Церква та суспільство

Медики Рокитнівщини в прифронтовій зоні

П’ять медпрацівників з сіл Березово та Карпилівка і водія з Томашгорода здійснили другу поїздку з командою «ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОБІЛЬНОЇ МЕДИЧНОЇ КЛІНІКИ» в прифронтову зону. Часто після цього звучало питання «ну як там?». Тому вирішили спробувати описати це очима медичної команди. Ми вже звітували в Домі молитви, школі та в садочку, описали побачене у фейсбуці на сторінці клініки. І вдячні всім за підтримку. Але, звичайно, все описане треба сприймати як наш особистий погляд і може не завжди повністю передати деталі ситуації.

Дім молитви с. Карпилівка вже неодноразово відправляв на схід гуманітарну допомогу. Ми ж вирішили надати медичну, психологічну та духовну підтримку протягом двох тижнів місіонерської поїздки. До збору ліків долучився стаціонар, аптека амбулаторія та населення с. Карпилівки. Розуміння проявили наші головні лікарі. Школа та садочок надали 72 пакета з самим необхідним (предмети гігієни, білизна, мед, горішки) для солдат.

Школярі Карпилівки писали листи, які краще бушлатів зігрівали своїм теплом. Складені трикутничком вони розчулювали солдат і зміцняли в думці, що про них пам’ятають. «Я учениця … класу. Мене звати … Я вирішила написати тобі, солдат, листа. Сьогодні в мене був чудовий день. … І це завдяки Вам. Я не знаю тебе, але хочу подякувати за мир, який ти бережеш для нас…» А домашній затишок захисникам нагадували прості малюнки дітей.

В магазині льонокомбінату закупили теплий одяг на 10 тисяч гривень. А коли медсестри лікарні пішли по селу, то один з комівояжерів пожертвував для солдат каву й ящик шоколаду. Були, звичайно й такі, що говорили «а ми вже заплатили свій податок із зарплати…» Але, не осуджуємо, бо до благодійності не можна примусити.

Слов’янськ зустрів нас розстріляним знаком при в’їзді в місто. А на блокпостах відразу здивувало використання російської мови солдатами. Невже наші вояки перейшли на російську? Виявилось, що в армії багато місцевих, які не хочуть «іти під Путіна». Рідше зустрічались україномовні солдати. Але який приємний цей «мовний промінчик» навіть для нас короткотривалих волонтерів.

Ми їдемо підбадьорити й зміцнити у вірі на краще жителів Донбасу, але багато в чому змінюємось самі. Під іншим кутом дивимось на звичайні людські цінності. Коли побачили, що діти Слов’янська дякують за школу, то тепер намагаємось і самі цінувати дароване.

Головним нашим завданням було надати медичну допомогу населенню. На початку, правда, я був переконаний, що мирне життя вже нормалізувалось й ліки їм не потрібні. Але в дійсності, в аптеках з-за зриву Донецьких поставок, їх недостає. В магазинах багато пустих поличок. Діагностика й лікування, звичайно, не відрізняється від подібного в Карпилівці. Читали кардіограму й флюорографію й УЗД, робили аналізи, показували вправи для фізичної реабілітації. Хірург проводив розтин абсцесів у бувших наркоманів, а вертебролог допомагав при болю в спині. Маса психо-соматичних  захворювань (прояв стресу) посилювали напруження прийому. Психологи та душеопікуни допомагали розрядити ситуації, дати пораду.

На одному з прийомів була бабуся з онукою. Після перенесеного стресу дитя не могло зайти в свою кімнату. Психолог дала завдання: «Намалюй себе хороброю і повісь цю картинку в кімнаті». На наступний день усміхнена дівчинка вже розповідала про перемогу над своїми страхами.

Звичайно, ще багато людей потребують психологічної корекції. Ми побачили, що період першої реакції на стрес пройшов. Через місяць  після події починається Після Травматичний Стресовий Синдром. Зараз цим людям необхідна увага й підтримка для входження в нормальне життя.

Люди повідали нам свої історії, просили розради.

Одна жінка розповіла, як вона йшла на Трійцю з молитовного зібрання. «От самого начала за мной следили камеры деэнеровцев. Это видео вы сможете увидеть на ю-тубе - «Кровавая троица». Раздался взрыв. Наверное я попала на растяжку. Несколько секунд, пока я падала, вспомнила многое. - Вы видели фильм «Гладиатор»? Там, где в финальной сцене герой падает и «пролетает» всю свою жизнь. Так вот и я увидела своих детей и многое еще, и… клетку с голубями, которую совсем забыла открыть... ». Осколки міни застрягли у неї в шиї та обличчі, травмували китицю та паралізували стопу. Коли впала, то здивувала російську знімальну групу тим, що замість стогнати вона почала голосно славити Бога. «Думала меня потянут в подвал СБУ как и других верующих, но у них был другой сценарий. Подбежали санитары. Первая медицинская помощь. Носилки. Всё под российскими камерами…». Після перенесеного жінка не тільки зберегла віру в Ісуса, а й звіщала її іншим. «Я потом пришла поблагодарить единственного хирурга, который остался во время оккупации в Славянске и спасал меня. Говорила ему о чудесах совершённых Богом через его руки. И этот сильный человек плакал, признавая всесилие Творца.» Також і ми, слухаючи її розповідь, могли лиш сказати: «Хотіли заспокоїти та підбадьорити Вас, але віра в Бога знову зміцнила нас самих». Ми дякували за це свідчення.

Спілкувались з різними людьми. Багато з них були раді приходу української армії. Історія однієї жінки особливо зворушила. Під час бомбардування вона переховувалась в підвалі й декілька днів поспіль прийшлось голодувати. Коли нарешті стрілянина вщухла жінка пробралась до своїх припасів їжі. Декілька банок закруток та сік. Ось і все що лишилось... Та, коли вийшла зі свого сховку, побачила українських військових, і ... ані трохи не сумніваючись, віддала все солдатам зі словами вдячності. Тепер я завжди згадую цю жінку, коли починаються марні розмови «чи варто допомагати східнякам і біженцям». Ми сіємо тут - пожинають наші захисники на фронті. Впевнений.

Були, звичайно й інші зустрічі. Мешканець одного з ребцентрів для наркозалежних намагався переконувати, що «всё началось с Майдана, а при Януковиче было хорошо» , «98% жителей Донбасса за Россию», та «на западной Украине люди живут бедно». На логічні переконання в такому випадку не варто було витрачати час. Але Той, кому ми служимо, дав можливість показати іншу перспективу:

— Пам’ятаєш, як Понтій Пилат питав в Ісуса: «В чому істина?». І тиша… Істина не була в політиці чи економіці. — Вона стояла поруч і мовчала. Так і ми зараз намагаємось зрозуміти ситуацію своїм розумом, забуваючи, що тільки Бог може дати мир.

На це нашому новому знайомому не було що відповісти і ми згодились помолитись…
Так багато наркоманів, як на сході, я не бачив ні на одній з наших поїздок. Волосся ставало дибки, коли вони розказували, що неодноразово витягали з «шахти» стегнової вени «шнурки» тромбів. На одному з моїх прийомів був молодий чоловік, який почав вживати наркотики з 10 років! Він зараз віруючий і Господь зробив разючі зміни в його зовнішності. Навіть ознаки важкого інфекційного враження серця відступили перед терапією. Але, головне, в його очах тепер перспектива нового життя. І це цінно!

Люди розказували, як змінювали свої атеїстичні переконання перед лицем смерті, що наближалась. Хтось потрапив під бомбардування, когось катували в полоні.

Багато хто знаходили собі відраду й спокій в молитві й сповіданні віри. Молода жінка з сивиною у волоссі тремтячим голосом розказувала, що вона виставила ікони у вікна й молилися. «Все дома вокруг были повреждены, а наш устоял. Даже окна не потрескались. Разве не чудо?»

Через декілька напружених днів команда була ще бадьора, але психологічна втома давалась взнаки. Від почутого дехто навіть відчував дискомфорт і безсоння. «Культурну програму», як на інших виїздах, зі зрозумілих причин, організувати було не можливо. Ми побачили, що просто знаходження в прифронтовій зоні потребує відпочинку та ротації навіть для волонтерів. Тому вирішили провести майстер-класи з психології та реабілітації. Спілкування, обговорення ситуацій та змагання команд, навіть після виснажливого дня, давало нове бачення ситуації та мотивацію на служіння.

Після прийому пацієнтів ми відвідали місця трагічних подій війни в Слов’янську.

Як п’ятидесятник, я хотів би сказати, що віруючі постраждали менше. Але часто, якраз брати й сестри та їх будинки й бізнес піддавались умисному знищенню сепаратистами. Після євреїв, гомосексуалістів і націоналістів вони ставали наступною ціллю окупантів. Ми побували на могилі чотирьох закатованих протестантів, служителів Дому молитви. Їх схопили на зібранні віруючих на Трійцю, «віджали" машини, знущались і зі звірячим задоволенням розстрілювали пів години представники «Російської православної армії».

Потім ми працювали з сім’єю, яка втратили в цій трагедії чоловіка й батька восьми дітей. Питали чи є у них проблеми зі сном апетитом, настроєм чи негарними думками. Але міцна віра, що пройшла випробування, дивувала християнського психолога. Жінка й діти відповідали, що відчувають піклування зі сторони оточуючих і постійну Божу підтримку та не мають психологічних проблем. Жінка казала, що вже за рік до загибелі чоловіка Дух Божий турбував її під час молитов, закликав готуватись до випробувань.

І навпаки, люди з вищою освітою інколи втрачали волю до життя й ставали емоційно лабільними, плаксивими. Один із кращих міських лікарів розказував, що після спішної евакуації його нерви «розхитались». Він не може спати спокійно вночі й став неврівноваженим...

Під час бомбардування в одному з центрів відпочинку у Слов’янську залишались сім'ї з дітьми. Батьки вирішили сховати дітей в підвал, а самі вибігли у пошуку порятунку. В цей момент снаряд влучив у дах будинку, пробив два поверхи й убив усіх дітей...

Пізніше один із служителів Дому молитви пішов в лікарню. Коли персонал дізнався, що він служитель церкви то зі сльозами й на колінах просили його помолитися за них. Слово Боже підбадьорювало й заспокоювало людей. Після молитви одна з медсестер кинулась до служителя з плачем: «Заберите меня отсюда. Я сойду с ума». А потім додала: «Идите за мной, я Вам что-то покажу». В маленькій підсобці на столі лежав чорний пакет з п’ятирічною білявою дівчинкою убитою в підвалі центру відпочинку. В цей момент служитель вже не зміг стримати своїх емоцій та заволав побігши по коридору: «Ніхто й ніщо не варте такої жертви!...»

Намагалась самостійно аналізувати ситуацію лиш одна жінка, яка мала під час спілкування найбільш стабільний психологічний стан. Але у випадку військових дій бути розсудливим важко. Наприклад, лиш вчора одна з пацієнток переїжджала з Донецька на українську територію. Маршрутку, яка їхала перед нею, з усіма пасажирами було розстріляно вщент. Жіночка бадьорилась, говорила, що тримає себе в руках, гамувала емоції, але ми запідозрили посттравматичний стресовий розлад. «Проведемо простий тест. Бачите цей зошит? Добре.» Психолог відійшла вбік і пустила його на підлогу. Крім очікуваної, але надмірної, реакції у вигляді здригання всім тілом, жінка навзрид заплакала: «Я же знала, что вы хотите сделать. Я понимала. Но этот тест лучше слов показал, что мне нужно переехать из Донецка и всерьёз заняться своим здоровьем...».

Загострились в період війни і дали про себе знати хронічні стресові розлади. Два наступних випадки ілюструють це.

Пацієнтка, яка втратила дитину в пологах в 1981 році почала зараз «відчувати» її присутність, немов би її дитині зараз 33. Після оцінки психіатричного статусу нею зайнялась психолог. Вона почала так: «Знайомтесь, я дитина, народжена в 1981 році. І це правда. Подивіться паспорт. Можливо Господь привів нас сюди, щоб дати Вам нову надію, нове бачення в житті. Якщо Ви хочете, почнемо працювати.» Так вона направляла пацієнта на самостійне вирішення проблеми, до нової перспективи, а не життя минулим. Одна консультація, часто, тільки початок дороги. Потрібен подальший супровід психолога чи душеопікуна для опрацювання минулого. Ми рекомендували почати служити людям навколо, заполонити свій розум іншими інтересами й задачами.

Інша жінка почала звинувачувати себе у невиношуванні двох дітей. Тепер боїться завагітніти. Замість підтримки отримує докори навіть від свого чоловіка. Хтось безпідставно переконував і залякував її, що це «кара Божа» і вона, як біблійний Йов, втратила бажання жити. Але психолог почала роботу з нею так:

— Ми продовжуємо йти, наша річка життя тече безупинно. І ви не можете впевнено знати, що життя не продовжиться до такого-то числа, року, й такої-то години.

— Доктор, но только что вы назвали точную дату и час моей росписи в ЗАГСе. Откуда это у вас?.

— Тільки Бог дає можливість і перспективу. Давайте тепер, з Його допомогою подумаємо над наповненням Вашого життя.

З пацієнткою почали терапію з аналізу травмуючої події в «стрічці пам’яті»…

Найціннішими після прийому були відгуки: «Ми позвоним своим родным в Россию и в Крым и расскажем о вас. Оказывается, вы нормальные люди.» Знаю, що така людська дипломатія буде працювати на закінчення війни краще медицини, гуманітарки й військової зброї.

Найважчими в спілкуванні були випадки спілкування з людьми нетрадиційної сексуальної орієнтації, наркомами, одержимими та самогубцями. Тому щодня ми тричі звертались до Слова Божого, щоб в ньому знайти відповіді на ці складні запитання. Чи можемо ми стати другом «митникам і грішникам»? Без розширення «вікна толерантності» відповісти важко.

Якщо співрозмовник вже відвідує церкву, його мотивували не залишати ту конфесію, яка дає йому розраду в горюванні. А при зацікавленні духовними темами — пояснювали принципи Євангельського вчення. Спрага по Слову Божому в деяких містах була така велика, що не вистачало синодальних та дитячих Біблій для роздачі всім бажаючим. Те, що ми возили пів року по західній Україні, на сході розібрали за тиждень. Звичайно ми ще потребуємо дитячих Біблій і хто готовий пожертвувати чи закупити - приєднуйтесь до служіння нашої команди!

Війна це хаос і непорозуміння. Можливо тому в одному з місць проведення прийому побачили маршрутку «населений пункт — Донецьк». Люди казали, що їдуть працювати на завод. Але одна бабця на моєму лікарському прийомі зовсім скаламутила мої погляди: «Не вірте їм. Вони заробляють гроші на російських блокпостах, а потім повертаються жити в Україну…». Я не знаю чи сказане нею правда.

Крім допомоги мирним жителям, ми відряджали частину команди до військових. Ввечері наш зубний лікар Олександр Бричка застряг своєю «бричкою» по дорозі до солдат в прифронтовій зоні. Вся команда молилась, шукала можливості порятунку. Сподівались на свої канали. Але, як часто буває, порятунок прийшов несподівано, з іншого боку. Темніло. Біля «зеленки» залишатись ставало небезпечно. Невідомо звідки з’явився тракторист і витягнув машину до дороги, а незнайома жіночка незважаючи на небезпеки війни прихистила приходьків...

В військовій частині нашу групу зустріла молода лікар яка пішла на війну з чоловіком. Коли команда ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОБІЛЬНОЇ МЕДИЧНОЇ КЛІНІКИ була у них, ми дізнались, що її чоловік потрапив у полон до сепаратистів. Керуючи медсанчастиною вона цілодобово надавала хірургічну й терапевтичну допомогу бійцям. Зусиллями спонсорів і простих людей ми допомогли їй доукомплектувати солдатські аптечки.

Передали також гуманітарну допомогу та Карпилівські яблучки для наших захисників. Як же радів зустрічі з земляками солдат із Сарн якого благословили кериматом із біблійним висловом: «Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою, а через ріки не затоплять тебе… Ісая 43:2».

 Ще до формування батальйону капеланів ми роздавали солдатам Бібліі, псалми 23-й «Господь то мій Пастир…» та 91-й «Хто живе під покровом Всевишнього…», спілкувались на духовні теми, молились. Вважаємо, що це головне для перемоги над страхом, основа діяльності нашої клініки.

За пробитою кулями стіною стайні лікував солдат наш зубний лікар. Генератор працював з перебоями, з-під імпровізованих дверей-церати віяв вітер, а підлогою стоматкабінета слугувала виметена деркачами земля. Добре, що санстанція цього не бачила. Солдатам не потрібно вже було звертатись за сотню кілометрів. Сподіваємось, що такі виїзди почнуть наближати спеціалізовану допомогу до наших захисників.

Бувало, що спілкування з психологом було важливіше медицини. Солдати потребували «вільних цивільних вух», щоб розказати про проблеми, знайти розраду в словах підбадьорення. Хтось убивав на війні, комусь потрібні були поради, щоб вгамувати страх. Загальний висновок психолога команди такий: більшість воїнів не пройшли курс протистресового навчання й не готові підбадьорити товариша в складній ситуації та зрозуміти свої емоції. Солдати не знають фізіологічних реакцій при страхові й використовують алкоголь замість сучасних методів допомоги: слово, фізкультура та «візуальна інвентаризація», режим постійної зайнятості та формування перспективи.
Розуміємо, що ми бачили не всю армію, але не помітили підтвердження істерії преси про нестачу їжі, одягу та зброї. Та явна біда армії - фури алкоголю і ящики тютюну. Ця наркотична волонтерська «допомога» нищить нашу армію з тилу. Як наслідок, солдати перестають дбати про свій побут, а командири не обтяжуються навчанням.

Можливо з-за цього не помітні також зусилля з організації побуту військових. Навіть з наявних підручних матеріалів часто лінуються змайструвати туалет чи душ.

Другою проблемою є відсутність узгодженості між благодійними організаціями. Одним завезли картоплі на рік, а разом з тим, немає дешевих ємкостей для води.

Помітно, що в деяких частинах військові «підсіли», як африканці, на гуманітарну допомогу. Беруть все що дають і не переймаються обліком. Часто вони не знають конкретно, що їм потрібно. Так один фельдшер просить: «Привезіть лікі, саме головне і від шоку.» В результаті отримав масу неефективних таблеток від застуди і один флакон (а треба десяток) протишокового…

Зворотна дорога для всіх нас була довгоочікуваною. Тільки в Харкові ми відчули, що виїхали з Зони. Жовто-блакитні кольори зустрічались все частіше, а коли побачили червоно-чорний прапор в одному з сіл Київщини зітхнули спокійно. Ми вдома!

P.S. Коли вже дописував статтю, стало відомо, що вдалось звільнити з полону чоловіка лікарки з військової частини. Зараз вони у безпеці.

Бажаємо цій молодій сім’ї, що пройшла випробування і всій нашій країні зростати в любові Божій і Його присутності!

Сімейний лікар Вадим ВУС

21.12.2014