До Бога через «Радянську жінку»

Доля знову звела нашу редакцію з друзями із Сарненщини. Цього разу ми презентували в церквах району останній номер журналу та альманах «Осоння» Волинського осередку Спілки християнських письменників України. Відвідали Чабель, Вири, Чемерне, Малі Цепцевичі, Сарни, Тинне та Ясногірку. А неподалік від Сарн, у с. Катеринівка, ми мали нагоду познайомитися з Людмилою Григорівною Кравець — людиною непростої долі. До вашої уваги розповідь про її навернення до Бога, записана зі слів Людмили.

Народилася я 1955 року на Він­ничині, у с. Соколівка Крижопільського району. Раніше це було велике багатолюдне село з цукровим заводом, двома загальними школами й однією допоміжною. Тепер старі люди помирають, молоді — виїжджають, навіть школи закривають, стоїть питання, щоб узагалі дітей возити на навчання в сусідній населений пункт. Соколівка — це моє рідне село, а мама народилася в маленькому селі сусіднього району. Дітей у сім’ї було троє — я, старша сестра Оля й молодший брат Павло. Батько працював на цукровому заводі, мама — у колгоспі.

Хворію з раннього дитинства. Коли мені було 2 роки, батьки захвилювалися, що я не ходжу. Звернулися до лікарів. Часто мене возили по лікарнях, довго не могли встановити діагнозу. Лікарі думали то одне, то інше, але, зрештою, їхні діагнози не підтверджувалися. Відправляли на лікування в санаторії, де я проходила різні процедури з лікувальними грязями, але ставало ще гірше. Як потім виявилося, усе це було мені протипоказано.

Одного разу ми потрапили на прийом до старенького професора у Вінниці. Оглянувши мене, він сказав: «Надійтеся на краще, але готуйтеся до гіршого. Адже іноді люди з такою хворобою не доживають і до 30 років: міопатія, прогресивна м’язова дистрофія». Правда, є різні форми цієї хвороби. Буває, люди й до 40 років можуть ходити. У дитинстві я не те, щоб зовсім не ходила. Отак, зроблю крок-два — і падаю, навіть на рівній підлозі. Упаду — звестися не здужаю. М’язи не тримають. До 12 років мене просто водили. А якось так упала, що після того взагалі перестала ходити.

Сім’я наша була неблагополучною, батько пиячив. Часто-густо й не було хліба вдома. На мамі лежала вся домашня робота — і чоловіча, і жіноча. Іноді згадую: «Мамо, стільки роботи падало на твої руки, як ти справлялася?» Це ж і город, і корова, і різна хатня робота, і догляд за мною… Як їй Бог давав сили?! Недавно чула від однієї сестри, як вона жартома сказала до своєї дочки: «Коли ти вже заміж вийдеш? Як ти мені набридла!» Дивуюся: як це може здорова дитина набриднути? Я ніколи від мами не почула: «Як мені з тобою важко!», «Скільки вже можна?»… Ні за яких обставин! У мене й приступи були, і каміння в нирках… Скільки ночей вона недоспала. 53 роки не спускала мене з рук! Я до сьогодні дякую Богові, що Він допоміг їй звершити такий великий подвиг материнської любові.

У перші три роки навчання до нашої місцевої школи мама носила мене на руках — це десь півтора кілометри. Потім — направили до спеціальної школи для дітей із фізичними вадами. Тож з 4-го по 5-й клас я навчалася в селі Мелені Коростенського району Житомирської області. Проте належних умов там не було, тож батьки багатьох неповносправних дітей звернулися за допомогою в Міністерство освіти. І нас перевели в Херсонську область, місто Цюрупинськ (тепер Олешки — прим. ред.). Там я перебувала з вересня по червень, а на літо мама забирала мене додому. Іноді вона приїжджала на Новий рік, частіше відвідувати мене не дозволяли кошти. Коли перейшла в 10 клас, моє здоров’я погіршало. Почалися проблеми з серцем, постійно почувала себе недобре, були такі приступи, наче конвульсії в тілі. По півроку лежала в лікарні, підліковувалася, але це мало допомагало. Лікарі розводили руками. Мама забере додому, а там — шум, крики, татові п’яні погрози… І знову мені стає недобре. Ці приступи мене мучили цілих 18 років, аж доти, доки я не ввійшла в заповіт із Господом.

Згадую, як ще тоді Господь піклувався про нас навіть через чужих людей. Відвідували зі школи, з райкому. Одного разу ми зняли з ліжка постіль, а заміни не було. Саме в той день до нас приїхали жінки з «РЕСу» перевіряти лічильники. Зайшовши в хату, вони побачили, що з кожного кутка виглядає бідність. Стали розпитувати, так довгенько затрималися в нас… Через місяці два ті жінки знову приїхали, саме було свято — 8 березня. Виявляється, колектив «РЕСу» вирішив нам допомогти — привезли постіль та інші речі, цілий пакет. Отак, ще тоді, коли ми не знали Бога, Він нам допомагав.

Там, де я народилася, віруючих людей не було — цілковита духовна пустеля. А навернулася до Бога, як це не парадоксально, через український журнал «Радянська жінка». Я дуже любила вишивати, тому виписувала цей журнал, де було багато візерунків. А зрештою, друзі навіть допомогли мені влаштуватися вишивальницею на дому. Одного разу в цьому журналі було надруковано матеріал «Щедрий колос охтирчанки», який розповідав про заслуженого агронома України Ганну Ластович із Сумщини. Вона вивела нові сорти пшениці, а також унікальну айстру голубого кольору. Це мене зацікавило, і я звернулася до Ганни Савівни за вказаною адресою з проханням вислати мені поштою кілька насінин. Це був десь 1987 рік. Вона не затрималася з відповіддю й пояснила мені у листі, що агротехнічний процес схрещення синьої айстри з білою досить складний. Тому немає гарантії, що в мене вийде квітка саме голубого кольору. Але натомість вона вислала мені 10 кг нового сорту пшениці з високим показником врожайності. Ми здали її в колгосп — і, справді, врожай був дуже хороший.

Через деякий час мені прийшов лист із редакції «Радянської жінки». «Доброго дня, Люсю, — так тебе називає Ганна Ластович, дуже дякуємо, що ти читаєш наш журнал, — писала Світлана Ференець, автор статті «Щедрий колос охтирчанки». — Ганна Савівна розповіла мені про твою долю, і я пропоную тобі написати про себе в нашу нову рубрику «Контакт». Твою історію надрукують, вкажуть адресу, ти отримуватимеш багато листів — і тобі буде цікавіше й легше жити». Так ми й зробили.

Нам стало надходити дуже багато листів звідусіль, навіть із Казахстану. Я й не знала, що така широка аудиторія читачів українського журналу. Серед адресантів було багато віруючих людей різних конфесій — православних, адвентистів і т. д. Пам’ятаю лист із Кіровоградської області від двох рідних сестер, які мені співчували й пропонували для заробітку навчитися ворожбитства. Навіть написали мені інструкції, що яка карта означає… Але це мене зовсім не приваблювало.

Ще однією моєю подругою по листуванню була Людмила Гацька. Вона родом із Нововолинська, але працювала викладачем в одному з вузів Кривого Рогу. А її чоловік був інженером на заводі. Бажаючи допомогти, Людмила Петрівна запитала чоловіка, чи міг би він зробити для мене тренажер Валентина Дикуля (гімнаста, який мав перелом хребта й згідно з діагнозом лікарів повинен був решту життя провести в інвалідному візку, але завдяки самостійно розробленим вправам став на ноги). Чоловік погодився й навіть привіз його мені. Щоправда, його з трубами спершу не хотіли пускати в поїзд. Але він сказав: «Якби ви знали, кому я це везу!» Деякий час я виконувала вправи, але, на жаль, вони не покращили мого фізичного стану.

Серед людей, із якими я познайомилася через листування, була віруюча сестра Галя з Тернопільської області, педагог за фахом. З нею я найбільше здружилася. Вона вислала мені Новий Заповіт, мудро відповідала на всі питання, які в мене виникали щодо Божого Слова. Згодом надіслала й Біблію. Галя дуже хотіла приїхати до нас, але не могла за станом здоров’я. Але вона мала друзів у Вінниці, яких і попросила мене відвідати. Перед тим трапився такий випадок. Нам порадили звернутися в православну церкву, аби в одну з неділь у трьох церквах одночасно помолилися за нашу сім’ю. Я написала такого довгенького листа священику, у якому пояснила нашу ситуацію, що я прикута до ліжка, а мама доглядає за мною й не може відлучитися. Але чомусь нам відмовили, причини — невідомі. Минуло небагато часу — і приїхали віруючі з Вінниці. Вони зайшли, привіталися: «Мир дому вашому!» Ми з мамою знітилися, не знаємо, як відповідати… Вони кажуть: «Ми приїхали відвідати вас, помолитися за вас!» Я подумала: «Нічого собі! Батюшці й гроші давали, а він відмовився. А ці люди навіть без моєї просьби приїхали більш ніж за 100 кілометрів». Коли вони зайшли, мені здалося, що сонце засвітило в хаті й душі. Радість була на серці така, що не передати. З тих пір віруючі стали навідуватися що два тижні. Згодом ми з мамою вирішили ввійти в заповіт із Господом через водне хрещення. Тоді мені було 35 років.

Хрещення призначили на 25 серпня 1990 року. Кінець літа… Був такий холодний вітряний тиждень, і я переживала, як із моїм здоров’ям занурюватися у воду при такій погоді. Але 25-те число виявилося на диво сонячним, теплим, тихим. Дуже благополучно й успішно все пройшло. І після хрещення більше жодного разу в мене не було приступів у тілі.

Ще 18 років ми жили в Грижинцях Вінницької області. А потім мамине здоров’я погіршилося, у неї виявили діабет. Ми дізналися, що в Сарнах є приватний будинок милосердя. Подзвонили, запитали, чи є місця. І 2 січня 2009 року переїхали. Згодом приїхала моя сестра з Росії, придбала квартиру в Катеринівці й 2010 року забрала нас до себе. Тож ми тут живемо вже 6 років. Тут є невелика місцева церква. Зрідка брат приїжджає з Києва. Тато мій помер ще 1994 року, а мама — у грудні минулого року, їй було 87. Уже років 8 я не вишиваю — не можу…

Ще живучи на Вінничині, ми познайомилися з однією сім’єю. На перший погляд — між нами зовсім нічого спільного. Вони — люди освічені, при посадах… Познайомилися через одного вчителя, який викладав математику в районі й був позаштатним кореспондентом «Він­ницької правди». Одного разу в своєму класі він розказав про мене. Після уроку до нього підійшла дівчинка Леся, попросила адресу, згодом написала мені листа. У листі розповідала про свою сім’ю: їй було 14 років, мамі — 34, батькові — 40, братикові — 4. Так ми листувалися… А якось Леся пише: «Тато обіцяє привезти нас до вас». І одного прекрасного дня вони справді приїхали, відвідали. Через деякий час у нас виникла проблема зі світлом: потрібен був новий кабель. Звернулися до Анатолія Володимировича (батька Лесі). То він навіть відрядив із заводу шофера з дочкою (щоб показувала дорогу) і надіслав усе необхідне. А його дружина Тамара Павлівна передала і хліб, і до хліба. Ось уже багато років ми знайомі. Леся закінчила Вінницький медичний університет ім. Пирогова, сьогодні очолює один із сімейних медичних центрів у Крижополі. Я вибирала свої улюблені вірші Віри Кушнір, Любові Васєніної і надсилала їй. Вони Лесі дуже до вподоби, читає їх колегам. Розказувала: «Закінчилася п’ятихвилинка, я кажу працівникам: тепер зачекайте ще кілька хвилин, я прочитаю вам християнські вірші». А також любить читати їх під час відпочинку, вони окрилюють, відновлюють сили!

Ще як жили в Грижинцях, я отримала таку настанову від Господа. Тоді все думала: «Щось молюся — і немає відповіді від Бога…» І вночі мені сниться: чиїсь руки тримають відкриту Біблію, і чую голос: «Треба молитися завжди, і не занепадати духом». Минуло трохи часу, приїхав мій брат, у якого в оці була кіста. Усю ніч він не міг спати від болю. Ми теж не спали, навіть переживали, щоб він не наклав на себе руки. Я подумки молилася, дуже виснажилася за ніч. Раптом в розумі пролунали такі слова: «Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати, славу Божу побачиш?» Я зрозуміла тільки через тиждень, що це значить. Приїхала «швидка», у лікарні братові зробили рентген і сказали, що потрібно якомога швидше робити операцію. Ми молилися, але телефонів тоді не було, і не знали, як він там. Минув тиждень, якось брат приїжджає, і видно, що з оком уже все добре. Питаємо: «Зробили операцію?» Каже: «Ні. Біль минув. У лікарні оглянули — навіть сліду не лишилося». Отак Бог явно відповів на молитву. Слава Богу!

Не буду кривити душею. У моєму житті бували й бувають миті туги. Як писала Леся Українка:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Та у важкі хвилини мені завжди допомагала молитва, тож хочу побажати усім читачам ці самі слова, що й мене зміцняли не раз: «Молитися завжди, і не занепадати духом». Це слова Ісуса Христа. Вони — такі цілющі, підбадьорюючі! Вони — животворящі!

Розмовляли Дмитро Довбуш, Василь Мартинюк

"Благовісник", 1,2017