Благовісник

Ось які вони — Божі друзі!

Бувають миті в житті, коли ми відчуваємо, що Бог поруч із нами. Іноді ж нам здається, що небо наче зі сталі, і ми не можемо туди достукатися. Зазвичай Бог здається ближчим, коли проблеми легко вирішуються — ми отримуємо зцілення, маємо матеріальний достаток і впевненість. Проте життя не гарантує нам стабільності. Ми стикаємося з хворобами та нестачами, із втратами та непевністю. Як же навчитися щомиті ходити з Богом, як не розчаровуватися і не занепадати духом?

Оксана Кожан із волинського села з символічною назвою Боголюби вже, здавалося, впевнено крокувала з Богом пліч-о-пліч, коли в її життя постукалася важка хвороба. Вона твердо вірила, що Бог бачить її матеріальні проблеми, і навіть пообіцяла Господу ніколи, що б там не трапилося, не позичати грошей. «І Бог благословляв нас, — розповідає жінка, — забезпечував усім необхідним. Він не залишав нас ніколи, навіть коли будувалися, ми не позичали ані копійки». Жінка бачила Божу руку в зціленні своїх дітей (а їх у подружжя Кожанів восьмеро) — завжди, коли хтось із них хворів, Оксана приносила їх у молитві до Бога й бачила, як температура спадала. Особливе чудо для жінки — Божа робота в житті дев’ятирічної Вікусі (та про це окрема розмова). Сама Оксана й до того стикалася з важкими хворобами. Коли чекала сьому дитину, у неї виникло гостре запалення нирок. Проте Бог поклав їй на серце не приймати сильних медичних препаратів, а вірити в Його зцілення. Жінка розповідає, що в мить сильного болю, коли вона просила підтримки в Бога, до неї зателефонувала одна сестра й сказала, що має для неї слово від Бога. «Вона назвала номер псалма (я вже не пам’ятаю, який саме), — згадує Оксана, — і порадила мені перечитувати його, коли особливо важко. Я стала читати ці слова — і вони були для мене як обезболююче. Потім ми запросили служителів церкви для молитви з помазанням оливою. І після молитви я отримала зцілення. Дитинка народилася здоровою. Коли була вагітна восьмою дитиною, лікарі, знаючи про мої діагнози, дуже побоювалися. Я також хвилювалася, бо пам’ятала, який сильний біль переживала під час попередньої вагітності й пологів. Тому щиро звернулася до Бога: «Господи, мені здається, що я більше не перенесу такого болю. Будь зі мною і допоможи мені».

Коли настав час їхати в пологовий будинок, Оксана відчувала неймовірну слабкість. Здавалося, що вона не зможе знайти в собі сил, щоб дитинка сама з’явилася на світ. Проте лікарі після огляду сказали: «Хутчій в родзал! Зараз народить!» Оксана була здивована, тому що не відчувала болю. Та прогнози лікарів були правильними. За короткий час малюк побачив світ, і жінка щиро дякувала Богові, Який замінив її безсилля Своєю силою, і дивувалася Його великій милості.

«Я не проти лікарів. Знаю, що через них Бог також може діяти, — каже жінка. — Бог діє індивідуально в житті кожної людини. Основне — шукати Його волю у своєму житті й чути, як Він хоче провести нас». Тому, коли в життя Оксани постукалася ще одна хвороба, вона відчула, що без втручання лікарів їй не обійтися. «Мені завжди боліла голова. Але я навчилася з цим жити так, щоб не завдавати клопотів рідним. Вип’ю ліки — і далі за роботу». Та того разу до болю голови додалися й інші симптоми. Стала німіти й відмовляти рука, було, що паралізувало частину обличчя. Іноді не мала навіть сил впоратися з домашніми клопотами, яких у житті багатодітної матері ой як немало.

Лікарка поставила невтішний діагноз, виявивши після обстеження пухлину в голові. Оскільки жінка від госпіталізації відмовилася, бо ж удома купка дрібненьких діток, то призначили лікування вдома. Після крапельниць Оксані трохи легшало, проте ненадовго. Згодом хвороба стала прогресувати. «У мене відмовила права рука. Й іноді, коли діти просили мене застібнути їм ґудзики чи замочок на одязі, я не могла цього зробити. Бувало, хотіла піти в кухню, і розуміла, куди мені треба йти, але не могла туди потрапити. Ноги не слухали наказів мозку й несли мене в інше місце. Я відчула, що стаю не допомогою, а тягарем для своєї сім’ї. Тоді я стала благати Бога: «Господи, Ти знаєш, скільки мені залишилося. Хай на все буде Твоя воля, але я прошу Тебе про одне: хай не буде видно зовні проявів моєї хвороби, щоб мої діти не бачили цього».

Жінка почувалася все гірше (хоча після молитви тіло стало більш слухняним), тому вирішила пройти повторне обстеження. «Коли я побачила розгубленість лікарки, яка лікувала мене, мені самій хотілося її втішити. Але я зрозуміла, що про покращення не йдеться». Завідувачка відділення однозначно ствердила: «Потрібна невідкладна госпіталізація». «Заввідділення говорила зі мною суворо. Казала, що я довго не протягну, якщо нехтуватиму їхніми порадами, і від цього моїм дітям краще не буде. Тому я погодилася на стаціонарне лікування, попросила лише два дні, щоб відправити дітей до бабусь. Коли я виходила, вона сказала моїй лікарці: «Дивно, обстеження показує одне, але по ній цього не видно». Я мало не заплакала від цих слів, бо зрозуміла, що Бог відповів на мою молитву — моя хвороба не була помітною іншим!»

Через два дні Оксана приїхала в лікарню. З собою мала лише 320 гривень. Лікар виписала рецепт на два дні, оскільки не знала, чи ці ліки підійдуть жінці. В аптеці виявилося, що ці ліки коштують понад 600 грн. «Я вибачилася, — згадує Оксана, — попросила порахувати ліки лише на один день… Потім, вже лежачи під крапельницею, звернулася до Бога: «Ти бачиш, що я не маю грошей на лікування. Якщо воно мені потрібне, то виріши цю проблему». За досить короткий час приїхала сестра й привезла мені гроші. Тобто Бог знав про мою проблему ще до того, як я попросила в Нього, і Він потурбувався про мене!»

Тих грошей, що привезла сестра, вистачило ще на два дні. А потім була знову молитва й повна надія на Бога. «Я сказала Богові: «Якщо цього лікування достатньо, то хай буде Твоя воля», хоча відчувала, що мені не стало краще. Не можу сказати, що не було хвилювання. Звісно, мені хочеться жити, бачити, як ростуть мої діти, але я розумію, що все в Божих руках. Я порозмовляла про це з Богом, приготувалася спати — і ще на очах не висохли сльози, як прийшло sms. Я відкрила її і мало не завмерла від подиву. Там було написано: «Доброго вечора. Ми дізналися про вашу ситуацію й хочемо вас благословити матеріально». Слова подяки Богові так і полилися з моїх уст!»

Цих коштів Оксані вистачило для подальшого лікування. А ще, побачивши потребу іншої жінки, яка не мала грошей на лікування дитини, багатодітна мати не змогла пройти мимо й розділила своє «благословення» з нею.

«Я щомиті відчувала, що Бог поряд зі мною. Він відповідав на всі мої молитви, — щиро свідчить Оксана. — Коли я їхала в лікарню, то руки не слухалися мене, і я не відчула, як загубила одну сумку з речами. А оскільки чоловік із дітьми був у бабусі, не було в кого попросити, щоб привезли мені змінну футболку. Я подумала, що вирішу цю проблему завтра, але буквально за мить у палату прийшла одна сестра, яка тримала в руках пакет. «Ось принесла тобі футболки, думаю, підійдуть, тут ось їжа…» Вона ще щось казала, але я, почувши слово «футболки», просто заніміла й не чула, що далі розказує сестра. Я була просто захоплена Божою милістю, явленою до мене!»

Минали дні. Стан Оксани не поліпшувався. Їй було важко навіть піднятися з ліжка. Якщо в лікарню вона приїхала самостійно, то додому не могла повернутися сама. Одногу разу лікарка після огляду сказала, що виписує хвору додому. Ці слова були для Оксани як сніг на голову: «Знаєте, коли ще голку втикають у тебе, то все одно якась надія жевріє. Але коли кажуть, що «додому», а тобі стає все гірше — це вже безнадія».

Після розмови з лікарем жінка вимкнула телефон, і її тіло затрусилося від ридань. Жінки в палаті спочатку заспокоювали, розраджували, потім стали сварити. Але ніщо не заспокоювало зболеного серця. Коли вже великий рушник став мокрий від сліз, а Оксанине лице запухло від плачу, у палату увійшло двоє сестер. «Я не хочу, щоб ви мене бачили такою!» — сказала жінка й накрилася одіялом. Сестри стали розмовляти з іншими людьми в палаті, свідчили їм, співали, читали вірші. А потім запропонували всім помолитися. «І тут я побачила Божу руку, яку простягнули мені ці сестри. Ми молилися разом, плакали. За їхньою порадою, я проголошувала перед Божим лицем: «Я не помру! Я буду жити!» — із вдячністю розповідає Оксана. — Я зрозуміла тоді, що підтримка Церкви — це велика сила. Там, де ти не можеш впоратися сама, потрібна молитовна підтримка інших людей. Після цієї молитви я відчула, що в мені наче відкрилося друге дихання. Я встала, провела сестер і повернулася в палату вже всміхненою та впевненою, що Бог не залишить мене».

Коли Оксану виписали додому, у неї якось несподівано з’явилася думка: «От уже Церква не молитиметься за мене, бо думатиме, що я одужала». І Бог одразу ж заспокоїв її дзвінком друзів, які, хоча й не знали про хвилювання жінки, але запевнили її: «Дух Святий нам завжди нагадує молитися за тебе». Невдовзі, коли Оксана просила від Бога почути пряме слово, звернене до неї, зателефонувала ще одна сестра й розповіла, що несла перець у хату, як Бог спинив її і сказав: «Зателефонуй до Оксани й скажи їй…» Усі ці випадки підтримували віру жінки й допомагали проходити через нестерпний біль та фізичну неміч.

«Одну помилку я зробила, яка похитнула мою віру, — щиро зізнається вона, — за порадою однієї жінки підійшла до іншого лікаря й запитала про прогнози лікарів щодо мого діагнозу. Слова, які я почула, трохи похитнули мою віру. Та попри те, що мій розум час від часу бунтує, всередині серця — мир. І коли хвилювання зростають, я згадую слова, які Бог сказав мені через пророцтво: «Скільки ти будеш турбуватися?! Я не залишу тебе!» Тому я не дозволяю собі зациклюватися на діагнозі та прогнозах лікарів, а твердо вірю, що кожна клітинка мого тіла в Божих руках».

Великим підбадьоренням для Оксани стала розмова з лікаркою. Під час чергової зустрічі, коли хвора запитала, що чекати далі, і попросила чесно розповісти про все, вона, перш ніж розпочати відверту розмову, провела відповідний тест, останніми питаннями якого були: «Як ти почуваєшся, коли стала тягарем для рідних?», «Чи не думала ти про самогубство?» Коли Оксана відповіла, що важко бути безпомічною, але в жодному разі не позбавить себе життя, лікарка зітхнула з полегшенням і сказала: «Не читай нічого про свій діагноз! Не бійся ліків, які я тобі припишу. І вір, що все буде добре!»

«Я й до того не обирала собі лікаря, не дуже стежила за тим, які ліки мені приписують, я лише завжди молилася, щоб Бог дав лікарям мудрості. І в мить, коли я почула ці слова, то зрозуміла, що через цю лікарку до мене промовляє Сам Господь!»

Призначені ліки довели Оксану до ще гіршого стану. Лікарка запропонувала зменшити дозу, але, довірившись Богові, Оксана відмовилася від них зовсім. «Коли мені було дуже-дуже погано, я несподівано для себе відчула в собі бажання дякувати Богові, що Він поруч. І після того мені ставало краще. Я зрозуміла, що Бог хоче, щоб ми дякували Йому, а не лише просили про щось.

Зараз я почуваюся набагато краще, можу сама ходити, щось робити в домі. І хоча час від часу хвороба нагадує про себе, я знаю, що мій Бог зі мною, і Він мене проведе. Я, як і всі ми, не знаю, що чекає мене попереду, але щомиті відчуваю Його поруч, завжди розмовляю з Ним, а Він зі мною».

Слухаючи цю просту, нічим, здавалося б, непримітну жінку, дивувалася з її сили. І тоді якось подумалося: так ось які вони — герої віри! Їхня сила не в гучних словах і показних діях, а у повній довірі Богові. Ось які вони — Божі друзі. Їхній шлях нелегкий, але наповнений не тільки безліччю випробувань, а й безліччю благословень. Отримавши благословення — вони благословляють інших, у труднощах дякують, а у хворобах кажуть, ніби вторячи Христу: «Я не прошу зцілення. Я хочу, щоб Божа воля була явлена в моєму житті».

Сподіваємося прочитати продовження Оксаниного свідчення на сторінках нашого видання. А поки що, якщо ви знаєте, що Бог поруч із вами, і ви розмовляєте з Ним, як із Другом, — згадайте у своїй розмові й Оксану Кожан із волинського села з символічною назвою Боголюби…

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 3,2017