По милості «Бога білих людей»

Мені 41 рік. Я народився в Узбекистані, в сім’ї традиційних мусульман. Був допитливим, з дитинства задавав собі запитання: навіщо я живу? Що очікує людей після смерті? Невже ми є тільки біологічною масою? Я не міг у це повірити…

Я старший з трьох синів у сім’ї й ніс відповідальність за братів. Коли ми бешкетували, то я отримував покарання більше всіх. Я був навчений бабусею декільком ісламським молитвам і молився, щоб Аллах допоміг мені уникнути покарання. Але ці молитви мені не допомагали. Побачив по телевізору, як відправляють службу в православній церкві, де священик згадував ім’я Ісуса, а мене з дитинства вчили, що Ісус — Бог білих людей. Але я все ж таки вирішив спробувати звернутися саме до Ісуса: може хоч «Бог білих людей» допоможе? Для мене тоді всякі засоби були прийнятними, тільки б уникнути прочуханки. Я запам’ятав фразу молитви православного священика, так і молився перед дверима квартири, де ми проживали: «Господи Ісусе, помилуй мене!» І осявав себе хресним знаменням. На моє здивування, після такого мого наївного звернення до Ісуса мене батьки не карали. Я думав, що може це справа випадку, але потім знову переконувався, що молитва до «Бога білих людей» працює. У мене таким чином з’явилася довіра до Ісуса. Але я нікому про це не говорив…

Я займався музикою і спортом. Наш юнацький музичний колектив був дуже відомим в Узбекистані, ми їздили з виступами в інші міста. Одного разу, повернувшись з поїздки, я швиденько пішов на спортивне тренування, дав посилене навантаження, через що у мене з’явився різкий біль в області нирки. Мене оперували, видалили з нирки камені, але лікарі зробили помилку, в мій організм потрапила інфекція. Я продовжував хворіти, ходив з трубочкою, висока температура не спадала. Так промучився місяць. Нарешті мене вирішили відправити літаком до Москви. Там лікарі сказали, що ми запізнилися на два тижні, якби раніше, то вони б врятували мою нирку. У підсумку мені видалили одну нирку.

Лікарі порекомендували моїм батькам негайно змінити клімат нашого проживання. Через те, що Аральське море висохло, екосистема порушена, багато місцевих жителів стали хворіти на сечокам’яну хворобу. В Україні хворіють на щитоподібну залозу, а в Узбекистані — на сечокам’яну хворобу.

Переїзд до України

Дружина мого дядька Єва родом з України, її сестра Люба тоді жила на Полтавщині (де економічно було більш-менш нормально), і ми всі вирішили переїжджати за місцем проживання сестри. Відтак, у 1990 році наші сім’ї (наша і дядька Ахмада) переїхали в Україну. Це було сильним випробуванням і стресом для нас. Після великого міста Самарканда ми опинилися в маленькому брудному селі. Мій батько, коли, наприклад, не міг витягнути чобіт з калюжі, часто виказував мені, що покинув батьківщину через мене.

Але по милості «Бога білих людей» ми пройшли адаптаційний період, прижилися на Полтавщині. Я відразу купив дві православні ікони і вивчив молитву «Отче наш». Таємно молився, бо мій батько вважав себе мусульманином і не уявляв, що хтось з його роду стане християнином, нехай навіть формально. Я говорив йому: ну який ти мусульманин? Куриш, самогонку женеш, всіляко грішиш... Але він тримався за свою приналежність до ісламу, як єдину нитку, що зв’язувала його з батьківщиною.

Я ж тоді звертався до Ісуса, як більшість сучасних українців: як до рятівної палички. По суті я хотів, щоб Ісус служив мені і виконував усі мої бажання. Насправді я не був тоді віруючим, Бог не перебував Духом Святим у моєму серці, тому я відчував таку щемливу сердечну порожнечу, що мені подеколи ставало дуже важко. Я шукав, чим би заповнити порожнечу душі, звертався до всіляких східних релігій, які в 90-ті роки, як гриби після дощу, рясно проростали. Але біль і порожнеча залишалися…

Моє покаяння

Одного разу з Рівненщини в наше село приїхали дівчата полоти буряки. Ми, юнаки, природно, пішли знайомитися з ними. У клубі ввечері їх не знайшли, пішли до них у гуртожиток. Зустріч з цими дівчатами докорінно змінила моє життя. Ми почули, як вони співають християнські пісні. Ці дівчата стали свідчити нам, трьом друзям, про живого Бога в особі Ісуса Христа. Я нічого спочатку не розумів, але побачив у їхніх очах те, що шукав. На найближчу неділю дівчата запросили нас на богослужіння в дім молитви християн-баптистів, в Кременчук. Я переживав, щоб мені не потрапити в якусь секту. Саме тоді розповсюджувалося так зване «біле братство». Але у мене була довіра до цих дівчат. Тоді для мене стало новиною, що на землі (і в Україні) є значно більше інших християнських церков і конфесій, крім православної церкви. Мені сподобалося служіння в церкві християн-баптистів. Вже на другу неділю я сам виявив бажання їхати до Кременчука. Дух Святий мене сильно торкався. Щось неймовірне творилося в моєму серці. Коли був заклик до покаяння, я вийшов до вівтаря і покаявся, усвідомивши себе грішником. Коли хор співав пісню, що знайшлася загублена вівця, я просто ридма плакав, не соромлячись своїх сліз.

Гоніння за віру в Христа

Батьки не знали про зміни, що сталися зі мною, але скоро все побачили. Мене вважали слабкою ланкою, інвалідом, тому дивилися крізь пальці на мої захоплення, але коли мої брати також прийняли вірою Ісуса Христа, батько розлютився не на жарт. Він став для нас, як фараон для євреїв, коли вони були в Єгипті. Батько вважав, що ми зрадили віру батьків. Але ж я надбав живу віру в живого Бога Ісуса Христа, не формальну, яку мають багато українців. Вони хоч і вважають себе християнами (як мій батько вважав себе мусульманином), але по суті такими не є. Бог білих людей став моїм Богом назавжди! Ісус Христос — Спаситель для всіх народів! Я готовий був винести всі знущання батька, але не допускав навіть думки, щоб відректися від надбаної віри (на чому наполягав батько). Це не було якимось захопленням чи грою в релігію, а стало сенсом мого життя. Ісус — живий! Він воскрес!

З цими думками я проводжав на поїзд уже не просто дівчат, а сестер за спільною вірою, вони на прощання заспівали нам пісню, що якщо не зустрінемося тут з нами, то на Небесах. Нехай їх Господь рясно благословить у всіх їхніх дорогах. Вони посіяли Слово Боже в наших серцях, у результаті чого незабаром покаялися не тільки мої брати, а й тітка Єва і дядько Ахмад. З цих людей сформувалася ревна команда християн, яка молилася за моїх батьків.

Покаяння мого батька

За свого батька я молився сім років! Він усі ці роки всіляко перешкоджав моїй вірі в Ісуса Христа, навіть з ножем кидався на мене. Але Бог вів його до покаяння. Він його змусив покаятися за молитвою праведників. Батько навіть не міг вдома гнати самогон, кричав на нас, звинувачував, що це ми так зробили, що він не може цього робити в нашому домі. Він ходив до сусідів гнати самогон.

Бог через наше життя (і навіть буденні господарські справи) багато раз показував нашому батьку, що Він живий і реальний. Але батько продовжував противитися провидінню Божому. І сталася трагедія: у віці 50-ти років він потрапив в аварію, виїхавши на великій швидкості на зустрічну смугу. Дивом залишився живим. Я впевнений, що тільки по заступницькій молитві він залишився живий, тому що основний удар в аварії припав саме на нього. Чоловік, що сидів з ним поруч, загинув відразу. І в лікарні, в реанімації, мій батько звернувся до Ісуса! Він бачив видіння, ангелів. Не тільки його тіло, а й серце було скрушене. Він нарешті визнав свої гріхи та прийняв вірою Ісуса Христа на моїх очах. Після цього він помер. Ми його ховали по-християнськи. Мама після смерті батька також покаялася і стала служити Ісусу.

Служіння місіонера

Закінчилися суперечки, гоніння, наше життя впорядкувалося. Усі родичі, за кого ми молилися, покаялися, я заспокоївся, став звичайним теплим парафіянином церкви християн віри євангельської в Кременчуці. Але завжди хотів щось змінити, бо розумів, що життя швидко минає, треба трудитися для Бога не час від часу, а постійно. У 2013 році поїхав на заробітки до Києва. Знайшов там хорошу роботу (працював начальником котельні), став членом церкви «Сілоам», де мене висвятили на диякона. Одного разу ми проїжджали місто Жашків, і старший пресвітер запропонував мені переїхати туди на місіонерське служіння. Саме служіння місіонера дає можливість цілком присвятити своє щоденне життя на служіння Господу. Мій розум противився цьому, бо у мене вже сім’я, добра посада і заробіток. До речі, я одружився з християнкою зі свого народу в 2007 році, спеціально для цього їздив в Самарканд.

Я молився і просив ведення від Духа Святого. І Бог мені сказав, що Він йде в Жашків, і я тоді сказав: «Я йду за Тобою!» В Жашків моя сім’я переїхала в 2015 році. Нелегко, навіть важко буває нам тут, але немає більшого привілею, ніж служити воскреслому Христу. Навіть було на нас гоніння, коли несправедливо звинуватили в тім, у чому ми не були винні. Але потім всі жителі зрозуміли, що ми невинні і таки робимо добру справу. Ми постійно вчимося служити Богові і людям.

Нематжон БАГІРОВ

Підготував Геннадій Андросов

"Благовісник", 2,2018