Благовісник

Зворотний бік свідчення

«Іди та розкажи»

Журналістська практика показує, що однією з найбільш улюблених рубрик християнських видань є свідчення. І не тільки видань. На богослужіннях також люблять слухати життєві історії людей, яких змінив Бог. Та й відеосвідчення в інтернеті не менш популярні.

І це не дивно. Розповіді про реальну силу Божу, Божі чудеса та Божу любов в житті людей підбадьорюють, додають сил, зміцнюють віру й надію що Господь може зробити чудо для усіх, хто довіриться Йому.
Біблія також багата на свідчення. Під час земного служіння Ісуса чимало людей, які зустрічалися з Ним, поверталися додому з яскравими враженнями про чудесні зцілення як фізичні, так і духовні, і навіть воскресіння з мертвих. Вони випереджали Христа, бігли попереду Нього — і де б Він не з’являвся, тамтешні жителі вже знали про Його служіння з яскравих розповідей знайомих. Ці історії переповідалися в селах, містах, домах та синагогах.

Чому ж свідчення такі популярні? Бо це видимий, реальний доказ Божої могутності та величі, доказ сили віри та відповідей на молитви. Врешті-решт, це доказ існування Бога.

Але, незважаючи на популярність та позитивний вплив на слухачів, свідчення можуть приховувати й певну небезпеку. Саме так, вони можуть спричинити і негативні наслідки. Це розумів і Христос, Який в одних випадках заохочував людей розповідати про те, що Він зробив,а в інших — мовчати. Не завжди свідчення корисні. Це той випадок, про який часто нагадує Біблія: хороші речі при неправильному користуванні можуть стати шкідливими, як от, багатство (див. Лк.18:24), любов до батьків (див. Мр.7:11), надмірна любов до їжі (див. Лк.21:43), тощо.

Блаженні, що не бачили й увірували

Свідчення — однин із методів проповіді Євангелії. Це незаперечний факт. Апостоли у своєму служінні часто використовували свої та чужі свідчення для підсилення та аргументації своєї проповіді. Вони допомагали зламати кригу недовіри, вони слугували доказом що Бог реальний, а Ісус — дійсно Син Божий.

Але апостоли ніколи не використовували їх як фундамент віри. Історії чудесних надприродних дій Бога в житті окремих людей були ілюстрацією, живим доказом, що віра в Ісуса Христа як Сина Божого, як Спасителя здатна робити чудеса в житті віруючих. Але тільки віра в Боже Слово та особиста зустріч з Христом — засіб досягнення Царства Божого.

Хома був простодушною та чесною перед собою та Богом людиною. Для читачів Біблії, особливо для проповідників, він скоріше негативний образ, про що свідчить закріплене віками прізвисько невірний Хома. Але для мене він більше позитивний персонаж. Він не лукавив, він щиро казав те, що думав, навіть якщо у цих словах були сумніви та нерозуміння. Почувши новину про воскресіння Вчителя, він вимагає доказів. І коли Ісус з’являється перед ним, то говорить апостолу знамениті слова: «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!» (Ів.20:29).

З’явлення Ісуса перед Хомою стало для апостола доказом воскресіння. Це допомогло учневі подолати свої сумніви, але Христос зробив йому й усім людям застереження: не будуйте свою віру на тому, що ви бачите чи чуєте. Віра як дар Божий це щось більше, аніж реакція на чудо, яке ми бачимо чи про яке чуємо від когось.

Чудо Боже в Україні, яке не стало чудом

Старше покоління віруючих (і не тільки) пам’ятає історію рівненчанки Жені Поліщук, чудесне зцілення якої прогриміло на весь тодішній Радянський Союз і навіть проникло через залізну завісу на Захід. Популярний радіопроповідник Іван Зінчик розповів про Женю у своїй радіопередачі, потім надрукував книгу «Чудо Боже в Україні». Це дійсно було чудо. Пам’ятаю, як тоді в офіційних та підпільних євангельських церквах, поміж віруючими велися розмови про цю подію. Коли героїня приїздила в якусь церкву, з усієї округи з’їжджалися побачити та послухати її. Касети з її свідченням передавалися з рук у руки. Вона й до сьогодні свідчить про своє чудо, тепер уже за допомогою телепередач та інтернету. Слава Богові! Чи не так?
От тільки…

Тільки, чи відомо вам, скільки людей покаялися від цього чуда в її рідному селі? У селі, де знають один одного, де паралізована, скручена Женя пролежала у своїй хаті багато років, — і це не було сховане ні від старого, ні від малого. У селі, яке перше почуло про Боже чудо й жителі якого перші мали можливість бачити особисто все й відповідно відреагувати. Одна (!) людина… Лише одна…

Про що це свідчить? Про те, що для покаяння одного чуда мало. Мало послухати чиєсь свідчення, потрібна сердечна віра, не прив’язана безпосередньо до якогось надприродного чи виняткового випадку.

Ісус якось дорікнув людям, які ходили натовпами за Ним: «Поправді, поправді кажу вам: Мене не тому ви шукаєте, що бачили чуда, а що їли з хлібів і наситились» (Ів.6:26). Так і тепер буває, що люди шукають не стільки самого Бога, як Його чудес, не стільки Царства Божого, скільки яскравих свідчень. Шукають, як вишуканіше інформаційно «наїстися». Буває, що, слухаючи чудесні історії, люди сприймають їх саме як історії, ставлять у центр уваги головного героя свідчення, а не Господа. Навіть учні Христові не уникнули такої помилки, бо про них сказано, що вони «не зрозуміли чуда про хліби, бо серце їхнє було затверділе».

Три «С» журналістики

Сучасні світські журналісти у своїй професійній діяльності здебільшого керуються так званим «правилом трьох «С», тобто, розповідають та пишуть про сенсації, скандали та секс. Особливо це помітно в нашій вітчизняній журналістиці, яка побудована, як правило, на негативних новинах. Чим більше в медіаматеріалах крові, насилля, жорстокості, розпусти, шокуючих моментів, тим більше вони рейтингові, тим краще їх читають та дивляться.

На жаль, подібна ситуація спостерігається частково й у сфері християнських свідчень. Нерідко такі розповіді будуються саме на основі сенсацій та епатажних моментів. Чиє свідчення більше будуть слухати: наркомана, який десять років сидів на голці та жив у підвалах, бандита з трьома «ходками», людину, яка пережила клінічну смерть і встигла помандрувати райськими кущами та між казанами в пеклі, чи віруючого з дитинства чоловіка з відносно спокійним та благословенним життям? Відповідь очевидна. Причому колишні грішники в розповідях чомусь дуже люблять смакувати деталі колишнього розпусного життя. Іноді 90-95 відсотків розповіді займають саме сумнівні походеньки, і десь там наприкінці оптимістичне: «Але Бог мене визволив від цього всього, слава Йому!»

Нерідко можна спостерігати ажіотаж навколо якоїсь людини, яка пережила надприродну дію у своєму житті й стає популярною через своє свідчення. Вона збирає тисячні зали слухачів, організовуються спеціальні тури по містах та країнах, про неї говорять, її хочуть чути та бачити. І хоча, з одного боку, нічого поганого в цьому немає, з іншого — свідчення стає самоціллю, центром служіння. Пікантні деталі, гостросюжетний виклад розповіді відвертають увагу від основного — від Христа. Додається ще й спокуса щось прикрасити, додати, щоб ефектніше виглядало. Нібито й ціль благородна — розказати про любов та велич Божу, а от результат більше емоційний, аніж духовний.

Буває, що це робиться свідомо, і новонавернені навіть гордяться, наскільки вони низько впали, бо це нібито, на їхню думку, збільшує Божу любов та Божу славу. Якось колишній алкоголік, який фактично однією ногою стояв у могилі та якого Бог чудодійно визволив від залежності й від смертельної хвороби, сказав мені: «Я більше від тебе люблю Бога і в моєму серці більше вдячності Йому, бо ти не був у такій ямі, як я». Що ж, цю думку підтверджують навіть Христові слова що «кому мало прощається, такий мало любить». Але тоді Бог дав мені мудрості і сміливості відповісти: «Не сумніваюся, що ти дуже вдячний Богові за спасіння. Але я можу сказати також, що більше від усіх люблю Господа, бо Він ЗБЕРІГ мене від такого, як у тебе, падіння».

Інколи слухачі та служителі роблять «ведмежу послугу» таким новонаверненим, з першого дня оточуючи їх особливою увагою, пропонуючи свідчити на зібраннях, возячи зі служіння на служіння. Вони ще не утверджені, не знають Писання, але вже відчувають себе такими собі «церковними зірками», можуть дозволити собі зверхність та допускають гордість. З часом через свідчення завойовують популярність, їм довіряють служіння і потім використовують своє навернення як аргумент у бесідах, проповідях, суперечках. Знову й знову повертаються до минулого, згадують його, опираються на нього: «Я от колись був кінченим наркоманом (алкоголіком, бандитом, розпусником), а тепер…»

Синдром старшого брата

Не думаймо, що якщо ми дуже детально та яскраво розповімо про болото, з якого нас спас Ісус Христос, то це збільшить Його славу та велич. Прочитайте Давидові псалми. Найбільш вражаючі, сильні та захоплюючі його вірші-свідчення якраз на тему світлих, приємних, оптимістичних моментів його життя. Є у нього пісні й про неприємні життєві події, про його падіння. Але він про них розповідає так, що це викликає у слухача жаль, а в оповідача глибоке та болісне каяття. Якщо псалом «Господь то мій Пастир» хочеться знову й знову перечитувати й переповідати, то псалми-каяття не викликають такого захоплення. Давид розуміє, що ці болючі згадки знеславлюють Його Бога, він не хизуються ними, він у попелі просить прощення в Господа…

Буває, що такі свідчення викликають у слухачів проблему, яка описана в притчі про блудного сина.
Коли блудний син повернувся додому, батько на його честь організував велику святкову гостину. Ніби-то переможець із тріумфом по­вернувся. Це дуже не сподобалося старшому братові. Ображений, навіть не схотів йти до хати: «Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване...»

Безперечно, позиція старшого сина в цій притчі була неправильною. Він не зрозумів справжньої причини бенкету на честь свого блудного брата. Але, з іншого боку, я не уявляю, як отой молодший син сидить на бенкеті в центрі уваги та захоплено розповідає своїм родичам та друзям про свої «подвиги». Ні, і ще раз ні! Основна думка цієї історії в словах: «Цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» Саме в них, а не в подробицях розпутного життя велич батьківської любові. І це повинно бути основною темою будь-якого свідчення.

Свідчення — сильний метод проповіді Євангелії. І їх варто використовувати. Свідчення — яскрава форма подяки Богові за явлену милість та допомогу. І ними потрібно ділитися з оточуючими. Але: «Не нам, Господи, не нам, але Йменню Своєму дай славу за милість Твою, за правду Твою!» (Пс.113:9). Цими словами має розпочинатися та закінчуватися будь-яке свідчення. І саме це повинно читатися між рядками самого свідчення — свідчення Божої милості, Божої Величі та Божої любові. А ми… Ми лише глина в руках Гончаря. І саме Він формує нашу долю й визначає, у якій справі використає нас як Свою посудину.

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 1,2017