Благовісник

Віра та життя

Ковалі щасливої долі

Людина — коваль свого щастя, — стверджує відома приказка. Але коли процитувати її в християнському середовищі, вона викличе безліч заперечень, а то й обурення. Не ми ж, а Бог «виковує» нашу долю, Він — коваль нашого щастя. Людині головне, як то гласить поширений християнський вислів, прийняти Господа у своє серце й віддати своє життя в Божі руки. Та чи насправді все залежить лише від Бога? Якщо так, то чому в християнських колах стільки нещасливих людей?

Ставлячи всі ці питання, я не претендую на те, що зможу відповісти на них достеменно. Я не знаю, чому помирають діти. Не знаю, чому безбожники процвітають, а праведні іноді потерпають від біди. Не знаю, чому здорова людина раптово йде з життя, а хвора живе, роками страждаючи від своєї недуги. Усе це індивідуально. І Бог у вічності відповість на ці питання, якщо вони, звичайно, тоді ще цікавитимуть нас.
Я ж хочу поговорити про універсальні принципи людського щастя. Вони діють навіть у житті людей, які не знають Бога. І саме ці закони, встановлені Богом, є тим молотом та ковадлом, що дають змогу тим, хто володіє ними, стати ковалями власного щастя.

З лукавим за його лукавством

«Усі щасливі сім’ї щасливі однаково, кожна нещаслива сім’я нещасна по-своєму», — зауважив Лев Толстой. Чомусь саме ця фраза пригадалася мені, коли я роздумувала про щасливих і нещасливих людей. І ось до якого висновку я прийшла. Окрім того, що людей чи родини можна класифікувати за принципом «християнська-нехристиянська», їх можна розподілити на щасливі та нещасливі. І, як не дивно, у кожній з цих категорій будуть як сім’ї християн, так і нехристиянські родини. Тобто навіть у світському середовищі є багато сімей, які ми вважаємо правильними, щасливими і, зрештою, благословенними. Це я зауважила ще з дитинства і відтоді, спостерігаючи за такими сім’ями чи окремими людьми, намагалася віднайти для себе секрет їхнього успіху. З усього що я підмічала, найголовнішим вважаю щирість у стосунках. Людям відкритим, щирим, готовим прийти на допомогу, відгукнутися на потребу й поспівчувати іншим, Господь відповідає щирістю. Людям підозріливим, лукавим, байдужим, Бог відповідає лукавством. І цей принцип діє незалежно від того, до якої церкви ми ходимо або ж не ходимо туди взагалі.

Правда, бути щирим в лукавому світі важко. Таких людей завжди можуть обманути, не зрозуміти добрих намірів, скористатися довірливістю й навіть використати для власних цілей. Та це не повинно спиняти нас. Мати Тереза колись писала: «Якщо ти добрий, люди можуть звинуватити тебе в егоїстичних та прихованих мотивах. Та ти все одно будь добрим. Якщо ти чесний і щирий, люди можуть обманути тебе. Все одно — будь чесним і щирим. Якщо ти віддаєш світу найкраще, що в тебе є, цього йому може бути замало. Все одно віддавай світу найкраще». Чинячи так, ти будеш щасливий та благословенний Господом, Який з чистим чинить чисто, а з лукавим — за лукавством його.

Любов’ю служити один одному

Цей біблійний принцип також діє в житті нехристиян. Колись читала історію про чоловіка, який хотів покінчити з життям — і стрибнути з моста. У ту мить біля нього проходила вбога жінка. Згадавши про туго набитий гаманець у своїй кишені, чоловік подумав: «Чого даремно грошам пропадати?! Віддам я їх цій жінці». Так і зробив. У них зав’язалася розмова. Слово за словом — і чоловік почав відчувати, що його життя не настільки вже складне, що не варто так безцільно втрачати його. Маленький прояв любові вберіг його від безглуздого вчинку.

Для християнина цей принцип має стати основою життя. Та, на жаль, часто так не стається. І це головна причина того, чому в християнському середовищі так багато нещасних людей. Ми покликані служити іншим — і в цьому ціль та радість нашого життя. Якщо ж ми «по-споживацьки» ставимося до Церкви та до людей взагалі, то завжди почуватимемося обділеними.

Копнувши трохи глибше, побачимо причину того, чому християни часто чекають чогось від інших, самі ж залишаються, так би мовити, споживачами благодаті. Коли людина приходить до Господа, на неї обрушується потужний шквал Божої любові та й любові християн, які її оточують. Пам’ятаючи ейфорію, спричинену цим, людина починає підсвідомо вважати, що хтось зобов’язаний щось робити для того, щоб вона була щасливою. Так вважають наші діти. Так думають і діти в Христі, які пізнали Отця, але ще не доросли до віку людей, у житті яких пробуває Слово Боже (див. 1Ів.2:14), котре гласить: «Любов’ю служіть один одному».

Я знаю людей, які, на превеликий жаль, залишили церкву тільки тому, що, на їхню думку, їм не приділяли стільки часу та уваги, як потрібно. Правда, не подумали вони, що час та увагу їм мали приділяти такі ж самі звичайні люди, які також, можливо, потребують чийогось часу та уваги. Хоч іноді.

На щастя, знаю й таких людей, які буквально сьогодні «згоряють» у служінні іншим, але наступного дня постають із попелу, щоб знову служити. Нещодавно один проповідник, оповідаючи про те, як допоміг чоловікові, який жив на вулиці, зауважив: «Мені довелося побороти певну відразу й страх, що мої рідні та інші люди мене не зрозуміють. Але жодного разу, молячись Господові й переживаючи Його велич, я не відчував такої Божої присутності, як відчув тоді, коли йшов поряд з цим чоловіком (вже одягненим та нагодованим) і свідчив йому про Бога».

Ось у чому запорука щасливої долі — з любов’ю служити один одному.

«Сміється вона до прийдешнього дня»

Ще одним моментом, який, на мою думку, є визначальним у понятті щасливої долі, є ставлення людини до життєвих обставин. Двоє різних людей в одних і тих же умовах можуть почуватися по-різному. Один бо бачить склянку наполовину повною, інший — напівпорожньою.

Якщо вірити психології, то тип темпераменту чи тип особистості, який дано людині від народження, визначає те, як вона ставиться до життя. Можливо. Хоча я більш згодна з тим, що ці риси формуються не стільки до народження, як в ході виховання та розвитку дитини.

Чи зауважували ви, як посміхаються немовлята? Мало хто може просто пройти мимо, не посміхнувшись у відповідь, настільки щирою й відкритою є ця посмішка. З цього роблю висновок: усі ми маємо задатки до оптимізму, і щоб бути щасливими, нам потрібно розвивати їх у собі.

Я вдячна Богові, що моя мама вчила нас дивитися на життя з оптимізмом. Пам’ятаю ділянку в 30 соток, яку нам виділили для городу. Густо поросла пирієм, вона не піддавалася прополюванню. Кілька возів коріння тато вивіз після боронування. А потім ми, діти, з мамою перетрушували мало не кожну грудочку землі, що вибрати цей бур’ян (тоді ще не було таких засобів, як тепер). Було важко й нудно, але мама повторювала: «А уявіть, наскільки легше буде наступного року». Й це додавало сил.

Я й дотепер не боюся ремонту в домі, бо завжди в такі миті в пам’яті постають мамині слова: «Сьогодні нам все здається страшним, а уявіть, як приємно буде, коли все закінчиться».

Можна задихатися від пилу й запаху фарби. Можна знемагати, здираючи зі стін старі шпалери чи вапняний набіл. І почуватися нещасливим, мовляв: «Чому я такий бідний і не можу найняти собі працівників або ж купити новий дім?!» А можна, хоч і стомившись, милуватися обдертими стінами (це ж перший крок до мети), сподіваючись, що завтра-позавтрі вони будуть виглядати зовсім по-іншому.

Недаремно серед ознак чеснотливої жінки автор Книги притч зазначив таку: «Сміється вона до прийдешнього дня».

Поки не увійшов у святиню

Усе, що я говорила вище, стосується всіх людей, незалежно від того, чи є вони християнами, чи ні. Це універсальні принципи щасливої долі, хоча й встановлені Богом, як, зрештою, усі принципи та закони існування всесвіту. Та все ж навіть коли ми дотримуємося їх у своєму житті, у певні моменти в нас можуть виникати питання, котрі здатні ввести в зневіру: «Чому помирають діти?.. Чому безбожники процвітають?.. Чому здорова людина раптово йде з життя?.. Чому Бог допускає війни й кровопролиття?..» Безліч подібних «чому» можуть гнітити нас, не даючи можливості вільно розправити крила віри. І тут потрібне щось набагато більше, ніж власний оптимізм і людська щирість. Тут потрібен Господь, Який може змінити й обставини й, що ще важливіше, ставлення до них. У цьому перевага християн.

У моєму житті був момент, коли я безпідставно відчувала неймовірний страх від думки про те, що мої діти чи чоловік можуть померти. Важко описати ту боротьбу, яка точилася у свідомості доти, доки я не прийшла з цим до Бога і не розповіла Йому про свій страх. Після цього я не отримала запевнення, що цього не трапиться, але отримала спокій і віру в те, що з Богом я зможу подолати й таке випробування.

Чому? Чому??? Чому?!!! Звідусіль волають до Бога і один до одного люди всього світу і — не отримують відповіді. Християни сподіваються почути цю відповідь у вічності. Можливо, й почують, я не знаю. Але чомусь мені здається, що у вічності нам буде не до того, бо всі ці питання гостро й болюче відлунюють у серці доти, доки ти не увійшов у святиню.

Ольга МІЦЕВСЬКА,
"Благовісник", 3,2012