Благовісник

Віра та життя

На Бога надійся, а сам не зівай?

Дуже часто стаєш учасником дискусії, що стосується меж нашої довіри Богові. Як ми можемо поєднати довіру Богу та надію на власні зусилля?

Індикатором тут може стати відома приказка: «На Бога надійся, а сам не зівай». Хтось з цією приказкою повністю згоден. А хтось стверджує, що вона не християнська, і правильною є тільки її перша частина. Друга ж свідчить про недостатню довіру Богові. Якщо так, то нам не потрібна самодисципліна, оскільки Бог Сам потурбується про це. Не треба виробляти у собі потрібні риси, Бог Сам підбере їх тобі. Не треба клопотатися самозахистом і запобігати небезпекам, бо Сам Бог тебе захистить і вбереже від небезпек. Не треба працювати над самоосвітою, Бог Сам дасть тобі необхідні знання. Треба молитися й чекати манни небесної. Але чи правильний такий підхід?

Є ще одна дуже цікава приказка: «Молитися треба так, наче все залежить від Бога, а працювати так, ніби все залежить від тебе». Дуже легко, звичайно, тут впасти в крайність. Від крайностей ніхто не застрахований, але якщо боятися крайностей, тоді доведеться відкинути будь-яку добру ідею.
Поширена думка, що оскільки у відродженій людині диве Дух Святий, який діє у ній, то своїми силами ми нічого не досягнемо, а тільки завадимо Йому діяти. Залишається тільки розраховувати на Нього і чекати чуда. Прихильники такого підходу до життя апелюють до поняття «благодать». Але благодать ніяк не скасовує нашої відповідальності за те, що ми зробимо і чого не зробимо.

Бог сотворив нас за образом і подобою Своєю і вклав у нас творчу ініціативу. Творчий підхід до життя — це наш невід'ємний атрибут, і в цьому полягає наша богоподібність. Нічого осудного у творчій активності немає.

Наше життя — це взаємодія, співтворчість людини з Богом. У цій спів­праці було зроблено багато прекрасного, зокрема й того, на чому тримається наше християнство. Писання — боголюдський витвір. Церква — це боголюдська споруда. А в центрі всього боголюдина — Христос, Який виявив приклад істинної божественності й істинної людськості. Ми віримо в Того Бога, Який найближчий до людини, Який дав людині найбільше можливостей. Але тут криються й великі спокуси. Велика спокуса приписати божественне собі, як не раз бувало в історії. А бувало так, коли деструктивні людській ідеї видавалися за божественні, й виступаючи проти них, ти вступав проти «Самого Бога». У цьому сенсі, людині завжди треба виявляти покору, не приписуючи собі того, що належить Богові, і навпаки — не приписуючи Богові того, автором чого є ти сам, тому що це можуть бути далеко не наймудріші ідеї.

Однак, наші молитви мають підкріплятися реальними діями. Якщо ми хочемо досягнути чогось у служінні, роботі чи особистому житті, треба звертатися до Бога з вірою, але в той же час постійно працювати над собою, своїм характером. Нам потрібна мудрість, а мудрість не падає з неба, мудрість приходить із досвідом та практикою. Бог часто відповідає на молитви через людей, але не обов'язково через інших людей. Він може відповідати на молитви й через нас самих. Бог не діє шаблонно, не завжди благоволить до слабких та немічних, іноді Він діє й через сильних та вольових. Особливо це стосується життя в нашому сучасному суспільстві, де християнство поступово втрачає свої позиції. Нам необхідно займати активну соціальну позицію. У нас багато пасивності та пораженських настроїв. Невже ми повністю капітулювали?
Для того, щоб бути почутим, нам необхідно працювати над своїм всебічним розвитком. Це не дається просто так…

Те ж саме стосується нашого ставлення до ближнього. Ближнього треба не тільки абстрактно любити, але й бути готовим допомогти у складну хвилину, навіть якщо це буде вартувати нам здоров'я чи навіть життя. У Писанні сказано: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). У сучасному російському перекладі сказано ще точніше: «Немає любові вищої від тої, коли життя віддають за друзів». Гадаю, що тут йдеться не лише про саму молитву…

Напевно, у наш просвічений вік, ми й молимося не так часто. Тож молімося, молімося більше, молімося з вірою в силу та могутність Божу. Але й допоможімо Богові, щоб Він міг діяти в нас і через нас.

Я прихильник того, щоб усе-таки «не зівати».

«Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, але значно більше тепер, у моїй відсутності, зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:12-13).

Андрій РЯБЕНКО

"Благовісник", 1,2012