Благовісник

Віра та життя

Дві дороги

Минулого вечора я віз сім’ю до бабусі на свято Дня подяки. Три години в дорозі — і я відчув, що перебуваю в дослідницькому центрі теології.

Час, проведений в машині, наповненій дітьми, навчить вас більше розуміти Бога, тому що перевезення сім’ї з одного місця в інше споріднене з тим, як Господь Бог переносить нас із цього світу у Свій світ. А деякі найбільш напружені години припадають на ті моменти, коли пасажир та водій не можуть дійти згоди щодо пункту призначення.

Подорож є подорожжю, незалежно від того, чи пунктом її призначення є стіл Дня подяки чи банкетний стіл у раю. Для тієї й іншої мандрівки потрібні терпіння, хороше знання дороги й водій, упевнений у тому, що свято в кінці шляху варте хвилювань у дорозі.

Той факт, що мої пілігрими були у віці до семи років, тільки збагатив мої знання.

Поки плинули хвилини, складаючись у години, а машина котилася пагорбами, я почав ловити себе на тому, що в моїх словах, звернених до дітей, звучить щось знайоме. Я чув їх раніше — від Бога. Несподівано машина перетворилася в клас. Я зрозумів, що протягом кількох годин робив те, що Господь робить століттями: підбадьорював мандрівників, які надають перевагу тому, щоб відпочивати, не докладаючи зусиль.

Я поділився своїми спостереженнями з дружиною, і ми стали відшукувати схожість між цими двома подорожами. Ось — деякі з них, підмічені нами.

Щоб добратися до пункту призначення доводиться говорити «ні» на деякі прохання.

Якби батьки під час подорожі виконували кожне прохання кожної дитини, можете собі уявити наслідки? Ми ледве б повзли з набитими шлунками від одного кіоску з морозивом до іншого. Нашою метою був би попкорн, а дорожні нотатки складалися б з меню в кафе.

«Їдьмо до вишневого напою. Тепер вперед на північ до бутерброда з сиром і червоним перцем. Там зупинка за апетитною закускою, а потім наліво до величезної піци. Так, тепер від кафе з бутербродами і гарячими сосисками їдь по головній магістралі з тими п’ятьма магазинами з продуктами на винос і, зрештою, до туалету...»

Можете собі уявити хаос, якби батьки потурали кожній забаганці дітей?

Можете собі уявити хаос, якби Господь потурав кожній нашій забаганці?

«Ні» — дуже потрібне слово, яке треба брати з собою в подорож. Пункт призначення має бути над вершковим морозивом з фруктами, сиропом з горіхами та іншим. «Бо Бог нас не призначив на гнів, але щоб спасіння одержали Господом нашим Ісусом Христом» (1Сол. 5:9).

Зверніть увагу на призначення від Бога для вас — спасіння.

Найбільше бажання Бога полягає в тому, щоб ми добралися до пункту призначення. У мандрівці з Ним є зупинки, які дають силу для подорожі. Але Бог невдоволений зволіканням, що затримує нас на шляху. Коли Його генеральний план наштовхується на опір наших земних хотінь, треба приймати рішення. А хто відповідає за подорож?

Якщо Господь має обирати між задоволенням наших земних бажань і нашим спасінням, то ви здогадуєтеся, що Він обере?

Я — так.

Будучи на місці водія, як батько своїх дітей, я розумію, що відповідальний за них. Але, займаючи місце пасажира як дитя свого Отця, я забуваю, що відповідальний — Він. Я забуваю, що Господь більше хвилюється про мою долю, ніж про мій шлунок (хоча він влаштований не так вже й погано). А я скаржуся, коли Він говорить «ні».

Прохання, з якими минулого вечора дорогою до бабусі зверталися до мене мої діти, не були поганими. Вони не були несправедливими. Вони не були обурливими. Ми, звичайно ж, купили їм кілька стаканчиків морозива і кока-колу. Але виконувати більшу частину прохань не було необхідності, хоча моя чотирирічна донька напевно заперечиила б цей факт. На її думку, ще одна склянка напою була просто необхідна для її щастя. Та мені відомо інше, тому я кажу «ні».

Факт відмови заперечив би й сорокарічний чоловік, оскільки, на його думку, йому для щастя не вистачає тільки нового начальника. Але Господь знає інше, тому каже «ні». Не погодилася б з відмовою й тридцятилітня жінка. На її думку, такий чоловік, з такою зарплатою і таким іменем — якраз те, що їй потрібно для щастя. Але її Небесний Отець більш стурбований її душею, ніж дорогою до вівтаря, каже: «Не поспішай, почекай трохи. Там за поворотом на тебе чекає кращий вибір».

«Чекати?! — протестує вона, — Скільки ще я маю чекати?»

А це питання відкриває нам другу схожість між двома подорожами.

У дітей відсутнє поняття часу та відстані.

«Ми будемо на місці через три години», — кажу я. — «А скільки це три години?» — запитує середня. Як пояснити дитині час, про який вона нічого не знає? — «Ну, це як три наші вулиці», — вигадую я. Дівчатка в унісон застогнали: «Три наших вулиці?! Та це ж — вічність!»

Справді, для них так воно і є.

І для нас, напевно, також.

Той, Який «вічно пробуває», визначив Своє місце попереду команди пілігримів, які увесь час допитуються: «Господи, ну, скоро? Скільки ще?»

«Скільки ще я повинна страждати від цієї хвороби?»

«Скільки ще я повинна терпіти свого чоловіка?»

«Скільки ще я повинна оплачувати ці рахунки?»

Ви насправді хочете, щоб Всевишній вам відповів? Ви ж знаєте, Він відповість. Може відповісти тут же й одразу, та ще й вкаже дату: «Ще два роки хвороби», «У шлюбі решту життя», «Ще десять років оплати рахунків».

Але Він рідко так відповідає. Зазвичай Він пропонує зіставити «тут і одразу» з «там і потім». І коли ви порівняєте це життя з тим життям, це життя не таке вже й довге.

Наші дні на землі схожі на тінь (див. Пс.143:4). Життя кожної людини не довше подиху (див. Пс.77:39). Ви — туман, який ненадовго з’являється, а потім зникає (див. Як.4:14). А людина? Її дні, як цвіт. Вона розквітає, як квітка польова, вітер зриває й відносить її, а місця, де вона росла, ніхто не пам’ятає (див. Іс.40:6-7).
І я, як батько, кажу дітям: «Це коротка подорож. Ми майже приїхали».

Я знаю, де це місце. Я бував там раніше. Я їздив цією дорого. Мені відомий маршрут. Для мене це нескладне завдання. А для дітей ця відстань безкінечна.

Тому я зробив ще одну спробу: «Тільки уявіть собі, як буде чудово…» І продовжував описувати: «Індичка, соус, пироги… Обіцяю, подорож буде вартувати витраченого часу, коли ми доберемося до бабусі».
Та вони все ще стогнали.

І це підказало нам третю схожість.

Діти не вміють уявити нагороду.

Для мене шість годин дороги невелика плата за мамин торт з полуницею. Я не заперечую проти поїздки, тому що знаю про нагороду. У мене за поясом, у буквальному сенсі, три десятиліття «Днів подяки». Уже в дорозі я можу відчути смак індички, почути сміх за обіднім столом, відчути запах диму з каміна.

Я можу витерпіти подорож тому, що мені відомий її кінець, мої ж доньки забули про це. Зрештою, вони ще надто маленькі, та й взагалі, діти легко забувають. Крім того, їм невідома дорога, і настає темрява. Вони не бачать, куди ми їдемо, тому моя робота, як батька, направляти їх.

Я намагаюся допомогти їм побачити те, чого вони не бачать.

Я розповідаю, як біля озера ми будемо їсти качку. Як ми будемо гойдатися на гойдалках, і що вони зможуть провести вечір з кузинами. Ми розмовляємо про те, як будемо спати на підлозі у спальних мішках, і про те, що не треба йти в школу.

І, здається, це спрацьовує. Їх бурчання стихає, як тільки мрія набуває реальних обрисів і стає виразною кінцева мета. Можливо, саме тому в апостола Павла зберігався стимул до служіння, що він чітко бачив нагороду. «Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній. Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги» (2 Кор. 4:16-17).

Не просто змусити трьох дівчаток віком до семи років побачити місце, де вони ніколи не були, особливо якщо дорога вибоїста… пізня година… попутники хочуть перервати подорож і отримати номер в мотелі. Нелегко зосередити свій погляд на тому, чого не бачиш.

Але мене змушує посміхнутися одна фраза з Другого послання до корянтян, яку ви тільки що прочитали: «теперішнє легке наше горе».

На місці Павла я б не сказав це так. Прочитайте, що стоїть за легким горем (рос. «кратковрененное страдание»), і, думаю, ви погодитеся зі мною:

— тюремне ув’язнення;
— покарання батогом п’ять разів;
— зустріч із смертю віч-на-віч;
— покарання різками три рази;
— побивання камінням;
— три рази мало не затонув корабель;
— опинявся на безлюдному острові;
— не мав пристановища;
— жив у постійній небезпеці;
— терпів голод і холод (див. 2Кор. 11:23-27).

Довгі й важкі випробування — напевно. Смертельні недуги та безкінечні біди — без сумніву, але щоб легке горе?! Як він міг так назвати нескінченні тяготи?

Він же й пояснює. Бо бачив вічну славу, у порівнянні з якою «все решта ніщо».

* * *
Можна ще декілька рядочків від душі?

Для декого з вас подорож стала довгою. Дуже довгою, та ще й шторм. Я аж ніяк не хочу применшити труднощів, із якими вам довелося стикнутися на довгому життєвому шляху. Дехто з вас переніс на своїх плечах тягар, який мало кому під силу. Ви віддали останній поклін батькам. Вас позбавили мрії усього життя. Ваше тіло немічніше, ніж дух, що живе у вас. У сім’ї не терплять вашої віри. Ваша зарплата не може покрити прожиткового мінімуму, і виклики долі сильніші від ваших можливостей протистояти їм.

І от ви стомилися.

І вам важко побачити Пристановище крізь морок шторму. Вас вабить спокуса зійти на обочину дороги, втекти подалі. Ви хочете йти далі, але бувають дні, коли дорога видається безкінечною. Дозвольте мені підбадьорити вас, провівши ще одну, останню паралель між вашим життєвим шляхом і подорожжю моєї сім’ї того вечора.

Це варте того!

Коли я пишу ці рядки, обід до Дня подяки закінчився. Мої ноги впираються в камін. Підставка, на якій я пишу, лежить на колінах.

Я маю чудову нагоду подрімати, тільки-но закінчу цей розділ.

Індичка з’їдена. Підливка з гусячих нутрощів з апетитом вилизана. Стіл чистий. Дітвора мирно сопе, у сім’ї спокій.

Коли ми сьогодні сиділи за столом, ніхто не говорив про довгу подорож, здійснену нами. Ніхто не згадав про прохання, яких я не задовольнив. Не було образ на мою ногу, яка тиснула на педаль акселератора, коли серця зосереджувалися на бананових напоях. Ніхто не скаржився на пізній час приїзду.
Учорашнє випробування забулося в радості сьогоднішнього дня.

Це те, що мав на увазі Павло. Господь ніколи не говорив, що шлях буде легким, але стверджував, що пункт призначення буде вартим того.

Пам’ятайте, Господь, можливо, не зробить того, що ми хочемо, але Він буде робити те, що правильно... і найкраще для нас. Він Батько руху вперед. Довіртесь Йому. Він забере вас додому. А випробування життєвого шляху забудуться в радощах свята.

А тепер, перепрошую, я піду спати: трохи стомився від подорожі й відчуваю, що було б непогано відпочити.

Макс ЛУКАДО
"Благовісник", 3,2012