Церква та суспільство

Батьківський затишок

Василь Радчук — пресвітер Церкви християн віри євангельської с. Здовбиці Здолбунівського р-ну Рівненської області — зацікавив він мене перш за все як засновник та президент відомого в Україні та за її межами благодійного фонду «Батьківський затишок», що опікується дітьми-сиротами. Я подумав собі: «Чого фонд названо «Батьківським затишком», а не материнським, наприклад», про що й запитав у Василя Олександровича. І почув таку відповідь:

— Хто створює сім’ю? Звичайно, чоловік, майбутній батько. Він за неї і відповідає. Відповідає за її матеріальний і духовний стан, він закладає основу для її благополуччя, для її затишку. Коли немає батька, жінка — вдова, а діти — сироти. Про який тоді затишок можна говорити? Крім того, батько — це прообраз Небесного Батька, Який дбає про кожну людину й спонукує кожного з нас піклуватися не тільки про своїх дітей, але й про сиріт, щоб ми мали «чисту й непорочну побожність». Тому саме «Батьківський затишок» — і ніякий інший.

Слухаючи розповідь брата Василя про будівництво сирітського будинку та створення фонду «Батьківський затишок» чи читаючи про це в його книзі «Іти слідами віри», ви подивуєтесь його духовній відвазі. Уявляєте: батько великої сім’ї береться за будівництво сирітського будинку, не маючи ні грошей, ні будівельної спеціальності, ні юридичної освіти, щоб усе влагодити й не бути обманутим під час укладання різних угод. Справді, на це потрібно мати або велику відчайдушність, яка межує з нахабством, або відвагу від Бога, істинну віру, керівництво Духа Святого. І ми переконуємося, що саме Дух Святий керував братом Василем.

Як же все почалося? Зі слів Василя Олександровича, літом 1995 року Дух Святий промовив до нього: «Віднині ти повинен думати про будівництво сирітського будинку». І він став розмірковувати над цим: як, де, за що будувати, то сумніваючись у своїх можливостях, то утверджуючись на прикладах Авраама та інших біблійних героїв. Шукав спонсорів, домовлявся з адміністрацією, тобто щось намагався робити в цьому напрямку, але успіху не було. І коли, здавалося, уже зовсім зневірився, у 2001 році Бог дав знати, що настав час виконання Його волі. До того ж Господь навчив Василя надіятися не на себе, не на людей, а повністю довіритися Богові, «іти слідами віри», — як каже він. І ось на кінець 2001 року було викуплено приміщення побутового корпусу та адмінприміщення колишнього заводу залізобетонних виробів, що в Здовбиці, і того ж року стали його реконструювати, отримавши всі потрібні дозволи для цього. Як засвідчує брат Василь, тепер він уже добре розумів, що надія не на гроші, а тільки на Ісуса дасть змогу йому довершити задумане. «Я йшов від віри у віру, ніби в невідомість, слово Боже росло в мені, мов росток, який постійно живиться живою водою Святого Духа», — згадує він. Звичайно, знайшлися люди, які стали відмовляти Василя від задуманого, намагалися зупинити будівництво. Але Василь з братами благословляв тих, хто не розумів Божої волі. Він хотів чим скоріше закінчити діло й думав про дітей-сиріт, любов до яких у нього зростала щораз більше, незважаючи на те, що йому не бракувало власних діток, а їх у нього шістнадцятеро. 2004 рік — рік відкриття сирітського будинку. Це було свято, перемога віри й надії на Господа та радість для багатьох дітей-сиріт, які знайшли батьківську та материнську турботу. У цей же рік було затверджено статут благодійного фонду «Батьківський затишок», який має своїм завданням створювати дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, турбуватися про дітей-сиріт і, загалом, сприяти духовному відродженню дітей та молоді. Нині «Батьківський затишок» опікується чотирма будинками сімейного типу та трьома прийомними сім’ями, у яких нараховується 65 дітей.

Будівлі та територія, де проживають діти, привабливі та доглянуті. Відразу видно руку господаря. Оскільки мене цікавила особа саме господаря, я не зустрічався з дітьми й не розпитував їх про умови проживання. Але ті з них, хто проходив повз мене чи проїжджав на «роликах», чемно віталися й усміхалися. Їхні живі очі та усмішки переконують мене, що живеться їм добре, як і має бути під батьківськім піклуванням та в батьківському затишку.

Василя Олександровича знають не тільки як пресвітера та президента фонду, але і як обдарованого брата, через якого Господь наставляє, духовно зміцнює, зцілює. І, мабуть, ця його обдарованість найбільш затребувана, бо і самому довелося побувати на молитві у нього. Варто ще зазначити, що він написав чотири книги: «Праведний цвіте, як пальма», «Тайна», «Наши мысли, какие они», «Идти следами веры». А ще він любить вірші й читає їх з особливою виразністю та натхненням. У цьому мені довелося пересвідчитися на зібранні євангельської церкви в Клевані, містечку в Рівненській області, куди він приїхав, щоб відвідати своїх батьків, а я там був разом із учасниками літературної студії «Слово» — щоб прославити Господа поетичними рядками. Я дивуюся такій різноманітності інтересів брата Василя і його працездатності. Він із тих людей, які, як сказав єпископ Віктор Боришкевич, «постійно в праці — духовній і фізичній, вони роблять, що можуть — по силах і понад сили; і там, де не вистачає сил — погляд до неба, і милість Божа надихає на важке, але з Богом можливе». Сам Василь не хвалився своїми працелюбністю, здібностями й обдаруванням, а більше говорив про віру, про послух Духові Святому, про смирення, про надію на Господа. Якщо й згадував про працю — то тільки про працю над самим собою. І я з цієї зустрічі виніс науку: щоб бути справжнім батьком, потрібно бути слухняним Батькові Небесному, бути відважним у виконанні волі Божої і працювати над собою.

Дякую вам, Василю Олександровичу, за науку та за «Батьківський затишок». Хай Господь Ісус дасть вам ще більшої наснаги у виконанні Його волі, а «Батьківському затишку» — можливості подарувати домашнє тепло та Христову любов ще багатьом сиротам!

Василь МАРТИНЮК,
"Благовісник", 2,2012