Віра та життя

Коли правда очі коле

Якось керівники двох сусідніх держав, створивши тимчасову політично-військову коаліцію, вирішили піти війною проти спільного ворога. А оскільки це відбувалося майже три тисячі років тому на землі Ізраїля, то й підготовка до війни носила своєрідний характер. Обговорюючи між собою деталі майбутнього походу, царі Йосафат та Ахав побажали знати волю Божу щодо їхнього задуму. Відразу ж були запрошені пророки (аж цілих чотириста чоловік), і всі в один голос запророкували перемогу. Здавалося б, тут не повинно бути ніяких сумнівів: пророцтво, підтверджене такою армією слуг Божих, є істинне. Та все ж Йосафат вагається: «Чи нема тут іще Господнього пророка?» — запитує він ізраїльського царя (1Цар. 22). І тут чуємо цікаву відповідь: «Є один муж… Та я ненавиджу його, бо він не пророкує на мене добре, а тільки зле. Це Михей…».
Чи не знайома ситуація? «Ось ту людину я не люблю, бо вона говорить про мене лише зле». Той факт, що це «зле» є правдою, до уваги не береться.

Народна мудрість каже, що «правда очі коле». Багато людей не люблять чути про себе правду, бо вона зовсім не приваблива. Михей не був поганою людиною, були поганими вчинки Ахава, про які пророк не боявся говорити вголос. Він не боявся ні гніву самого царя, ані того, що на фоні одноголосого схвалення з уст аж чотирьох сотень пророків його голос буде виглядати надто непереконливо. Правда, там знайшлися «доброчинці», які хотіли «допомогти» пророку. Посланець, якого послав правитель, радив Михею: «Ось слова тих пророків, — одноустно звіщають цареві добро. Нехай же буде слово твоє, як слово кожного з них, і ти говоритимеш добре».

Ох, скільки в наш час є подібних «порадників»! І скільки тих «пророків», які говорять лише добре. Здебільшого це звучить як звичайнісінькі лестощі. Серед сучасного християнства стає модним говорити про велику Божу любов, його велич, хороші сторони людського життя і аж ніяк не про гріхи і все те негативне, чого не бракує в церквах. Проповідник чи пастор, який починає вказувати на поганий бік життя своєї пастви, ризикує залишитися без кафедри. І думає: «А чого це я повинен бути білою вороною? Хіба я собі ворог? Та сьогодні усі так говорять, не я один».

Апостол Павло попереджував, що в останні дні «здорової науки не будуть триматися, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували…» (2 Тим. 4:3). «Влещували» — це, щоб говорили лише хороше. І говорять. Такі вчителі сьогодні на гребені популярності. Їх запрошують, їх наслідують, їм платять. «Але ти, Тимофію, — наголошує Павло, — проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою» (2Тим.4:2).

Звичайно, говорити правду ризиковано. В першу чергу, для себе. Можна втратити і друзів, і посаду, і прибуток, та, врешті-решт, навіть свободу та життя. Саме так сталося і з Михеєм — цар у відповідь на його «погане» пророцтво наказує заарештувати його. Договорився! От нерозумний чоловік, не вміє жити.
Але така ситуація має і зворотний бік. Чи ж насправді приховування «поганої» правди приносить вигоду? Навпаки. І в даному випадку постраждав зовсім не Михей, а сам Ахав. Ті, хто пророкували йому добре, улещували його, зробили просто-напросто «ведмежу послугу». Ахав не послухав правди, неприємної, гіркої для нього, — і поплатився життям.

Скільки ж людей гинуть лише тому, що сучасні «пророки» побоялися назвати речі своїми іменами: грішника — грішником, а гріх— гріхом. Велика ціна такого улещування. Гине обманутий грішник, гине і не менш обманутий горе-проповідник. Бо, згідно ПисанняБог попереджував: «коли Я скажу безбожному: «Конче помреш!», а ти не остережеш його й не будеш говорити… то цей безбожний помре за свою провину, а його кров Я зажадаю з твоєї руки!» (Єз.3:18).

…На автора відомого ще зі шкільної лави «Ревізора» обрушився цілий шквал кратики, мовляв, це спотворений показ дійсності. Не всім сподобалася правда. І тоді автор перед своїм знаменитим твором ставить не менш знаменитий епіграф — давнє російське прислів’я: «Неча на зеркало пенять, колі рожа крива».

Воістину так!

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 2,1999