Випробуваний вогнем

У нашому житті є такі періоди, про які не хочеться згадувати, — це труднощі, випробування. Вони неминуче приходять, і їх хочеться якомога швидше пройти й забути. А свідчити нам хочеться лише про хороше, про ті приємні випадки, коли Бог нам відповів так, як ми цього хотіли. Проте не завжди в житті стається так.
Випробування випали й на долю Олега Богомаза. І саме про них із ним розмова.

— Розкажи про себе. Яким був твій шлях до Бога?
— Я виростав у християнській сім’ї. Мій дідусь був пастором, усі мої близькі родичі також були служителями. Три моїх дядьки — пастори. Я виховувався як у духовному «парнику». Інколи, озираючись назад, я вкотре думаю, що, маючи довкола себе так багато благословенних людей, я не міг не познайомитися з Богом. Моє навернення до Бога відбулося десь у років 13-14, коли я вирішив для себе: є живий Бог, Якому я хочу служити. І таке рішення має прийняти кожна дитина віруючих батьків — свідомо й твердо. Я знаю багатьох дітей, які виховувалися в таких умовах, як я, але, не зустрівшись із Богом, ведуть зовсім інше життя.

Я, дивлячись на життя своїх батьків та рідних, на те, через що і як вони пройшли, не міг не шукати відповіді на питання, що їх тримало, що їх вело й давало сил. Мій дід був на засланні на лісоповалі. А дядько відбував ув’язнення тільки через те, що його батько, а мій дід, відмовився відрікатися від Бога. Тоді його викликали в КДБ і сказали: «Якщо ти не відречешся від Бога, то твій син, який служить в армії, буде сидіти у в’язниці». Дідусь, звичайно, не зробив цього — і вони свою погрозу виконали. Слухаючи такі розповіді, я відчував, наскільки Бог може бути реальним у житті людини. І це вабило мене. Я бачив реальні Божі дії в їхньому житті, і тому переді мною не стояло питання: вірити в Бога чи ні? Іншого житті я просто не уявляв. Рішення йти за Богом змінило мене й зробило Бога реальним і в моєму житті.

Ще коли був малюком, я мимоволі чув, як мої батьки вирішують ту чи іншу проблему. Потім, проходячи через щось таке, що й вони, я згадував їхні дії в тих чи інших умовах і намагався їх наслідувати. Це дуже допомагало мені.

— А чи не хотілося тобі вийти з цього «парника»? Віра в Бога все одно ставить певні обмеження у житті. Хіба тобі не хотілося жити, як усі твої однолітки?
— Щодо цього я раджу всім віруючим батькам: якщо ви хочете, щоб ваші діти були в церкві, щоб вони служили Богові, докладіть усіх зусиль, щоб у них були друзі в церкві й служіння, якому вони будуть присвячувати свій час. Чому дітей вабить світ? Тому що там можна розважитися.

Я вдячний Богові, що він дав мені чудових друзів, які були в церкві. І разом ми робили свої перші кроки в служінні, бо бажання йти за Богом викликає готовність служити Йому. Ми організовували музичні групи, я брав участь у проведенні дитячих таборів, у молодіжному служінні. І всі мої інтереси були сконцентровані на церковному житті.

Я не хочу сказати, що не було жодних спокус. Вони були — і ми з цим боролися, але для себе я прийняв тверде рішення: буду служити Богові, навіть якщо іноді спотикатимуся. Я дивився, як живе світ, іноді мене щось вабило, проте ніколи в моєму серці не було бажання жити, як світ, тому що мав інші інтереси, інші задоволення. Було дуже багато сфер, де я міг реалізувати себе в церкві. І в цьому був не сам — довкола були ті люди, які хотіли робити те, що робив я. Це дуже важливо для молодої людини.

— Чудова порада, дорогі батьки. Наші діти повинні жити життям церкви, але для цього ми, батьки, повинні жити життям церкви. І це стосується не лише дітей. Чому багато людей йде з церкви? Тому що вони не відчули себе її частиною, не влилися в її працю, у її служіння, не знайшли собі однодумців та друзів у церкві. Тому не сидіть і не чекайте, що хтось підійде до вас. Ви відповідальні за своє життя. Знайомтеся з людьми, спілкуйтеся, вливайтеся в коло християн, долучайтеся до служіння церкви — і тоді дияволу буде набагато важче відвернути вас від Бога.

Повернімося до розмови з Олегом. У церкві він знайшов не лише хороших друзів та служіння. Бог там благословив його чудовою дружиною Галиною. Життя складалося просто чудово. Невдовзі вони дізналися, що під серцем Галини тріпотить нове життя.

Що ти відчув, коли дізнався про це, про що ти тоді мріяв? Якою уявляв свою дитину?

— Ми тішилися тим, що вагітність іде добре. Чекали дівчинку, підбирали їй ім’я. Я дуже хотів назвати її Анною. Не знаю, у якому віці це відчув, але я любив дітей, любив гратися з ними. Тому передчував чудо того моменту, коли моя донька з’явиться на світ, коли ми зможемо турбуватися про неї, гратися з нею. Я уявляв, як веду її за ручку, як її кучерики розвіваються на вітрі.

— Коли ти відчув, що щось відбувається не так?
— Як я вже сказав, вагітність проходила добре. Дружина почувалася просто чудово. Здавалося, що вона літала над землею. Пологи були складними. Після більш як десяти годин, які ми провели в палаті, лікар вирішила стимулювати пологи. Усе ніби відбулося добре. Дівчинку поклали мені на груди, бо дружина була дуже слабка. Я дві години лежав із нею, насолоджувався батьківством, радів, телефонував рідним і друзям, щоб поділитися своєю радістю. Потім лікарі забрали донечку, щоб ми могли відпочити, а вночі прийшла медсестра й попросила дати одяг для дитинки, бо в них виникли якісь проблеми. Коли я прийшов, наша донька була під ковпаком, до неї були підключені різні трубочки. Мені пояснили, що виникли проблеми з диханням, і є підозра на вроджену пневмонію.

Із самого ранку я обдзвонив усіх і попросив молитися за нашу доньку. Церква молилася за нас, лікарі давали хороші прогнози. Оскільки стан дівчинки не покращувався, то викликали лікарів із Житомира, і на третій день один із лікарів визначив, що у її дихальні шляхи потрапила кров. І через те, що довго не могли встановити правильного діагнозу, ця кров стала розкладатися. Виникла інтоксикація організму, почали відмовляти всі системи життєдіяльності.

Ми щиро надіялися на Бога, молилися і, звичайно ж, робили все, що скажуть нам лікарі. У цей складний для нас час я по-особливому відчув, наскільки важлива підтримка церкви. Наша церква налічує близько 800 членів, і не з усіма ними спілкуєшся. Ти виконуєш певне служіння і контактуєш з певною групою людей. Але у важкі хвилини до мене підходили навіть такі люди, з якими я рідко спілкувався, і казали: «Ми молимося за тебе». Це дуже підбадьорювало й допомагало відчувати себе частиною великого організму — Церкви Божої. Ми не просто збираємося, не просто дружимо, не просто виконуємо якісь справи, ми — сім’я.
Минали дні. Донечка перебувала в реанімації. Ми проводили там багато часу, перші сім днів постійно сиділи біля неї. І нарешті нам лікарі сказали: «Вам це не на користь, бо ви самі чахнете. Ви тут нічим не допоможете. Йдіть додому, хоч трохи відпочиньте й відволічіться». Ми так і зробили.

У церкві в той час мала відбутися регіональна молодіжна конференція, і мене з хором попросили співати на ній. Я не відмовлявся, бо вважаю це своїм служінням. Коли прийшов на співанку, хористи дивилися на мене розгубленими, сповненими смутку очима. Я сказав їм тоді: «Ви що? А надія на Господа! Я обіцяю, що, як Бог дасть, я прийду сюди за руку зі своєю донечкою». Я до останнього сподівався, що наша дівчинка житиме.

— Це була віра чи надія?
— Чесно? Я не знаю. Не можу визначити відмінності між цими поняттями.

— Я думаю, що це не була віра. Іноді люди плутають їх, бо і віра не бачить, і надія не бачить. Але віра діє — вступає у духовну битву, протистоїть проблемі. А надія покладається лише на Господа, на Його рішення. Щось подібне, певно, було й у твоєму житті?

— Тепер я розумію, що віра — це те, що виникає в нас від конкретного Божого Слова в тій чи іншій ситуації. І якщо ти не маєш цього Слова, то будеш сподіватися, будеш надіятися, будеш дуже прагнути чогось, будеш включати позитивне сповідан­ня. Так було в моєму житті. Я сидів із лікарями й розповідав їм про Бога, про Його милість, про нашу надію на Нього. Я навіть думки не допускав, що Бог нам не відповість так, як ми хочемо. Звичайно, приходили різні думки, але ж, як ми звикли думати — ми віруючі, ми повинні вірити, ми не можемо сумніватися. Тому в такі моменти я казав Богові: «Боже, ну ми ж молимося, ми ж довіряємо Тобі».

Проте з кожним днем, дивлячись на страждання нашої донечки, ми відчували, що так далі тривати не може. Ми вже не могли дивитися на її біль, на її набрякле тільце. І тоді стала з’являтися думка: потрібно відпустити її. Ні, не тому, що ми не хотіли, щоб вона жила. Ми дуже бажали, щоб вона була жива й здорова. Проте неможливо було дивитися на те, як вона страждає. Її ввели в стан сну й штучно підтримували дихання. Вона намагалася дихати сама, але апарат не давав, намагалася розплющити очки, але ліки заважали цьому. Маленьке тільце здригалося, стискалося. Я не міг дивитися на це. І думаю, що саме Бог нам дав ці два тижні, щоб ми були готові її відпустити. Якби вона померла одразу, то нам було б дуже важко прийняти це.

Звичайно, наше рішення відпустити нашу донечку не було усвідомленим і виваженим. Ми не сіли з дружиною й не сказали один одному: «Давай ми її відпустимо! Господи, забирай!» Ця думка приходила до мене десь на рівні підсвідомості. І дружина потім розповідала, що щось подібне відчувала й вона. Як християни, ми були впевнені, що з Богом їй буде набагато краще. І ця думка розраджувала нас. У ті дні мене втішали слова з Писання: «Ліпша бо милість Твоя над життя». Тобто милість — це не завжди земне життя. Часто ми просимо: «Боже, помилуй і зціли!» А Бог відповідає: «Я помилую, але заберу».
Я не знаю, як би склалося її життя на землі, яка доля її чекала, через що б їй довелося пройти, ким би вона виросла… Але я знаю: вона точно з Господом. І я мрію про той день, коли у свій час прийду на небеса, візьму її за руку й буду тішитися нею перед Богом.

— Чи була якась особлива молитва у вас з дружиною перед тим, як відпустити донечку?
— Ні, цього не було. Це було десь у глибині наших сердець. Ми просто молилися, шукали втіхи в Бога, читали псалми. І нині всім, хто проходить труднощі, я раджу читати саме псалми, навіть не Книгу Йова. Я читав псалми й раніше, але в ті дні мені здавалося, ніби Сам Бог писав їх особисто для мене.

— Як ви дізналися, що ваша дитинка померла? Що тоді відчували?
— Бог вибрав для цього дуже підходящий момент. У той час ми з дружиною були на конференції і співали. Я запам’ятав слова тієї пісні, це одна з моїх найулюбленіших пісень: «Для меня здесь, на земле, среди богатств и всех даров ничего дороже нет, чем Твоя любовь», і в ній є такі слова: «Даже если очень трудно, даже если в сердце боль, все равно, Господь, хочу быть с Тобой». Я стою, диригую хором, підспівую і відчуваю, що Бог промовляє в моє серце словами цієї пісні. Коли після цього я взяв телефон, то побачив з десяток пропущених викликів. Звернувши увагу на незнайомий номер, я вийшов із залу, щоб передзвонити. Це була медсестра з лікарні. Вона сказала мені: «Ваша донька померла!» Я тихенько підійшов до дружини. Вона без слів зрозуміла, що сталося. І вже згодом, коли минув певний час, дружина розповіла мені: «Коли співали ту пісню, я відчула, що це для нас…»

Я вдячний Богові за Його мир, який Він вселив у наші серця. Так, справді, було важко, ми плакали. Того вечора ми не спішили в лікарню, а сиділи в машині й ридали. Але потім, після всіх цих сліз, прийшов мир. Ми повернулися додому, сіли біля батьків. Але в серці не було невимовної туги. Бог настільки втамував наші страждання своєю благодаттю! Ми ніби реально відчували, як Бог взяв нас у Свої обійми, обійняв міцно-міцно — і вже немає болю, а лише Його любов.

Через певний час, коли я вже прийшов на кладовище, щоб упорядкувати могилку, зустрівся зі старшою жінкою, яка також впорядковувала маленьку могилку. Її дитинка померла у 1983 році, але вона плаче за нею тепер так, наче вона померла вчора. Вона страждає ось уже 30 років, і цей біль нічим не можна вгамувати, тому що в неї немає надії.

— Іноді ми не цінуємо надії. Але це велика дорогоцінність, великий скарб. Вона тримає нас, що б не трапилося. І навіть якщо втрачається віра, коли віра «не діє», коли ти сповідуєш, проголошуєш, а нічого не відбувається, або ж відбувається не так, як ти очікував, у дію вступає надія — потужна зброя християнина. Пригадайте, як сказав Давид, коли помер його син: «Чи зможу ще повернути його? Я піду до нього, а воно не вернеться до мене...»
Надія на вічне життя — це безпечний якір, який кріпиться за саме небо. Це той, якір, який втримає нас у будь-яких бурях.
Нині Олег і Галя виховують чудового синочка Іллю та донечку Олівію й не перестають дякувати Богові за ті складні обставини, через які їм довелося пройти, бо саме вони допомогли їм утвердитися у вірі, стати ближче до Бога й дають сили служити іншим людям, які переживають важкі часи у своєму житті.

Розмовляв Рустам ФАТУЛЛАЄВ,
за матеріалами програми «Випробувані вогнем»

"Благовісник", 1,2017