Благовісник

Церква та суспільство

Дещо про патріотизм, або Чому Бог не говорить українською?

Автор: Ольга МІЦЕВСЬКА

Спочатку, коли я лише почала відвідувати п'ятидесятницькі служіння, це не різало мені слуху. Бо я не знала людей, які проповідують і пророкують. Та згодом, зрозумівши, що ці люди поза церквою розмовляють українською, й дотепер не можу достеменно відповісти собі на питання, чому ж через них Бог говорить до нас, що теж розмовляємо українською, російською мовою? І ще один момент: читаючи й чуючи свідчення про те, як Бог дивним чином промовляв до представників інших народів через уста людини, яка не знала їхньої мови, не раз звучали слова, що пророцтва виголошувалися чистою літературною мовою. Російська ж, якою звертаються до нас, далека від досконалості. Повірте, що іноді ті звороти, які, нам християнам, звичні та зрозумілі, навіть якщо сформульовані неправильно, можуть витлумачитися сторонньою людиною зовсім по-іншому.

Я думаю, не обійшлося тут без впливу радянської політики, яка близько 70 років формувала наші уми, русифікуючи їх і спотворюючи в нашій свідомості поняття, які насправді не є настільки негативними й такими, що не мають місця в житті християнина. Я, християнка посткомуністичних часів і людина, якій, щонайменше, не байдужа доля моїх співвітчизників, не побачила нічого поганого в тому, щоб темі патріотизму присвятити цілий номер журналу. Але коли це питання почало обговорюватися в різних колах людей, ми стикнулися з нерозумінням. Для чого про таке писати? Це не сумісно з християнством! Патріотизм — це заклик до боротьби, до протистояння, до зброї!

Перш ніж спростовувати ці слова, роблю спробу їх зрозуміти. Не буду вдаватися у більш давні часи, але в часи буржуазних революцій у країнах Європи поняття «патріотизм» ідентифікувалося з «націоналізмом», а слово «патріот» було тотожним слову «революціонер». Ці ідеї були перейняті й провідниками соціалістичної революції і протягом багатьох десятиліть карбувалися у нашій свідомості й формували антипатію до цього поняття.

Насправді ж, «патріотизм» визначається як особливе емоційне переживання своєї приналежності до країни і свого громадянства, мови, традицій. Не вірю, що ви ніколи в житті не відчували трепету, коли через багато років поверталися до батьківської хати. Можливо, її вже й навіть немає, але те місце, де вона стояла, є особливо трепетним для нас.

Минулого року мені з дітьми довелося побувати в християнському таборі в Естонії. Там ми відвідали один музей, екскурсоводом в якому була жінка родом зі Львова. А згодом у табір приїхала журналістка (родом з Донеччини), яка готувала матеріал про цей захід. Ці дві жінки вже багато років живуть в Естонії, чудово володіють російською та естонською, і навіть англійською, але вони раз по раз просили моїх дітей: «Говоріть ще щось. Так приємно тут чути рідну мову».

Невже такого роду патріотизм — щось погане?

Але ж патріотизм, скажете ви, змушує нас захищати свою вітчизну. На це твердження опирався й Лев Толстой, який вважав патріотизм почуттям «грубим, шкідливим, ганебним і поганим, а головне — аморальним», таким, яке породжує війни, спонукуючи людей розширювати межі своєї країни завойовництвом, або ж утримувати їх, чинячи опір, чи ж відновлювати ці межі тим же шляхом боротьби.

Та звернімо увагу на любов до більш вужчої ланки країни — до сім'ї. Це теж своєрідний патріотизм у мініатюрі, бо ж суспільство складається з сімей. Як далеко ви готові зайти, захищаючи межі свого городу, своє майно, власну дитину? Чи дозволять вам ваші християнські цінності відповідати крадіжкою на крадіжку, бійкою на бійку? Це особистий моральний вибір кожної людини. Дуже точно про це говорив Клайв Льюїс, який зазначав, що люди у своїй категоричності мислять лише поняттями «добре» й «погано», але є й інша градація — «добре», «краще», «найкраще». «Патріотизм — хороша риса,— казав він, — набагато краща, ніж егоїзм, притаманний індивідуалісту, але всезагальна братська любов — вища від патріотизму, і якщо вони конфліктують між собою, то перевагу слід надати братській любові».

Людська гріховна природа здатна спотворити будь-яке поняття, навіть найбільш святе. Саме тому євангелізація у свій час велася шляхом Хрестових походів, боротьба за істину — шляхом інквізицій, право на місце в Небесному Царстві отримувалося через систему індульгенцій. Але це не значить, що євангелізація, вболівання за істину й прагнення увійти в Царство Боже втратили свою цінність. Суть християнства не змінилася від того, якими методами діяли люди. Навпаки, це дало поштовх для Реформації і виникнення протестантизму, представниками якого ми вважаємо себе.

Щось подібне маємо й з патріотизмом. Хоча я не вважаю це почуття якоюсь християнською чеснотою, без якої людина не зможе увійти в Боже Царство, все ж воно є в серці християнина.

Так, поняття «патріотизму» було спотворене кровопролиттям воєн та роками холодної війни. Але його неспотворена сутність криється в любові, яка, керуючись біблійним принцом побудови стосунків: «Люби ближнього свого, як самого себе», не закликає до боротьби, а має навіть протилежну дію. Тобто якщо я люблю свою «хату і кімнату, й садок-райочок», то я визнаю й поважаю почуття іншої людини. Якщо мій сусід любить свій дім, то він визнає моє право любити свій. Те ж саме актуальне й на рівні країни та її стосунків з іншими державами.

Я розумію, що ці слова звучать доволі наївно, оскільки сприймаємо їх через призму гріха, що панує у світі. Вони реальні лише в ідеальних умовах, яких на цій землі ніколи не буде. Та з огляду на це, все ж зауважу, що космополітизм і глобалізм теж не вихід. Об'єднання світу, стирання міжетнічних та міжкультурних відмінностей — це підготовка до приходу антихриста. Пригадайте, що стало причиною створення націй та різних мов? Це непоборне бажання людей досягнути Божої величі. Це було недопустимо для Господа — і Він розділив людей. Але навіть Сам Господь рахується з культурними та національними особливостями народів. Він по-різному відкривається їм, приймає різні форми хвали й поклоніння від них. Те, що є прийнятним у формі богослужіння в африканських племен, неприйнятне в Європі, європейська культура богослужіння відмінна від, наприклад, індійської. Бог зважає на те, у якій країни ми зростали, які поняття формувалися в нас із дитинства, якими словами розтлумачувалися нам ці поняття. І, звичайно ж, мова тут відіграє дуже велике значення.

Недаремно ж великий прорив у християнстві стався саме тоді, коли Біблію почали перекладати на мови різних народів. За це були готові йти на смерть. Пригадайте, зокрема, Джона Вікліфа. За це були готові, як от Мартін Лютер, йти проти всієї системи, сформованої століттями. Це були свого роду патріоти, які вболівали за свій народ і хотіли донести до сердець своїх співвітчизників Євангелію рідною мовою. Слово Боже найкраще сприймається нашими серцями, коли звучить материнською мовою. Зауважте, я не ратую тут за українську, бо й сам наш журнал, щоб стати більш доступним, нині видається й російською. Але якимось жалем звучить у моєму серці жарт, поширений серед наших західних християн (я думаю, що це реальний випадок), як один брат під час проповіді сказав: «Для кращого розуміння цього уривка, я читатиму його мовою оригіналу (себто російською)».

Чому ж Бог переважно «говорить» російською мовою? Напевно, тому, що пророки у свій час оволоділи певними штампами викладу Божого послання, які передаються з покоління у покоління. Вони думають, як той проповідник, що читає «мовою оригіналу», боячись зламати певні усталені норми.

Зрештою, підтвердженням того, що мова кожного народу цінна для Бога, для мене стала нещодавня зустріч з білоруським єпископом та поетом Євгеном Сергієнею. Багато років він розмовляв та проповідував російською, вважаючи, що це більш універсальна мова, яку розуміють люди на всьому пострадянському просторі. Та коли Господь закликав брата Євгена писати вірші (а це справді було особливе Боже відкриття), Він сказав: «Пиши білоруською!» Почувши білоруську з уст цього Божого служителя я замилувалася нею, хоча, чесно зізнаюся, що до того часу якось не сприймала цієї мови як окремої слов'янської. А вона ж насправді красива! Саме тому не можу стриматися від того, щоб не завершити своїх роздумів словами Євгена Сергієні. Хай кожному з нас, до якого б народу ми не належали, вони дадуть поштовх славити Бога рідною мовою.

* * *
Раней я думаў: мову Бог
Нам даў, нібы ў нагрузку.
Але аднойчы мне сказаў:
"Пішы па-беларуску".
Спачатку сэнс прыгожых слоў
Мне быў сцяжынкай вузкай,
Ды вось жа спеў мой загучаў
Душою беларускай.
Я зразумеў: на ўсёй зямлі
Гук моваў небу годны…
Смялей жа, беларус, спявай
Хвалу на мове роднай!

"Благовісник", 4,2012