Благодать на життя

З самого дитинства я часто потрапляв у обставини, які загрожували моєму життю.

Мама розповідала, що я був дитям дуже жвавим. Одного разу мене, ще немовля, вона поклала на ліжко спати, а сама пішла робити якусь нагальну роботу, якої в неї, сільської жінки, було багато. Раптом затривожилася й побігла глянути, як мені спиться, — і жахнулася. Я прокинувся і, чеберяючи ніжками, отак на спині заштовхав себе до стіни, моя голова провалилася в щілину між стіною і ліжком — і я там уже задихався. Ще хвильку — і мене не стало б.

А то мама, на мої слізні прохання, відпустила мене купатися з дядьком, який сам ще був дитиною. І, коли поверталися додому, я вибіг на місточок, став на його край — і зірвався вниз головою на купу сміття зі скла і каміння. Не пригадую, як мене принесли додому. Пам’ятаю тільки запах йодоформу, яким дідусь-ветеринар засипав мені рану. Не знаю, скільки пролежав без пам’яті. Але одужав. До цього часу маю великий шрам на голові.

У нас на Поліссі багато води. Моє село розташоване над заплавою річки Случ. Я любив купатися. Ліз у воду навіть тоді, коли поряд нікого не було. Пригадую, що брав гумовий м’яч в руки і запливав аж на середину широкої водойми біля села. Особливо мені цікаво було це робити, коли на другому березі хтось купався.

отів похизуватися, що я умію плавати, а плавав я тоді ще не дуже добре. Милістю Божою не втопився.
А ще була купа хвороб, які я переніс в дитинстві, від яких мене могло б не стати, але Бог дав мені благодать на життя. Він захотів, щоб я жив.

Світ жорстокий

Я ріс дитиною дуже вразливою. Коли батько карав моїх менших братів-непослухів, то я плакав і просив їх не бити. Для мене було трагедією побачити, як один із сусідських хлопчиків мучив цуценя, проколюючи його дротом. Я після того довго плакав і того хлопця не любив і боявся. Ще пам’ятаю, як я розридався, коли батько вдарив ногою свиню, яка рвалася з хліва на двір. Мені було дуже шкода свинки. Я не міг чути, як верещить свиня, коли її колють. Закривав вуха руками або запихав голову під подушки, коли був у хаті. Не міг дивитися на жорстокості в телевізорі чи в клубі на екрані, заплющував очі та затуляв вуха, мало не залазячи під стілець. Плакав над книжками, якщо герої страждали. Пам’ятаю сльози жалю та співчуття, які в мене викликало оповідання «Муму» Івана Тургенєва.

Людське лукавство

У школі свято вірив у комуністичні ідеали, про які нам розповідали вчителі, чув по радіо, читав у газетах. Думав, що комуністична партія — й справді честь і гордість людства. А Радянський Союз — найсправедливіша й наймогутніша країна у світі. Але був вражений, коли якось почув, що голова колгоспу й парторг матюкаються, що комуністи кажуть неправду й крадуть. Особливо моя наївність виявилася, коли я служив у армії. У першу ніч нас, призовників, обібрали солдати, які прослужили на рік довше, а офіцери за нас і не заступилися. У мене один сержант «позичив» гроші, і я зрозумів, що на вічне віддання. Коли одного разу заїкнувся про справедливість, то був висміяний і облаяний, добре, що не побитий. Якось я вночі підслухав, як старшина розповідав солдатам-дембелям про свої походеньки, зокрема про те, як він знущається над своєю дружиною і підлеглими. Він був абсолютно аморальною людиною, але цим ще й хвалився. А одного разу мене взяли на День армії в дитячий садок, щоб розповісти дітям про славних захисників вітчизни. Дітки приготували подарунки для солдатів частини — зубні щітки, пасти, прилади для гоління і багато інших дрібниць, які могли пригодитися армійцям. І що ж — цим скористалася тільки невеличка групка вибраних. Ось тобі честь і слава.

Є Бог!

Навчаючись в Луцькому педагогічному інституті, особливо став розуміти свою недосконалість. Хоч не впивався, не курив, не блудив, але помічав у собі якісь непристойні бажання, міг сказати неправду, зробити щось інше погане. Мав переживання вини, але не усвідомлював своєї гріховності. Мене не задовольняли мій зовнішній вигляд, мої здібності, успіхи. Це мене доводило до стану депресії. Оскільки про Бога не задумувався, бо вважав, як і більшість навколо мене, що Його немає, то шукав шляхів, як самому вийти зі своєї біди. Звертався до лікарів, уживав доволі сильні заспокійливі. Думав, що маю себе удосконалювати, щоб добитися бажаного. Цікавився вегетаріанством, системою «Дєтка» Порфирія Іванова, деякий час голодував і обливався холодною водою, ходив на заняття з ушу, робив різні вправи з хатха-йоги, читав Бхагават-Гіту, Блаватську, Клізовського, Реріхів та інших теософів. І ось одного разу в неділю залишився в гуртожитку сам. Вирішив почитати одну з книг Олени Реріх. Ліг горілиць у ліжко, високо підклавши під голову подушку — і взявся за читання. У книзі описувалося, який великий Бог — Творець неба й землі. І в якусь мить усвідомлюю, що стою на колінах біля ліжка й плачу. Є Бог!

У Бога немає випадковостей

У тій книзі йшлося про Ісуса Христа як про одного з багатьох учителів людства в ряду з Будою, Конфуцієм та Магометом. Але Бог захотів виявити мені Сина Свого Ісуса Христа як мого Господа й Спасителя. І в моєму житті сталося кілька ніби випадкових подій. Мій товариш, який зацікавив мене теософією та східними релігіями, встряв у бійку — і хлопці зламали йому щелепу. Він потрапив у лікарню. Я вирішив його відвідати. Тоді ж до нього прийшов його друг і однокласник Саша. Ми познайомилися. У Саші дідусь із бабусею були євангельським християнами, він читав Біблію, ходив на зібрання. І каже мені: «П’ятидесятники в Луцьку, на Балці, побудували величезний дім молитви. Ідемо й побачимо». Я згодився, хоч і мав деякий внутрішній бар’єр, щоб переступити поріг дому молитви. Мені сподобалося зібрання, хоч я мало що розумів. Пригадую, що ми сіли на балконі. Я відчував атмосферу незнайомого мені піднесення. Гучні молитви, емоційні проповіді, у які проповідники вставляли фрази на незрозумілій мові. Я намагався вловити окремі слова, і мені здавалося, що це або латинська, або грецька мова, що наповнювало мене здивуванням і пошаною до проповідників. Правда, явної переміни в мені не сталося. Але все-таки зміни в мені відбулися. Я побачив, що в будинку молитви цікаво, що дуже багато людей, зокрема молоді, ходять на зібрання, що в них відкриті просвітлені обличчя. А ще зрозумів, що я не просто недосконалий, а дуже грішний, від чого страждав ще більше, ніж від своєї уявної недосконалості. Щоб знайти заспокоєння, став ходити по храмах — і в православні, і в костел. Зайду — і плачу гіркими сльозами всю службу. У цей час Саша мене познайомив ще з кількома віруючими людьми, які шукали нагоди зі мною поспілкуватися. Вони мені казали про любов Ісуса Христа до мене, про покаяння перед Ним, про Слово Боже, про служіння Богові. Я ніби їх і розумів, і одночасно мені було багато що незрозумілим, багато що тривожило мене. Я не відкидав їхньої дружби, але мав купу сумнівів щодо того, що вони кажуть, щодо правильності їхньої віри. Мені дуже імпонувала їхня щирість. Я став читати Біблію і молитися. І знову сталася ніби випадкова подія.

Народження згори

Той самий Саша каже мені: «Дідусь приїжджає в Луцьк, щоб побачити молитовний будинок й побувати на зібранні. Треба його зустріти й провести в дім молитви. Їдь зі мною». Я, дещо вагаючись, згодився. І ось сиджу на зібранні десь посеред залу, слухаю проповідь і плачу під тягарем своєї гріховності. Проповідник розповідає про страждання Христа, про Його смерть на Голгофському хресті за людей і що в мить Ісусової смерті завіса в Єрусалимському храмі, яка закривала вхід до Святого святих, розірвалася «надвоє — від верху аж додолу», — і це означає, що доступ до Творця неба й землі відкритий. І раптом до моєї свідомості доходить, що Ісус Христос, Син Божий, помер за мої гріхи на Голгофі й дарує мені прощення. Я відчув, ніби Він поряд, що заспокоїло мої почуття й мій дух. Я й далі плакав, але це вже були сльози радості, сльози звільнення від тягаря вини, якого не міг нести й уже знемагав. Це була мить моєї зустрічі зі своїм Спасителем Ісусом, мить мого народження згори.

Життя прекрасне

Світ ніби змінився. Кольори стали яскравішими, люди добрішими й дуже приємними. Захотілося жити, творити, розповідати всім про Ісуса Христа. Зустріч з Ісусом Христом позбавила мене багатьох сумнівів: Бог справді мене любить; Він ради Сина Свого таки простив мені мої гріхи; віра, яку сповідують євангельські християни, правильна; Біблія — це істинне Боже Слово. Я став частіше ходити на зібрання та спілкування християн, більше читати Біблію, більше молитися. Змінилися теми моїх віршів — вони тепер стосувалися Біблії й мого Господа. А змінилися тому, що змінився весь я. І те світське, що було мені любим, стало бридким, незрозуміле духовне стало зрозумілим, а далеке небесне — близьким. Мені нарешті відкрилося, що життя — це чудовий дар Божий, яким потрібно дорожити, що воно призначене для слави Божої й продовжиться у вічності, і що воно має свою повноту тільки в Ісусі Христі. Він «воскресення й життя», Він «хліб життя», Він дає благодать усім нам, щоб жити — жити вічно разом із Ним у радості й любові!

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 1,2017