Благовісник

Любов, загартована вогнем

Писання свідчить, що наше духовне життя — це будівництво. Коли приходимо до Бога, то Він закладає духовну основу — Ісуса Христа, і ми повинні будувати життя на цій основі.

Часто ми думаємо, що будуємо для того, щоб мати успіх у житті. Але Слово Боже показує, що ми будуємо для того, щоб прийшов вогонь і випробував. І тоді «буде виявлене діло кожного, бо виявить день, тому що він огнем об’являється, і огонь діло кожного випробує, яке воно є» (1Кор.3:13).

Анна Муравицька змалечку відвідувала церкву. Туди її водила, точніше — носила, бабуся, яка першою з їхньої родини прийшла до Бога. Коли дівчинці було 3-4 роки, до Бога навернулася її мама, і вони разом стали відвідувати зібрання. Підрісши, Анна стикнулася з ситуацією, з якою нерідко стикаються діти з християнських сімей. Ось що розповідає про це вона сама.

— У певний момент бабуся, мама, інші люди з церкви стали казати мені: «Пора тобі вже б і хрещення прийняти». Згідно з правилами церкви, водне хрещення дозволяють приймати після покаяння. Відповідно я, знаючи це, чудово розуміла, що мені треба вийти вперед на заклик проповідника. Це я й зробила. Але в той момент, коли виходила «каятися», зовсім не замислювалася над своєю гріховністю. Мені просто потрібно було виконати обов’язковий обряд. І відповідно, не усвідомивши власної гріховності, я вела подвійне життя: увечері могла спокійно піти на дискотеку (хоча й розуміла, що це не будує мене), а вранці на зібранні спокійно сісти в хор і співати.

Ані було 14 років, коли її батько залишив сім’ю і пішов до іншої жінки. Це стало великим ударом для дівчинки та її матері. У той час вона вступила в медучилище, а грошей вистачало або на їжу, або на навчання. Бачачи, як страждає мама, і чуючи, як ночами вона плаче в подушку, дівчинка не знаходила собі місця.

— Ми зазвичай не відвідували молитовних зібрань церкви, які в нас відбувалися щочетверга. Але в ті дні, бачачи, як страждає мама, я запропонувала їй піти на зібрання. Тоді молилися за хрещення Святим Духом. Я не була хрещена Духом і до того ж не відчувала потреби в цьому, але в ту мить моє стражденне серце стало потребувати духовного хрещення. І я вийшла вперед, щоб за мене помолилися. Бог хрестив мене Святим Духом, і я відчула, як хвиля тепла огорнула моє серце. Я отримала впевненість, що все буде добре, і стала втішати маму. Проте, бачачи її страждання, як вона змарніла, я всім серцем зненавиділа батька. І ця ненависть поширилася на всіх чоловіків. І попри те, що в той час я вже займалася дитячим служінням у церкві, у моєму серці жила ненависть і непрощення.

Ще до хрещення Святим Духом я запитувала в Бога: чому так, за що це нам? Проте згодом ці питання стихли в мені. Я ніби й не ображалася на Бога, але й не мала правильних стосунків із Ним. Я знала «правильні відповіді» на питання, їх мають всі люди в церкві. Але не замислювалася над тим, як сильно люблю Бога, чи присвятила Йому своє життя, яка Його воля для мене. Звісно, я відчувала певні емоційні пориви після деяких молитов чи проповідей. Але все це зникало за межами дому молитви.

Через певний час Анна вийшла заміж, але те непрощення та образа на чоловіків, які з’явилася в її серці після того, як батько залишив сім’ю, дуже сильно відбилася на її подружньому житті. Її чоловік Роман у минулому наркоман. І його минуле стало причиною багатьох непорозумінь у молодій сім’ї. Сама того не розуміючи, молода жінка власними руками руйнувала свій шлюб.

— Я була дуже гордою. Хто такий Рома? А в мене вища освіта. Звісно, були такі люди, які намагалися виправити мене, дати пораду, але я їх не слухала. Прислухалася до тих, які підтримували мене в моїй гордині, бо й такі люди були в моєму житті. Я бачила, що мій чоловік справді мене любить, і користувалася цим. Уже згодом зрозуміла, як багато болю завдала Ромі, а також і його рідним, які хоч і дуже тішилися, що він навернувся до Бога, але бачили, що я своїми діями можу відвернути його від церкви.

Служителі церкви «Скинія» міста Києва, членами якої стала молода подружня пара, помітили цю проблему й стали працювати з молодою сім’єю. Як щиро свідчить Анна, у розмовах зі служителями вона проявила акторський талант.

— При пасторі я красиво кивала головою або смиренно схиляла її, прикидаючись покірною овечкою. Та всередині залишалася гордою й упертою. І після чергової спроби служителів порозмовляти зі мною, я зібрала речі й поїхала до мами. У церві, що мама відвідувала, знайшлися люди, які мене підтримали. І це ніби утвердило мене у власній правоті. Я думала, що чоловік прибіжить за мною, як він робив це раніше. Та минали дні, а Рома не приходив. Як з’ясувалося згодом, служителі, які консультували його, порадили йому проявити твердість і дати мені час подумати. І справді, тоді я стала замислюватися: не може ж бути, що я повністю права, а всі проти мене. Хоча в той час і серед християн знаходилися люди, які казали: «Яка проблема? Розлучишся — знайдеш собі іншого!» Проте в глибині душі я відчувала, що це неправильно.

У життя Анни прийшов вогонь, який випробував її віру, її діла, і вона відчула, що залишилася ні з чим, бо вогонь спопелив усе, що вона будувала на болю, образах та непрощенні, а не на Христі. І це спонукало молоду жінку по-справжньому звернутися до Писання. Читаючи Слово Боже, вона зрозуміла, що люди, які її підтримують, не добрі порадники для неї — і вирішила повністю віддати своє життя в руки Божі.

— У якусь мить я стала на коліна і з відчаєм звернулася до Бога: «Боже, зроби щось! У мене руйнується сім’я, а так не повинно бути». Відтоді Писання мені відкрилося по-новому. Я зрозуміла, що служителі, які наставляли мене, усе-таки були праві. Господь мені відкрив, що я є причиною того, що сталося в моєму житті, що це я зіпсована зсередини. Я щиро каялася перед Богом — і відчула, ніби Бог вирвав моє старе серце й уставив нове. Це було моє народження згори. Мені хотілося просити пробачення в чоловіка, у його сім’ї, у пастора, у церкви, а в серці моєму раптом з’явилася любов до тих людей, яких я ненавиділа. Передусім я щиро простила батькові й іншим людям, на яких тримала образу. Мені здавалося, що я готова усім їм помити ноги. Коли я зрозуміла, що ця образа зникла, то мені здалося, що це не мої думки, що хтось вклав їх і любов у моє серце. Я відчула особливу любов до церкви, яка багато зусиль доклала, щоб наставити мене, яка вболівала, щоб зберегти мою сім’ю. І я вирішила повернутися. Я знала, що в ній є багато людей, яких я проігнорувала, образила, не вислухала. Отож, усе зібрання я проплакала. Коли був заклик до покаяння, я розуміла, що мені треба вийти, проте відчувала, що передусім повинна порозмовляти з пастором, про якого дуже погано говорила. Я домовилася про зустріч — і відтоді розпочався мій шлях примирення з церквою, з родиною, сім’єю і, зрештою, із собою.

Багато людей нині відвідують церкву, сприймають усе на рівні розуму, але серце їхнє далеко від Ісуса Христа. Проте Він потребує наших відкритих сердець і прагне мати з нами щирі й довірливі стосунки. Анна відчула красу й силу цих стосунків із Господом у своєму житті. Це дало їй змогу щиро покаятися перед церквою. Як згадує пастор Рустам Фатуллаєв, спочатку це відбулося на нічній молитві. «Після щирого розкаяння Ані молитва ніяк не могла закінчитися. Усі запалилися вогнем Божої присутності. А потім вона вирішила виявити своє покаяння в неділю на ранковому зібранні, перед багатьма людьми. Це було великим свідченням Божої милості для багатьох».

Наступний крок — примирення з родиною чоловіка й самим Романом.

— Я просила пробачення у свекрухи, як у своєї мами. Щиро, по-справжньому. Я казала: «Я так вас образила. Це ж ваш синок, якого з Божою допомогою ви вирвали з рук диявола, а я так ображала його». Ми разом плакали, обіймали одна одну. Після цієї розмови я залишилася жити з ними, і мені було дуже приємно з часом почути, що мама Роми бачить у мені зміни. Моя мама також побачила мою переміну, казала, що тішиться, що я стала зростати в Богові.

Я щиро просила пробачення в чоловіка. І нарешті відчула, що він насправді голова сім’ї, якому я готова підкорятися. І нині раджу всім: якщо ви потрапили в складні життєві обставини, звертайтеся до Бога й Писання щиро і з відкритим серцем. І Бог спрямує вас, підкаже, як правильно діяти. Не робіть поспішних висновків, бо це не приведе ні до чого хорошого. Дослідіть себе й Писання, присвятіть час для того, щоб особисто знайти правильну відповідь. Покоріться перед Богом — і Він поведе вас у тому напрямку, у якому потрібно, бо Він смиренним дає благодать.

Рустам Фатуллаєв,
за матеріалами програми «Випробувані вогнем»

"Благовісник", 2,2017