Церква і суспільство

Любов до Вітчизни

Автор: Василь МАРТИНЮК

Для євреїв рідна земля — це не просто земля, на якій народилися їхні прабатьки, батьки чи й вони самі, це земля — заповідана їм Самим Богом. Проживши в Єгипті 430 років, вони не назвали його своїм, мріяли про край обітований — і чекали свого визволення. І воно настало через Мойсея. Це Бог сказав йому: «А тепер іди ж, і я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих!» (2М.3:10).

Ось саме в Мойсеєві бачимо істинного патріота своєї Батьківщини, про якого може мріяти кожен народ. Це він «відрікся зватися сином дочки фараонової», бо «хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху». А коли Господь сказав йому, що вигубить Ізраїль через теля-ідола, якого вони собі вилили, а його самого зробить великим народом, то він не спокусився на цю можливість звеличитися й став благати Бога: «Коли б ти пробачив їм їхній гріх! А як ні — витри мене з книги Своєї, яку Ти написав» (2М.32:32). Мойсей ради свого народу готовий був пожертвувати власним спасінням. Чи може бути більшою любов?!

Коли зневірені євреї на чолі з Мойсеєм блукали по пустелі, то незвичайне покарання вибрав для них Господь: «Ви не ввійдете до того краю, що Я підносив був на присягу руку Свою, що будете перебувати в нім...» (4М. 14:30). Не смерть була страшною, найстрашніше — не побачити обіцяної землі, рідної землі, не ступити на неї своїми ногами, не покуштувати її плодів. Тому Мойсей, оглядаючи Ханаанську землю з гори Нево, хоч і радів, що незабаром вона стане ізраїльською, але й разом із тим дуже сумував, що сам не зможе ввійти туди. І великою була нагорода Ісуса Навина та Калева Єфунеєвого — топтати стежки дарованої Богом землі.

Свою любов до історичної Вітчизни євреї пронесли через тисячоліття, жертвуючи ради неї не тільки своїм багатством, але й життям. Саме любов, вкладена в серця євреїв самим Богом, оживила Ізраїль — і він постав перед очима світу з тисячоліть руйнувань, вогню та вигнання як міфічний Фенікс з попелу. І тепер ця любов творить чудо — Ізраїль в оточенні ворожого світу процвітає.

Любов до Ввітчизни кожного єврея тісно пов'язана з любов'ю до Бога. Якщо він хотів добра своїй землі та своєму народові, мав бути вірним Богові, який привів його народ в Ханаан. Так написано: «Якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей, що я наказую тобі сьогодні, то поставить тебе Господь, Бог твій, найвищим над усі народи землі» (5М.28:1-2). Найвищим — найбагатшим і найсильнішим! Хіба це не мрія кожного патріота?

Євреї — свідки істинності Божих слів: коли вони служили живому Богові — були сильними, коли відступали від нього до язичницьких божків — то накликали на рідний край страшні покарання: хвороби, спустошливі війни, рабський гніт, розсіяння. Мойсей попереджав Ізраїля: «За те, що не служив ти Господові, Богові своєму, у радості та добрі серця, із рясноти всього, то будеш служити ворогові своєму, якого Господь пошле на тебе...» (5М.28:48). Це попередження стосується всіх народів, а не тільки вибраного, як і обітниця: «Благословенний народ, у якого Господь є Богом» (Пс.32:12). Отож, патріотизм без любові до Творця неба й землі голослівний, балаканина, яка приводить його адепта до морального падіння, до піклування про власні інтереси на шкоду народу й державі.

Дуже прикро за наших патріотів, освічених, інтелігентних, які прихилилися до неоязичництва чи атеїзму і думають, що роблять добро Україні. Вони відхиляють інших від Ісуса Христа і Спасителя, деморалізуючи їх і накликаючи Боже прокляття, і роблять зло своїй Вітчизні, можливо,більше, ніж якийсь українофоб чи високопоставлений злодюжка-корупціонер. Правда, українським патріотам-християнам не потрібно й скочуватися до інших крайнощів і не «приватизовувати» патріотизму, мовляв, якщо ти не православний — то вже й не патріот. Дозвольмо католикам, баптистам, п'ятидесятникам та іншим протестантам бути в колі тих, хто любить Вітчизну як одну з найбільших святинь.

Цікаво спостерегти в Біблії, яка велика відповідальність перед Богом за народ лежить на його правителях. Багато з них накликали на свій край страшні лиха через свою зраду чи непослух Всевишньому. Одному з царів Ізраїлю Бог сказав, що «Він видасть Ізраїля через гріх Єровоама, що грішив сам, і що ввів у гріх Ізраїля» (1Цар.14:16). Зауважмо: через гріхи царя, через його безбожництво страждатиме народ! Нам треба молитися, щоб керівники нашої держави були благочестивими — і ми могли проводити мирне та благополучне життя!

Євреї у вавилонському полоні по-особливому зрозуміли ціну втраченої Батьківщини. Їхня любов до неї стала глибшою й трепетнішою. Дуже яскраво почуття любові до рідного краю висловлене в 136 псалмі: «Над річками вавілонськими, — там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!.. Як же зможемо ми заспівати Господню пісню в землі чужинця?» Скільки жалю й скільки відданості Батьківщині! Те саме буває з нами, коли ми на чужині. Шкода, що ми вміємо любити свою Вітчизну тільки на віддалі.

Вражають своїм патріотизмом Мордехай з Естер, Ездра та Неемія. Мордехай на звістку про закон на винищення євреїв у всьому перському царстві «роздер... одежу свою і зодягнув веретище та посипав попелом, і вийшов на середину міста, та й кричав криком сильним та гірким». І Господь дав вибавлення його народові через царицю Естер.

Читаючи свідчення Неемії про те, що юдеї «брали собі за жінок з інших народів, і що «їхні сини говорили наполовину по-ашдодському, і не вміли говорити по-юдейському, а говорили мовою того чи того народу» (Неем.13:24), відчуваємо його біль за одноплемінників, які втратили і страх перед Богом, і мову, що, можливо, найбільше відрізняє їх від інших націй. Поки є спільна мова, доти є нація.

Ісус Христос і апостоли також були великими патріотами. Згадаймо, Ісус казав, що Він прийшов рятувати стадо Ізраїлеве (див. Мр.7:17). Апостоли також свідчили про Месію тільки євреям, допоки не було видіння Петрові від Господа, яке розкрило таємницю, що Ісус прийшов на землю, щоб спасти людей зі всіх народів. Апостол Павло ніколи не відрікався від свого єврейства і навіть міг похвалитися, що він «єврей із євреїв, фарисей за Законом». Мабуть, тільки українці можуть так легко ставати росіянами чи американцями, повністю відрікшись від свого українства, називаючи своїх дітей чужими іменами і навіть змінюючи свої прізвища. Але ж немає в Бога народу, до якого Він був би добріший. «В кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дiї.10:35). Немає в Нього мови, яку Він любить більше за інші й хоче тільки нею вислуховувати хвалу й подяку Собі. Йому найприємніше славослов'я від щирого серця, і хочеться зауважити — щиріше ніж рідною мовою не скажеш.

Тож навчімося від євреїв любові до земної Вітчизни, до народу, серед якого ми народилися, бо це воля Божа, щоб ми його любили. Молімося, щоб наш край і наш народ були благословенними в Господі, щоб Україна стала по-справжньому християнською державою, а українці — зразком істинних християн, сповнених любові до Господа й до ближнього!

* * *
Розмірковуючи про земну Вітчизну, ми, звичайно, згоджуємося з тим, що віруючі, спасенні Христом, становлять окремий народ дітей Божих незалежно від нації, і є громадянами Царства Небесного. Але ця істина не повинна робити нас байдужими до краю нашого тимчасового перебування, бо байдужість межує із зневагою. Ми ж народжуємося не з власної примхи, не вибираємо собі батьків, як і не вибираємо землі й народу для своєї появи на світ. Все дається Богом як дарунок — і чи можна зневажати Божий дар? Кожен віруючий мусить задуматися, що дарунок, який він отримав від Господа — народитися в Україні й українцем, має бути не тільки вдячно прийнятим. Він ще й зобов'язує любити той народ і ту землю, яку отримав у тимчасовий спадок, робити все можливе, щоб рідний народ пізнав світло Євангелії, а рідна земля стала благословенною.

Куди б ми не поїхали і як би довго не говорили чужою мовою, але завжди земля народження буде наймилішою, а мова дитинства — музикою. Представники нації, до якої належимо, на чужині сприймаються як брати, викликають в душі спогади про рідні місця. І спогади бувають настільки глибокими, що пригадуються не лише дорогі серцю обличчя, краєвиди, речі, кимось сказані слова, але й запахи. Смуток, туга наповнює серце, аж до сліз — взяти б крила й полетіти на рідні плеса.

Любов до Вітчизни, до народу, з якого вийшов, є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до ближнього й закінчується любов'ю до Господа, і яка ніколи не перестає. Тому ми глибоко помиляємося, коли говоримо, що любимо Бога, але не любимо той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі. Бо ж наш ближній насамперед той, з ким нас єднає одна земля, одна нація, одна мова. І якщо ми не любимо його, то чи повірять нам, що ми любимо поляка, росіянина чи американця. І чи буде правдою, що ми любимо народ Божий? Велике бо починається з малого!

"Благовісник", 4,2012