Віра та життя

Як викривати гріх?

Як редактор християнської газети, часто одержую листи. Нещодавно прочитав лист від брата в Христі з колонії суворого режиму. Він з гіркотою пише, що не може дивитися на всі беззаконня в церквах, щовіруючі тільки Христом прикриваються, а чинять гріх, неохоче допомагають йому, бідному брату в узах. Так і хочеться сказати: «Дорогий брате, так у чім справа? Якщо не можеш дивитися, то правильно зробиш, якщо нарешті перестанеш дивитися на те, на що й не варто дивитися!» Слово Боже і Сам Ісус Христос, апостоли рекомендують дивитися на Христа і не тільки говорити, а навіть думати треба тільки про те, що Богу до вподоби. А на світське, на гріхи, усілякі недоліки дивитися не треба.

Дорогі християни, не варіться в гріхах та беззаконнях інших людей, не корміться недоліками, болями, ранами членів церкви. Навіщо це вам? Ви так сильно переживаєте за чистоту церкви? Є Той, Хто тримає в руці мітлу і ретельно вимітає. Він пильнує над цим. Це Господь Ісус Христос – Голова Церкви. А наша справа – молитися, пильнувати над собою. А то буває (на жаль) так, що собі потураємо, а за іншими ретельно стежимо, щоб ненароком хтось не спіткнувся. А коли спіткнеться, не руку подаємо, а сильніше штовхаємо. Він і так упав, краще допоможи встати, а не добивай своїми докорами, викриттями. Звичайно, у нас повинна бути непримиренність до гріха (ми не повинні потурати гріху), але іноді складається враження, що викривач не гріх ненавидить, а ближнього, сусіда в зібранні, готовий розтерзати його в ім’я правди. Але як важливо робити все по Слову Божому. «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим...» (Мт. 18:15). Це Заповідь Ісуса Христа Своїм учням. Чомусь деякі християни забувають це місце з Євангелії і йдуть відразу розповідати про гріх брата іншим членам церкви, але не брату, що згрішив. Чи бувають моменти, коли хтось внесе в наші вуха неперевірену інформацію, і ми готові відразу всьому повірити. А забуваємо, що диявол вдень і вночі обмовляє братів. Я розумію, що сучасне християнство багато в чому настільки скомпрометувало себе, що наша віра в інформацію через десяті вуха буває, що має підставу. Як кажуть – диму без вогню не буває. Але Слово Боже повинне бути на першому місці, і ми зобов’язані чинити по Слову Божому. Заповіді Божі на першому місці, а не наші відчуття, наш досвід тощо. Як тут не згадати один повчальний приклад: в одній церкві парафіяни охоче слухали проповіді пастора, через якийсь час він помітив неуважність, охолодження, перешіптування, підозрілість слухачів. Коли став з’ясовувати причину, кожний опускав очі і намагався уникнути розмови, нарешті, хтось сміливіший наважився сказати, що його бачили, як він ганявся навколо свого дому з поліном за своєю дружиною, а вона голосно верещала. Пастор сторопів від такої інформації, після з’ясування, нарешті, зрозумів, що ж відбулося насправді. Одного ранку він вправлявся по домашньому господарству, з-під ніг дружини вискочив величезний пацюк, дружина від несподіванки заверещала, а відважний чоловік кинувся за пацюком з тим, що потрапило під руку. І саме повз його двір проходив один браток, що дуже переживав за чистоту церкви, він завжди підозрював, що їхній пастор не чистий, і треба ж: Бог йому відкрив таке, про що він негайно повідомив усім членам церкви. Усі вони тільки про це й говорили, як пастор б’є дружину, дійшло до того, що вже навколо дому ганяє і погрожує вбити. І що примітно: ніхто не додумався одразу запитати про це самого пастора. Я не думаю, що це цілком вигадана історія. Напевно вона мала місце в історії християнської церкви в багатьох варіаціях. Може це у вас було? Ні? Тоді слава Господу!

Одна сестра дуже любила подібні історії про свого пастора і при нагоді з ентузіазмом розповідала ближнім. Коли ж її викрили в неправді, плітках, вона змушена була прийти до пастора з вибаченнями, просила прощення. Пастор – духовний брат і, звичайно, простив їй, але він дав їй подушку і попросив розірвати на подвір’ї. Вона це зробила, потім служитель церкви попросив ту жінку зібрати усі пір’їнки, вона в здивуванні замахала руками, що це зробити неможливо, вітер розніс усе пір’я так, що й знайти тепер неможливо, не те, що зібрати. «Ось так і ваша неправда, як це пір’я, рознесена вітром у народі... Я вам, дорога сестро, простив, і похвально, що ви покаялися в цьому, але скільки ще носитися цьому пір’ю неправди – невідомо». Подумаймо: чи не літає десь у народі пір’я неправди, авторами якого є ми?

Нагадую заповідь Христа з Євангелії від Матвія: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим...». Запам’ятаймо гарненько: ним самим! Читаємо далі: «…як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:15-17). Ось такий божественний порядок, що дотепер ніким не скасовувався. Не переплутаймо: не церкві одразу потрібно говорити про гріх брата, а йому особисто, і не дай Боже, щоб хто з церкви довідався. Сказати церкві, тобто іншим – це вже останній етап, коли всі інші пункти пройдені, і брат не покаявся, а продовжує грішити.

Намагаючись не забруднитися, хтось займає позицію стороннього спостерігача, іншим розповідає, справедливо гнівається, раптом з’являється той брат, що згрішив, як ревнивець правди начебто води в рот набрав. Не повинно так бути, дорогі брати та сестри.

Але я упустив два пункти, що передують Заповіді Ісуса Христа з Євангелії від Матвія. Звернімося до Першого Послання апостола Івана (5:16): «Коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом не на смерть, нехай молиться за нього, і Він життя йому дасть, тим, хто грішить не на смерть». Ми любимо міркувати, що ж це за гріх такий – до смерті, і іноді, на жаль, складається враження, що всі гріхи братів саме до смерті, тому що у відношенні до них забуваємо головне – молитися. Тобто перш ніж йти викривати когось, потрібно гарненько про це помолитися. І як помолитися? З любов’ю до брата, що згрішив, а може Бог дасть йому покаяння в життя. Помолитися не з гнівом проти того брата, чи зі словами: я так і знав, що він такий, йому не місце в святій церкві обраних Божих. А помолитися зі сльозами: «Господи, помилуй мого брата, і я не кращий від нього. Якщо я стою, то це милість Божа. Дух Святий, дай брату покаяння в життя. Ти, Господи, міркуєш, як би навіть те, що відкинуте, не відкинути. Боже, Ти полюбив його, і я його люблю, він мій брат!» Чи ми маємо такий жаль, милосердя? Чи тільки осуд, справедливість, меч букви закону, правосуддя? Якщо не полюбив, не маю співчуття, чи маю я взагалі право йти й звинувачувати? Ми будемо успішні тільки тоді, коли скажемо слова викриття з любов’ю (адже ми хочемо придбати брата, чи хочемо тільки висловити йому все, що думаємо про нього поганого? І буває висловлюємо і вихлюпуємо всю гіркоту, образу, ворожість – це не любов, а те, ким ми по суті є): «Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані необрізання, але віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Помітьте, що має силу (успіх нашого звання християнина) – віра, що діє любов’ю. Чи ми маємо таку віру? А апостол Петро говорить так: (1Петр. 4:8): «Найперше майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів!» Іншими словами: якщо маєш щиру любов до брата, зможеш досягти того, що твоя любов покриє його гріх! А якщо не маєш любові, тоді розкриєш, рознесеш по світу, не зробиш нічого з того, що заповідав Христос.

Отже, перш ніж звинувачувати, говорити іншим про гріхи ближнього, потрібно подумати: чи виконав я усі пункти Господніх Заповідей у їхній правильній послідовності? Чи маю я любов? Чи молився я хоча б раз за брата, що згрішив (бажано з постом)? На закінчення своєї далеко не повної проповіді хочу процитувати найголовніші слова Ісуса Христа, що стосуються членів Христової Церкви (сподіваюся, нас з вами): «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви. По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13:34-35). Довідаються усі, що це церква Божа, і що живий Христос у ній перебуває, якщо покажете цьому світу любов між собою, між членами церкви. Ми часто переживаємо, щоб придбати невіруючих і євангелізувати увесь світ, насамперед виявляємо любов до невіруючих, забуваючи своїх по вірі, а діючий рецепт інакший: любіть один одного, навіть слів багато не треба.

Геннадій АНДРОСОВ,
"Благовісник", 3,2012