону та відтінку, з рукавами різної довжини та кольору, на кілька розмірів більшому і усім доводити, який він теплий і як добре він прикриває голизну.

Часто можна чути: «Мене не хвилює, що про мій вірш чи мою пісню скажуть люди, я це роблю для Бога, для Божої слави». Лукавите, шановні, лукавите, вам далеко не байдуже, що скажуть люди. Бо чого ви тоді з цими «шедеврами» ідете до людей? Чому рветеся розказати свої вірші на богослужіннях, надсилаєте в редакції? Таким я відповідаю: «Якщо ви справді це присвячуєте Богові, зачиніться у своїй кімнаті й читайте та співайте це Богові». А ні, хочеться щоб і люди почули, прочитали. І тоді здоровий глузд підказує: якщо я щось виношу до людей, воно повинно відповідати не тільки Божим, але й людським вимогам та стандартам, чи не так? У Бога є свої вимоги до жертвоприношень: все найліпше. У людей в різні часи у різних суспільствах були свої вимоги до літературних творів. Вимоги, стилі, вподобання можуть змінюватися, але вони обов'язково є. І нерозумно нехтувати ними. Воістину, «кесареві — кесареве, Богові — Боже». Кожен публічний твір повинен відповідати двом стандартам: Божим і людським, бо його чують як Господь, так і люди.

Рівняння на ідеал

«Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам!» (Пс. 118:103).

Ще один аргумент противників літературної досконалості: «Та усі ці літературні вимоги, ті образи, епітети та метафори — то все світське, земне, гріховне. То грішні розбещенні люди придумали все. Богові, а отже і віруючому це непотрібно».

Неправда!

Для мене найбільш вагомим аргументом на користь використання мистецьких традицій людини є Біблія. Так, саме Біблія, синонімом якої є Слово Боже. Але чи зауважували ви, що Слово Самого Бога одягнуте в людський одяг і виражене людськими словами та людськими засобами? Ми звикли бачити у Святому Писанні лише духовний зміст, а тим не менш це ще і вершина літературної майстерності.

Біблія є найкращим зразком високої духовної поезії, де чудовим способом поєдналися Божі думки з людським мистецтвом. Навіть сучасний пересічний читач, не обізнаний із секретами древнього письменництва, знайде у ній зразки високої поезії. Не можу втриматися, щоб не привести декілька прикладів: «Бо людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти...» (Йов 5:7); «На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив…» (Йов 30:22); «Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя» (Пс. 41:2); «Пасовиська пустині спливаються краплями, і радістю підперезались узгір'я! Луги зодягнулись отарами, а долини покрилися збіжжям, гукають вони та співають!» (Пс. 64:13); «…Аж поки не порветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб'ється глек, і не зламається коло, й не рине в криницю» (Екл. 12:6). Цей чудовий список можна продовжувати до безкінечності.

Дослідники древньої поезії стверджують, що багато біблійних місць, навіть цілі книги написанні з дотриманням усіх тогочасних вимог поетичного мистецтва, більше того, біблійні автори самі були нерідко законодавцями літературних правил. Царя Давида і зараз називають одним із великих духовних поетів не лише тому, що він писав про Бога, але перш за все тому, що він це робив оригінально, майстерно та досконало з літературної точки зору. Він підніс духовну поезію та пісню на неймовірну літературну висоту. Біблійні автори не тільки використовували засоби художнього вираження, висловлюючи духовні істини, вони їх одягали у вишукану літературну форму.

Тому ми маємо прекрасний зразок, за яким повинні писати вірші для Бога. Якщо вам не до вподоби так звані «людські, земні» поетичні засоби, почитайте уважно Біблію. Зверніть увагу на вишуканість та незвичність образів, порівнянь, форм, які використовуються авторами-людьми, щоб донести до слухачів-людей Божі слова. Усі біблійні автори, незалежно від виховання та освіти, були дуже чутливими не лише до Господнього голосу, але й до поетичного слова. Літературна досконалість творів пророка-пастуха Амоса не менш висока, аніж прем'єр-міністра Даниїла. Вони були поетами у повному розумінні цього слова. Слово Боже — найліпша антологія поезії!

Для Царя мої твори

«Моє серце бринить добрим словом, проказую я: Для Царя мої твори, мій язик мов перо скорописця!» (Пс. 44:2).

Так, уся наша творчість, як і саме життя, повинні бути присвячені Богові. Він достойний найгучнішої слави, Він достойний найкращих, найдосконаліших віршів, пісень, картин, оповідань і всього іншого, що проситься з нашого серця. Серця, яке саме Він наповнив вдячністю, талантом, почуттями прекрасного та високого.

Хтось може звинуватити мене в однобокості: мовляв, акцентую свою увагу лише на зовнішньому боці, на формі та побудові вірша, нічого не сказавши про головне: про внутрішній, духовний зміст поезії. Я роблю це свідомо, бо, на мою думку, це питання не поезії, а особистих стосунків автора з Богом. Цього не навчишся. Для того, щоб поезія була в повному розумінні духовною, а не просто на релігійну, біблійну чи християнську тематику, автор повинен особисто зустрітися з Богом і бути відродженим християнином в біблійному розумінні цього слова. А це вже питання не поетики, а віри. Віри, яка дозволяє нам чути Творця, розуміти Його голос і отримувати від Господа поетичні таланти. І — віддячувати Йому досконалою хвалою уст наших. Не лінуймося працювати над нашими дарунками для Творця, вдосконалюймо Божий дар, приносьмо Йому все найліпше, без жодної вади. Бо, «проклятий, хто робить роботу Господню недбало» (Єр. 48:10).

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 2,2014